Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 227)
Вона вже стала до стерна влади. Слуги в замку зледащіли упродовж років недбалого правління, і Алієні довелося приводити їх до тями. Вона навела лад у коморах, наказала пофарбувати стіни у великій залі та прибратися в пекарні й броварні. На кухні було так брудно, що вона веліла спалити її та збудувати нову. Почала власноруч видавати щотижневу платню — на знак того, що вона тепер головна, — і вигнала трьох воїнів за постійне пияцтво.
А ще Алієна наказала збудувати новий замок за годину їзди від Кінгзбриджу, оскільки Ерлскасл був надто далеко від собору. Джек намалював ескіз нової будівлі, і вони збиралися переїхати туди, щойно буде завершено донжон, а тим часом жили на дві домівки: в Ерлскаслі та Кінгзбриджі.
Вони вже провели кілька ночей разом у дівочій опочивальні Алієни в Ерлскаслі, якомога далі від осудливого погляду Філіпа, і почувалися немов у медовий місяць, охоплені непогамовною пристрастю, — напевне тому, що вперше мали кімнату з дверима, які можна було зачинити. Приватність була привілеєм лордів: всі інші спали й кохалися у великій залі внизу. Навіть ті подружжя, що мали власні домівки, постійно перебували на очах у своїх дітей, або родичів, або сусідів, що могли раптом увійти: люди замикали двері, коли йшли, а не коли були вдома. Алієна ніколи не приділяла цьому особливої уваги, але тепер пізнала особливий трепет від усвідомлення, що можна робити все, що заманеться, і не потрапити нікому на очі. Згадки про те, що вони з Джеком витівали впродовж тих двох тижнів, змушували її зашарітися.
Джек чекав на наречену в недобудованій наві собору разом із Мартою, Томмі та Саллі. Зазвичай молодята обмінювалися обітницями на паперті церкви, а потім ішли всередину на месу. Але поки що папертю мав послужити перший прогін нави. Алієна рада була вінчатися в церкві, яку будував Джек. Цей собор став такою самою невіддільною його частиною, як одяг, що він носив, або те, як він кохався. Собор мав стати схожим на нього самого: граційний, вигадливий, життєрадісний і геть не схожий на те, що будували до нього.
Вона подивилася на Джека з любов’ю. Йому було вже тридцять, і він став вродливим чоловіком з рудими кучерями та блискучими блакитними очима. Алієна пам’ятала його ще негарним хлопчиком, не вартим того, щоб звертати на нього увагу. А ось Джек покохав її з першого погляду й досі здригався зі згадки, як усі кепкували з нього, коли він сказав, що ніколи не мав батька. То було двадцять років тому. Двадцять років…
Вони з Джеком могли більше ніколи не побачитися, якби не пріор Філіп. Ось він якраз з усмішкою ввійшов у церкву з клуатру та попрямував у наву — схоже, щиро радий нарешті їх обвінчати. Алієна згадала, як уперше зустрілася з ним: досі гостро пам’ятала свій відчай, коли торговець вовною намагався ошукати її після всіх тих зусиль, яких вона доклала, щоб зібрати паку вовни, і неймовірну вдячність молодому чорнявому ченцеві, який врятував її, сказавши, що готовий будь-коли купляти в неї вовну…. Тепер його волосся геть посивіло.
Він врятував її, а потім мало не погубив, коли змусив Джека обирати між нею та собором. Філіп дотримувався суворих принципів, коли йшлося про зло й добро, і цим дещо нагадував її батька. Але хай там як, він сам захотів провести церемонію вінчання.
Елена прокляла перший шлюб Алієни, і те прокляття подіяло. Алієна була рада цьому. Якби її шлюб з Альфредом не виявився цілком нікчемним, вона могла б і досі жити з ним. Дивно було розмірковувати про те, як могло скластися життя: від цього ставало страшно, як від кошмарних снів або видінь. Вона згадала вродливу, привабливу арабську дівчину в Толедо, яка була закохана в Джека: що, якби він одружився з нею? Тоді, приїхавши в Толедо з дитиною на руках, вона знайшла б його в сімейному колі, де його тілом і думками володіла б інша. Сама згадка про це була нестерпною.
Алієна слухала, як Джек бурмоче «Отче наш». Тепер здавалося неймовірним, що коли вона приїхала жити в Кінгзбридж, то звертала на нього не більше уваги, ніж на кота торговця зерном. А от він її помітив, адже потайки кохав усі ті роки. Він мав дивовижне терпіння. Дивився, як сини заможних дворян приїздять залицятися до неї та йдуть геть — розчаровані, ображені або зневірені. І він бачив — бо то був розумний хлопчина, — що залицянням її не завоюєш, тому обрав обхідний шлях і став їй другом: розповідав цікаві історії та змусив покохати себе так, що вона того навіть не помітила. Алієна пам’ятала їхній перший поцілунок — несподіваний і наче ненавмисний, — але він пік їй губи упродовж багатьох тижнів по тому. Другий поцілунок вона запам’ятала ще яскравіше. Щоразу, коли чула грюкіт валяльного млина, згадувала темну, незнайому та непрохану хвилю пристрасті, яка тоді наринула на неї.
