Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 226)
— Ідіть у мій будинок. Нам треба поговорити, — тихо сказав він і повернувся на кухню.
Алієні здалося, що він чомусь радіє, хоч і старається цього не показати.
Збудження, що охопило всіх, вщухло. Будівники повернулися до роботи, жваво обговорюючи те, що сталося. Елена пішла до онуків, а Джек із Алієною пройшли через цвинтар, повз будівництво до будинку Філіпа. Його ще не було там, і вони сіли чекати на лавці.
Роззирнувшись, Алієна відзначила, що оселя Філіпа стала більш обжитою. У порівнянні з опочивальнею в графському замку вона й досі здавалася бідною, але була не такою аскетичною, як раніше. У кутку, перед вівтарем, лежав килимок, щоб пом’якшити біль у колінах під час тривалих нічних молитов, а на стіні над ним висіло оздоблене коштовностями розп’яття — напевне, чийсь дорогий подарунок. «Філіпові не завадить трохи попуститися щодо себе, — подумала Алієна. — Тоді, можливо, він і до інших ставитиметься не так суворо».
За кілька хвилин прийшов Філіп, а разом із ним і схвильований Річард. Він негайно заговорив:
— Вільям не зможе, це безумство! Я побачив, як Альфред намагається зґвалтувати мою сестру — з ножем у руці, — і він мало не вбив мене!
— Заспокойся, — сказав Філіп. — Нумо все обговоримо та спробуємо з’ясувати, що нам справді загрожує. Може, присядемо?
Річард сів, але не замовкав.
— Загрожує? Мені ніщо не загрожує. Шериф не може арештувати графа, навіть за вбивство.
— Але він намагатиметься, — наполягав Філіп. — За стінами пріорату на тебе чекають його люди.
Річард презирливо відмахнувся.
— Я пройду повз них із зав’язаними очима. Це пусте. А Джек приведе мого коня під міський мур.
— А коли ти будеш біля Ерлскаслу? — спитав Філіп.
— Те саме: я прокрадуся повз Вільямових людей, або накажу своїм воїнам зустріти мене.
— Непогано, — сказав Філіп. — А що далі?
— Нічого, — відповів Річард. — Що Вільям може зробити?
— Він має королівський рескрипт, за яким тебе повинні притягнути до відповідальності за вбивство. Він намагатиметься заарештувати тебе, щойно ти спробуєш вийти із замку.
— Я не виходитиму без супроводу.
— А коли муситимеш вершити суд — у Ширингу чи деінде?
— Так само.
— Чи підкориться хтось твоєму рішенню, знаючи, що ти сам ховаєшся від правосуддя?
— Краще б підкорились, — похмуро сказав Річард. — Усі мають пам’ятати, як Вільям досягав свого, коли був графом.
— Вони, можливо, не бояться тебе так, як Вільяма. Навряд чи хтось вважає тебе таким самим кровожерливим і лихим. Сподіваюся, вони не помиляються.
— Не розраховуйте на це.
Алієна насупилася. Такий песимізм був для Філіпа нетиповим — якщо тільки він не має якогось прихованого мотиву. Вона підозрювала, що пріор щось задумав. «Готова закластися, — подумала вона, — що це якось стосується каменярні».
— Найбільше мене хвилює король, — вів тим часом Філіп. — Якщо ти відмовляєшся відповідати на звинувачення, ти кидаєш виклик короні. Рік тому тобі це зійшло б з рук. Але тепер, коли війна закінчилася, графам важче буде робити все по-своєму.
— Схоже, тобі таки доведеться відповісти на звинувачення, Річарде, — зауважив Джек.
— Це неможливо, — перебила Алієна. — Він не може сподіватися на правосуддя.
— Вона права, — погодився Філіп. — Справу слухатимуть у королівському суді. Факти вже всім відомі: Альфред застосував силу до Алієни, Річард увійшов, вони побилися, і Річард убив Альфреда. Усе залежить від того, як це тлумачити. А коли Вільям, вірний прибічник короля Стефана, обвинувачує Річарда, одного з найважливіших союзників герцога Генріха, вердикт нескладно передбачити. Чому король Стефан підписав рескрипт? Напевне, хоче помститися Річардові за те, що той бився проти нього. Смерть Альфреда — чудовий привід для цього.
— Треба, щоб герцог Генріх утрутився, — зауважила Алієна.
Аж тепер Річард засумнівався.
— Я б не став на нього розраховувати, — сказав він. — Герцог у Нормандії. Він може висловити протест у листі, але що ще Генріх може зробити? Навряд чи він кинеться з військом перетинати протоку — то буде порушенням мирної угоди, і навряд чи він стане ризикувати так через мене.
Алієна почувалася переляканою та безсилою.
— Річарде, ти втрапив у страшне павутиння — а все тому, що врятував мене.
Він подарував сестрі найчарівнішу усмішку, на яку був здатний.
— І я б радо зробив це ще раз, Алі.
— Знаю.
