Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 229)

Вільям похитав головою.

— Малоймовірно. Хто завгодно, тільки не Філіп.

— Якщо дитину покинули, то як він доведе, звідки вона взялася? — наполягав Валер’ян.

— Ніяк, — визнав Вільям і подивився у південний трансепт, де Філіп і Джонатан розмовляли з єпископом Герефордським. — Але вони зовсім не схожі.

— Ти от не схожий на свою матір, — зауважив Валер’ян. — Дякуй за це Богові, до речі.

— І що це дасть? — спитав Вільям. — Яка тобі із цього користь?

— Я звинувачу його перед церковним судом, — відповів Валер’ян.

То була інша річ. Ті, хто знав Філіпа, не повірили б Валер’яновим звинуваченням, а от суддя, не знайомий з Кінгзбриджем, міг сприйняти їх як правдиві. Вільям неохоче визнав, що Валер’янів задум, врешті-решт, не такий уже й нікчемний. Як і завжди, Валер’ян виявився хитрішим за Вільяма. Звісно, вигляд у нього був дражливо самовдоволеним. Але Вільям був у захваті від можливості знищити Філіпа.

— Господи Боже, — нетерпляче сказав він. — Думаєш, це можливо?

— Залежить від того, хто буде суддею. Але тут можна щось придумати. Цікаво…

Вільям подивився через трансепт на Філіпа, задоволеного й усміхненого, поруч із яким стояв його рослий протеже. Чарівне світло лилося на них крізь кольорові вітражі, і в цьому світлі вони нагадували якихось казкових персонажів.

— Блуд і кумівство, — злорадно сказав Вільям. — Боже мій.

— Якщо нам вдасться висунути це обвинувачення, — із задоволенням промовив Валер’ян, — цьому проклятому пріорові кінець.

Жоден розумний суддя не визнав би Філіпа винним. Насправді Філіпові ніколи не було надто складно противитися спокусі блуду. Він знав — зі сповідей, які вислуховував, — що деякі ченці відчайдушно борються з плотською хіттю, але з ним усе було інакше. Коли йому було приблизно вісімнадцять років, він страждав від нечистих помислів, але це тривало недовго. Більшу частину життя цнота давалася йому легко. Він ніколи не вступав у статеві стосунки, а тепер, мабуть, вже був застарий для цього.

Проте церква сприйняла звинувачення дуже серйозно. Філіпа мав допитувати церковний суд за участю архідиякона з Кентербері. Валер’ян хотів, щоб засідання провели в Ширингу, але Філіп успішно виступив проти, і місцем суду призначили Кінгзбридж — врешті-решт, саме він був кафедральним містом. Тепер Філіп забирав особисті речі зі свого будинку, щоб звільнити місце для архідиякона, який мав там зупинитися.

Філіп знав, що не винен у блуді, із чого логічно випливало, що він не винний і в непотизмі[195], адже чоловік не може надавати протекцію своїм синам, якщо їх не має. І все ж таки він ретельно дослідив своє серце, щоб зрозуміти, чи не вчинив лукаво, підвищивши Джонатана. Як нечисті думки були тінню страшнішого гріха, так, напевне, і прихильність до любого всім сироти могла бути тінню непотизму. Ченцям належало утримуватися від утіх сімейного життя, але Джонатан був Філіпові наче син. Він призначив Джонатана келарем, коли той був іще зовсім юний, а тепер підвищив його до підпріора. Філіп питав себе, чи не зробив це заради власної гордості й задоволення?

«Мабуть, так і є», — думав він.

Йому було неймовірно приємно навчати Джонатана, спостерігати за тим, як він зростає, дивитися, як він вчиться керувати справами пріорату. Але навіть якби все це не приносило Філіпові жодного задоволення, Джонатан однаково був найкомпетентнішим управителем у пріораті. Він був розумний, побожний, винахідливий і сумлінний. Оскільки хлопець виріс у монастирі, він не знав іншого життя й ніколи не прагнув свободи. Філіп і сам виріс в абатстві. «З нас, монастирських сиріт, виходять найкращі монахи», — думав він.

Філіп поклав у торбину Євангеліє від Луки, продовжуючи розмірковувати. Він ставився до Джонатана як до сина, але не мав жодних гріхів, вартих розгляду церковним судом. Обвинувачення було абсурдним.

На жаль, уже саме обвинувачення завдасть йому шкоди. Воно підірве його моральний авторитет. Люди запам’ятають обвинувачення, а про рішення суду забудуть. Коли Філіп казатиме, що заповідь забороняє жадати чужої дружини, хтось із вірян може подумати, що сам пріор доволі порозважався в молодості.

У будинок вбіг захеканий Джонатан. Філіп насупився. Така поведінка не личила підпріорові. Філіп уже збирався прочитати йому нотацію про гідність чернечого проводу, коли Джонатан випалив:

— Архідиякон Пітер уже тут!

— Добре, добре, — заспокійливо сказав Філіп. — Я вже закінчую.

Він простягнув торбину Джонатанові.

— Віднеси в дорміторій, і не гасай: монастир — місце тиші та спокою.

Джонатан покірно прийняв і торбу, і докір, але сказав:

— Не подобається мені цей архідиякон.

