Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 230)

— Нічого, — відповів він.

— Що ви збиралися сказати?

Філіп іще трохи поміркував.

— Якби можна було надати неспростовні докази, то Пітер не зміг би визнати мене винним.

— Що може вважатися таким доказом?

— Я саме про це. Доказ від супротивного навести не вдасться. Треба знайти твого справжнього батька.

Джонатан одразу ж захопився.

— Так! Саме так! Це ми і зробимо!

— Заспокойся, — сказав Філіп. — Я намагався. А тепер, коли минуло стільки років, навряд чи це буде простіше.

Але Джонатана важко було розхолодити.

— Невже не було жодних натяків на те, звідки я міг з’явитися?

— Боюся, жодних.

Філіп хвилювався, що дав Джонатанові марну надію, яка ніколи не зможе справдитися. Хлопець нічого не знав про своїх батьків, але те, що він був покинутий, завжди його діймало. Тепер він вважав, що зможе розгадати цю таємницю та знайти пояснення, які доведуть, що його справді любили. Філіп був певен: це прямий шлях до розчарування.

— Ви розпитували людей, що жили неподалік? — поцікавився Джонатан.

— Там ніхто не жив. Скит розташований глибоко в лісі. Твої батьки, схоже, прийшли здалека — можливо, з Вінчестеру. І я давно обійшов усі околиці.

— Ви не зустрічали подорожніх у той час? — наполягав Джонатан.

— Ні, — сказав Філіп і насупився. Чи правда це?

Раптом він дещо згадав. Того дня, коли знайшли немовля, Філіп поїхав зі скиту в єпископський палац і дорогою зустрів людей. Раптом він пригадав усе.

— Хоча знаєш — ні. Там ішли Том Будівник із родиною.

Джонатан був приголомшений.

— Ви ніколи мені цього не казали!

— Це здавалося такою дрібницею. І досі здається. Я зустрів їх за день чи два після того, розпитав, і вони сказали, що не бачили нікого, хто міг би бути матір’ю чи батьком покинутої дитини.

Джонатан засмутився. Філіп підозрював, що ця стежка приведе його до подвійного розчарування: він не дізнається, хто його батьки, і не зможе знайти докази, які виправдали б Філіпа. Однак Джонатан не збирався зупинятися.

— А що вони робили в лісі? — наполягав він.

— Том ішов у єпископський замок шукати роботу. Так він потрапив сюди.

— Я хочу ще раз їх розпитати.

— Том та Альфред мертві. Елена живе в лісі, і тільки Бог знає, коли вона знову з’явиться тут. Але ти можеш поговорити з Джеком або Мартою.

— Варто спробувати.

Може, Джонатан і мав рацію. Ним рухала енергія молодості, а Філіп був розчарованим і сповненим песимізму.

— Іди, — сказав він Джонатанові. — Якби я не був старий і втомлений, я і сам так вчинив би. Поговори з Джеком. Це примарна надія, але іншої в нас нема.

На величезному дерев’яному столі, вимитому елем, щоб фарби не розпливалися, вже був у повний розмір намальований і розфарбований ескіз вітража. Малюнок зображав дерево Єссея — родовід Христа. Саллі вибирала шматочки скла рубінового кольору та викладала ними на малюнку тіло одного із царів Ізраїлевих — Джек не знав точно, кого саме: він не міг запам’ятати закручений символізм богословських зображень. Саллі вмочувала тонкий пензлик у крейду, розчинену у воді, й малювала тіло на поверхні скла: плечі, руки та край мантії.

У вогнищі поруч з її столом лежав залізний прут із дерев’яним руків’ям. Вона взяла його з вогню — швидко, але обережно — і провела ним по контуру, який намалювала. Скло тріснуло уздовж смуги, яку вона провела. Її підмайстер узяв шматок скла та заходився вирівнювати краї спеціальним інструментом.

Джек любив спостерігати за тим, як працює донька. Вона робила все швидко і вправно, точними й виваженими рухами. У дитинстві її захоплювала робота склярів, яких Джек привіз із Парижу. Вона казала, що хоче робити те саме, коли виросте, і не зрадила свого вибору. Джек із смутком помічав, що люди, які вперше бачили Кінгзбриджський собор, були більше вражені вітражами Саллі, ніж його архітектурою.

Підмайстер передав їй готовий шматок скла, і вона заходилася малювати на ньому складки мантії фарбою, зробленою із залізняку, сечовини та гуміарабіку для кращого зчеплення. Поверхня скла раптом стала нагадувати м’яку тканину. Майстерність Саллі була неймовірною. Вона швидко закінчила роботу, поклала розфарбовані шматки скла на залізний лоток, дно якого було засипане вапном. Коли лоток заповнювався, його ставили в піч. Під впливом високої температури фарба ставала єдиним цілим зі склом.