Він не жартував. Попри всі свої вади, Річард був хоробрим. Те, що він опинився віч-на-віч з такою великою проблемою невдовзі після того, як повернув собі графство, здавалося жахливою несправедливістю. Як граф він розчарував Алієну, страшенно розчарував, але він не заслуговував на таке.
— Оце так вибір, — сказав він. — Лишатись у пріораті аж доки герцог Генріх стане королем або бути повішеним за вбивство. Я постригся б у ченці, якби ви, ченці, не їли стільки риби.
— Є ще один вихід, — зауважив Філіп.
Алієна з надією подивилася на нього. Вона підозрювала, що Філіп щось задумав, і була б неймовірно вдячна, якби він розв’язав Річардову дилему.
— Ти можеш прийняти єпитимію за вбивство, — правив своєї Філіп.
— Рибу не доведеться їсти? — жартівливо запитав Річард.
— Я маю на увазі Святу землю, — відповів Філіп.
Усі замовкли. Палестиною правив король Балдуїн III, християнин французького походження. Він зазнавав постійних нападів з боку сусідніх мусульманських країн, особливо Єгипту на півдні й Дамаску на сході. Вирушити туди, у подорож, що тривала пів року — рік, і приєднатися до війська, що захищало християнське королівство, було б достатньою спокутою за вбивство. Алієна злякалася: не всі поверталися зі Святої землі. Але вона упродовж багатьох років хвилювалася за брата, поки він бився, а Свята земля навряд чи була небезпечнішою за Англію. Їй доведеться тривожитися й надалі. Вона до цього звикла.
— Король Єрусалимський завжди потребує людей, — сказав Річард. Кожні кілька років емісари Папи їздили країною, розповідаючи про славетні баталії та захист християнського світу, щоб заохотити молодиків їхати битися за Святу землю. — Але я щойно став графом. Хто правитиме графством, поки мене тут не буде?
— Алієна, — не забарився з відповіддю Філіп.
Їй раптом перехопило подих. Правити графством замість брата, як колись її батько… Ця пропозиція на мить приголомшила Алієну, але щойно вона прийшла до тями, як зрозуміла, що Філіп має рацію. Коли чоловік ішов битися за Святу землю, його володіннями зазвичай розпоряджалася дружина. Ніхто не став би заперечувати, якби за неодруженого графа маєтком розпоряджалася його сестра. А вона правитиме графством саме так, як завжди вважала за доцільне: справедливо, натхненно й плідно. Вона зробить усе те, на що не був здатний Річард. Від цієї думки в Алієни аж серце зайшлося. Вона спробує на ділі свої задуми: орати кіньми замість волів і засіювати перелоги ярими культурами — вівсом і горохом. Вона розчистить нові землі, створить нові ринки й нарешті пустить Філіпа в каменярню…
Пріор, безперечно, подумав про це. З усіх планів, які будь-коли задумував Філіп, цей був найблискучішим. Одним махом він розв’язав аж три питання: звільнив Річарда від відповідальності, віддав графство в руки обізнаної людини та повернув собі каменярню.
— Король Балдуїн радо прийме тебе, — сказав Філіп. — Особливо якщо ти приведеш із собою лицарів і воїнів, які захочуть тебе супроводжувати. То буде твій власний хрестовий похід. — Він зробив паузу, щоб Річард усвідомив почуте. — Там Вільям тебе не дістане. І ти повернешся героєм. Тоді ніхто не наважиться тебе повісити.
— Свята земля, — промовив Річард, і в очах його блиснув вогник «слава або смерть».
Алієна подумала, що це — саме те, що йому треба. Правити графством він не вмів. Річард був солдатом і прагнув битися. Вона бачила це в його замріяному погляді. Подумки він уже був там, захищав пісковий редут із мечем у руках і червоним хрестом на щиті, відбиваючи напад язичницької орди під гарячим сонцем.
Він був щасливий.
IV
На весілля прийшло ціле місто.
Це здивувало Алієну. Більшість і раніше ставилася до них із Джеком як до подружжя, і їй здавалося, що весілля сприйматимуть як просту формальність. Вона чекала на кількох подруг приблизно свого віку й Джекових приятелів-майстрів. Але до них прийшли всі чоловіки, жінки й діти Кінгзбриджу. Алієну зворушила їхня увага, а найбільше — те, що всі вони
Річард їхав на Святу землю наступного дня. Король Стефан погодився на цей компроміс — він, здавалося, радів, що так легко позбувся Річарда. Шериф Вільям цілком очікувано обурився, адже він мав на меті позбавити Річарда графського титулу, а натомість втратив останню можливість досягти цього. Сам Річард видавався відстороненим: він не міг дочекатися, коли вже поїде.
«Не таким батько бачив моє з Річардом майбутнє, — подумала Алієна, коли вони заходили на подвір’я пріорату. — Річард не мав битися в далеких землях, а я не мала правити графством». Однак вона більше не мусила жити за батьковими настановами. По-перше, від його смерті минуло сімнадцять років, а по-друге, Алієна знала те, чого батько не розумів: вона правитиме графством набагато краще за Річарда.