— Я певен, що він буде справедливим суддею, а це все, що нам треба, — відповів Філіп.

Двері знову відчинилися, і на порозі з’явився архідиякон. То був високий сухорлявий чоловік Філіпового віку з рідким сивим волоссям і зверхнім поглядом. Його обличчя здалося Філіпові знайомим.

Філіп простягнув руку та сказав:

— Я — пріор Філіп.

— Ми знайомі, — кисло відповів той. — Невже не впізнаєш?

Від його скрипучого голосу у Філіпа завмерло серце. То був його найдавніший ворог.

— Архідиякон Пітер, — похмуро сказав він. — Пітер Вейргемський.

— Він був баламутом, — пояснив Філіп Джонатанові за кілька хвилин, коли вони залишили архідиякона влаштовуватися в будинку пріора. — Скаржився на те, що ми замало працюємо, або що ми їмо надто добре, або що наші служби надто короткі. Казав, що я поблажливий. Я певен, він сам прагнув стати пріором. То було б лихо. Я призначив його роздавачем милостині, щоб він більше часу проводив поза монастирем. Так, я хотів позбутися його. Так було краще і для пріорату, і для нього самого, але не сумніваюся, що він і досі мене ненавидить, навіть через тридцять п’ять років. — Філіп зітхнув. — Коли закінчився великий голод і ми з тобою навідались у лісовий скит Святого Йоана, я дізнався, що Пітер пішов у Кентербері. І ось тепер він судитиме мене.

Вони увійшли у клуатр. Погода була теплою, сонце ласкаво пригрівало. У північній галереї п’ятдесят хлопців у трьох різних класах навчалися читати й писати, і на подвір’ї лунав тихий гул їхніх голосів. Філіп пригадав, як колись уся школа складалася з п’яти учнів і старезного наставника. Він подумав про свої досягнення: зведення собору, перетворення занепалого монастиря на активну, впливову установу, розвиток міста Кінгзбридж. У соборі понад сотню ченців співали месу. З того місця, де він сидів, було видно приголомшливо прекрасні вітражі в клеристорії. У нього за спиною, у східній галереї, розташувалася бібліотека, де зберігалися сотні книг з теології, астрономії, етики, математики — фактично з усіх галузей знань. Поля за монастирськими стінами, доглянуті дбайливими ченцями, годували не лише їх, а ще й сотні робітників. Невже він буде позбавлений усього цього через жалюгідну брехню? Невже успішний, богобоязливий пріорат буде переданий якомусь пішакові єпископа Валер’яна — слизькому архідиякону Болдвіну або ж самовдоволеному дурневі Пітерові Вейргемському, — які повернуть його до злиднів та розпусти швидше, ніж Філіп спромігся його врятувати? Невже величезні отари овець обернуться на купку кістлявих доходяг, фермерські лани заростуть бур’янами, бібліотечні книги припадуть пилом, а прекрасний собор занепадатиме у вогкості й цвілі? «Господь допоміг мені стільки досягнути, — подумав він. — Я не повірю, що Він хоче, щоб усе так закінчилося».

— І все ж архідиякон Пітер не може визнати вас винним, — сказав Джонатан.

— Я думаю, зможе, — з важким серцем відповів Філіп.

— Але яким чином?

— Гадаю, він усе життя плекав образу на мене, і це його шанс довести, що я — грішник, а він — праведник. Валер’ян якось дізнався про це і подбав, щоб саме Пітера призначили суддею.

— Проте доказів нема!

— Йому не потрібні докази. Він вислухає звинувачення й захист, помолиться, щоб Господь скерував його, і оголосить вирок.

— Господь скерує його в правильному напрямку.

— Пітер не слухає Господа. Він ніколи нікого не слухав.

— Що ж буде далі?

— Мене усунуть з посади, — похмуро сказав Філіп. — Може, залишать тут як звичайного монаха замолювати гріхи, але навряд чи. Найпевніше, виженуть з ордену, щоб я більше не мав тут впливу.

— І що потім?

— Потім проведуть вибори. На жаль, нині ми бачимо королівську політику в усій красі. Король Генріх посварився з архієпископом Кентерберійським — і архієпископ Томас Бекет тепер у вигнанні у Франції разом із половиною відданих йому архідияконів. Інша половина — ті, хто залишився, — стала на бік короля й виступила проти свого архієпископа. Пітер, вочевидь, також із ними. Єпископ Валер’ян теж на боці короля. Валер’ян рекомендуватиме людину на посаду пріора, а його підтримають кентерберійські архідиякони й король. Тутешнім ченцям буде важко йому протистояти.

— І хто це може бути?

— Я певен, що Валер’ян уже прийняв рішення. То може бути архідиякон Болдвін. А може, і Пітер Вейргемський.

— Ми мусимо якось запобігти цьому! — вигукнув Джонатан.

Філіп кивнув.

— Але все проти нас. Ми не здатні вплинути на можновладців. Єдина можливість — це…

— Що? — нетерпляче спитав Джонатан.

Ситуація здавалася такою безнадійною, що Філіп не хотів давати Джонатанові марну надію, щоб потім його розчарування не стало сильнішим.