Вона звела очі на Джека, усміхнулася йому та взяла наступний шматок скла.

Джек пішов. Він міг цілий день дивитися, як вона працює, але й сам мав справи. Він, як казала Алієна, дурів від їхньої доньки. Коли він дивився на неї, часто сповнювався подивом, що дотичний до появи на світ цієї розумної, самостійної та зрілої дівчини. Його захоплювало те, що вона стала такою вправною майстринею.

За іронією долі він колись наполягав на тому, щоб Томмі став будівником. Джек навіть упродовж двох років змушував його працювати на будівництві. Але Томмі цікавила фермерська справа, верхова їзда, мисливство та фехтування — усе те, до чого Джек був байдужий. Врешті-решт Джек визнав свою поразку. Томмі служив зброєносцем в одного з місцевих лордів і зрештою був посвячений у лицарі. Алієна подарувала йому невеличкий маєток із п’яти селищ. Виявилося, що талант був у Саллі. Томмі вже був одружений з молодшою донькою графа Бедфордського й мав трьох дітей. Джек став дідом. А от Саллі у свої двадцять п’ять і досі була самотня. Вона дещо нагадувала свою бабусю Елену — така сама агресивно самодостатня.

Джек обійшов західну частину собору й подивився на вежі-близнючки. Вони були майже завершені, а з ливарні в Лондоні вже їхали величезні бронзові дзвони. Нині Джек мав небагато роботи. На зміну цілій армії м’язистих каменярів і мулярів, які викладали ряди квадратних каменюк і зводили риштовання, прийшли різьбярі та маляри, що виконували тонку й копітку роботу: виготовляли статуї для ніш, виводили орнаменти й золотили крила кам’яних янголів. Останнім часом Джек не мав що проектувати, окрім нових будівель для пріорату: бібліотеки, будинку капітулу, просторіших приміщень для пілігримів, нової пральні та сироварні. Між цими дріб’язковими роботами він, уперше за багато років, став розважатися різьбленням по каменю. Йому кортіло знести старий вівтар, зведений Томом Будівником, і перебудувати східну частину за власним проектом, але пріор Філіп хотів помилуватися завершеним собором хоча б рік, перш ніж починати нове будівництво. Філіп відчував свій вік. Джек боявся, що старий може не дожити до того, як вівтар буде завершений.

Але роботи триватимуть і після смерті Філіпа, подумав Джек, і раптом побачив високу постать брата Джонатана, який прямував до нього з кухонного подвір’я. Із Джонатана буде гарний пріор, можливо, не гірший за Філіпа. Джек був радий, що Філіп знайшов спадкоємця: це дозволяло впевнено дивитись у майбутнє.

— Я хвилююся через цей суд, — розпочав Джонатан без зайвих церемоній.

— Я думав, що це лише дрібниці, — сказав Джек.

— Я також. Але, як виявилося, архідиякон — давній ворог пріора Філіпа.

— Дідько! Хай навіть так, він не зможе визнати Філіпа винним.

— Він може зробити все, що йому заманеться.

Джек обурено похитав головою. Часом його дивувало, як люди на зразок Джонатана досі можуть вірити церкві, коли вона така безсоромно розбещена.

— І що робити?

— Єдиний спосіб довести його безвинність — це дізнатися, хто мої батьки.

— Уже запізно!

— Це єдина надія.

Його хвилювання передалося Джекові. Він бачив, що Джонатан у відчаї.

— Із чого ти почнеш?

— З тебе. Ти був неподалік від лісового скиту Святого Йоана, коли я народився.

— Справді? — Джек не розумів, до чого веде Джонатан. — Я жив неподалік до одинадцяти років, тобто я десь на одинадцять років старший за тебе…

— Отець Філіп каже, що зустрів тебе, твою матір і Тома Будівника з дітьми через день після того, як мене знайшли.

— Так, я пам’ятаю. Ми з’їли всі його харчі. Ми тоді мало не вмерли з голоду.

— Пригадай. Ти бачив там когось із дитиною або вагітну жінку?

— Стій, — збентежився Джек. — То тебе знайшли біля скиту Святого Йоана?

— Так. Хіба ти не знав?

Джек не вірив власним вухам.

— Ні, не знав, — повільно промовив він, і його пройняла раптова здогадка. — Коли ми прийшли в Кінгзбридж, ти вже був тут, тому я думав, що тебе знайшли десь неподалік.

Йому захотілося присісти, і він опустився на купу кам’яних уламків.

— То ти бачив когось у лісі? — нетерпляче спитав Джонатан.

— О так, — відповів Джек. — Джонатане, я не знаю, як це тобі сказати.

Джонатан зблід.

— Тобі щось відомо, правда ж? Що ти бачив?