Мало не найбільше в житті Алієна жалкувала про те, що після цього охолонула до нього. Джек кохав її щиро й беззастережно, а вона так злякалася, що відвернулася від нього та вдала, ніби він їй байдужий. Це дуже ранило його, і, хоча він не розлюбив її, а рана загоїлася, вона однаково залишила по собі шрам, як і всі глибокі рани. Часом той шрам давав про себе знати: Алієна бачила його в Джековому погляді, коли вони сварилися й вона холодно говорила до нього. Тоді його очі казали їй: «Знаю, що ти можеш бути жорстокою, можеш зробити мені боляче, і я маю бути насторожі».
Чи був той втомлений вираз в його очах зараз, коли він клявся кохати її та бути вірним їй до кінця життя? «Він має всі підстави сумніватися в мені, — думала Алієна. — Я одружилася з Альфредом, а хіба можна уявити собі страшнішу зраду? Але я спокутувала це, коли пішла шукати його по всьому світі».
Такі розчарування, зради та примирення були притаманні подружньому життю, але вони з Джеком пройшли через усе це ще до вінчання. Тепер Алієна була певна, що добре знає його. Ніщо вже не могло її здивувати. То було доволі незвично, але набагато краще, ніж дати шлюбну обітницю та лише згодом дізнатися, який твій супутник життя насправді. Священники із цим не погодилися б, а Філіп, напевне, знепритомнів би, якби знав, про що вона думає, але хіба священники щось тямлять у коханні?
Вона промовляла обітниці, повторюючи слова за Філіпом, і думала про те, які то гарні слова: «Тілом своїм я тебе вшановую». Філіп і гадки не має, що ці слова означають насправді.
Джек надів їй на палець обручку. «Я все своє життя чекала на це», — подумала Алієна. Вони подивилися одне одному в очі. Вона бачила, як в ньому щось змінилося, та усвідомила, що до цієї миті Джек не почувався в ній певним. Але тепер він здавався цілком спокійним і задоволеним.
— Я кохаю тебе, — сказав він. — І завжди кохатиму.
То була його обітниця. Решта слів була церковною формулою — тепер він дав власну обіцянку. Алієна зрозуміла, що аж дотепер також була не цілком впевнена в ньому. За мить вони перейдуть у середохрестя, де відбудеться меса, а після того прийматимуть вітання від містян, запросять їх додому, де пригощатимуть елем і наїдками та веселитимуться. Але ця мить належала тільки їм. У Джекових очах Алієна прочитала: «Ти і я разом назавжди», і подумала: «Нарешті».
Вона почувалася сповненою миром і спокоєм.
Частина шоста
1170–1174
Розділ 17
I
Кінгзбридж і далі розростався. Він уже давно вихлюпнувся за межі муру, який тепер оточував менш ніж половину будинків. П’ять років тому гільдія збудувала новий мур, який огородив передмістя, що з’явилися за старими стінами, а тепер передмістя стрімко виникали поза цим новим муром. Лука за річкою, де містяни зазвичай відзначали свято врожаю та день сонцестояння, стали невеличким селищем, яке назвали Ньюпортом.
Холодної великодньої неділі шериф Вільям Гамлейський в’їхав у Ньюпорт і перетнув кам’яний міст, що вів у старе місто, як тепер звався центр Кінгзбриджу. Того дня мали освятити щойно завершений новий Кінгзбриджський собор. Вільям проїхав крізь грізну міську браму й попрямував головною вулицею, яку нещодавно замостили. Обабіч стояли кам’яниці з крамницями на перших поверхах і житловими приміщеннями вище. «Кінгзбридж став більшим, багатолюднішим і заможнішим за Ширинг, навіть у його найкращі часи», — гірко подумав Вільям.
Вулиця вивела його на пагорб, звідки він повернув на подвір’я пріорату. Там перед його очима постала причина розквіту Кінгзбриджу й занепаду Ширингу: собор. Від цього видовища перехоплювало подих.
Неймовірно високу наву підпирав ряд витончених аркових контрфорсів. У західній частині було три великі портики, схожі на двері велетнів, і ряди високих вузьких стрілчастих вікон угорі з тонкими вежами по боках. Ця ідея знайшла втілення ще в трансептах, які завершили вісімнадцять років тому, але остаточний вигляд будівлі приголомшував. Ніде в Англії не було нічого схожого на неї.
Ринок і досі збирався щонеділі, тому майдан перед входом у собор був заставлений прилавками. Вільям спішився, залишив Волтера дбати про коней і пошкутильгав до собору: йому виповнилося п’ятдесят чотири роки, і він був надто товстий, ще й подагра вгризалася в його кінцівки постійним болем. Тож Вільям був вічно роздратований і злий.
Усередині собор вражав ще більше. Нава була збудована в тому самому стилі, що й трансепти, але старший майстер удосконалив проект і зробив колони ще тоншими, а вікна — ще більшими. Але то був не єдиний винахід. Вільям неодноразово чув про кольорові вікна, виготовлені майстрами, яких Джек Джексон привіз із Парижу, і не розумів, чому це так схвилювало всіх. Він уявляв ці вікна схожими на гобелен чи картину. Тепер він бачив, чому люди без кінця говорили про них. Світло лилося крізь кольорове скло, і воно сяяло — здавалося, то були чари. У соборі було безліч людей, які, задравши голови, роздивлялися ті вікна. Вітражі зображували біблійні сюжети, рай і пекло, святих і пророків, апостолів і декого з містян Кінгзбриджу, які, напевне, заплатили за скло, — пекаря з тацею хліба, чинбаря зі шкурами, муляра з інструментами. «Філіп, напевне, незле заробив на цих вікнах», — заздро думав Вільям.