Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 224)
Він лежав на очереті й перелякано дивився на Річарда. Жорстокість брата злякала Алієну, і вона сказала:
— Річарде, досить!
Брат не звернув на неї жодної уваги й підійшов до Альфреда, щоб ударити його ногою. Той раптом згадав, що тримає в руці кинджал Алієни. Він ухилився, швидко скочив на ноги та замахнувся ножем. Річард не чекав такого й відступив. Альфред замахнувся знову, і Річард зробив іще крок назад. Вони мали приблизно однакову статуру. Річард був воїном, але Альфред мав зброю: це зрівнювало їхні шанси. Алієна злякалася за брата. Що, як Альфред здолає його? Тоді вона залишиться з ним сам на сам.
Вона роззирнулася, шукаючи, чим озброїтися. Її погляд зупинився на купі дров, що лежали біля вогнища, і вона схопила важке поліно.
Альфред знову замахнувся на Річарда, і той ухилився, а потім схопив Альфреда за зап’ясток і потягнув. Альфред подався вперед і втратив рівновагу, а Річард кілька разів блискавично вдарив його в обличчя й тулуб. На його лиці блукала хижа посмішка — посмішка людини, яка нарешті мститься. Альфред заскиглив і знову підвів руки для захисту.
Річард важко дихав і вагався, не певний, що робити далі. Алієна думала, що тим усе й скінчиться, але Альфред несподівано швидко кинувся на Річарда, і цього разу лезо зачепило Річардову щоку. Той скрикнув з болю та відстрибнув. Альфред знову пішов на нього, замахуючись ножем. Алієна бачила, що він зараз вб’є Річарда. Вона підбігла до Альфреда та щосили вдарила його поліном. Не влучила в голову, але вдарила його по правому ліктю. Його рука аж затріщала, і він випустив кинджал.
Далі все відбулося дуже швидко.
Річард нахилився, підняв кинджал, смикнув Альфреда за руку, якою він намагався захиститися, та із жахливою силою встромив ніж йому в груди.
Кинджал увійшов аж до руків’я.
Алієна приголомшено дивилася на це. Удар був страшний. Альфред вищав немов свиня. Річард витягнув ножа, і з рани линула кров. Альфред розтулив рота, щоб знову закричати, але не зміг. Його обличчя збліднуло, а потім почало сірішати, очі заплющилися, і він упав на підлогу. Очерет просякнув його кров’ю.
Алієна стала на коліна поруч із ним. Його повіки тремтіли. Він іще дихав, але життя покидало його. Вона звела очі на Річарда, що відсапувався неподалік.
— Він помирає, — сказала Алієна.
Річард кивнув. Йому було байдуже.
— Я бачив смерть і більш гідних людей, — відповів він. — І я вбивав тих, хто менше на це заслуговував.
Його безжальність вразила Алієну, але вона не вимовила ані слова. Пригадала, як Річард убив уперше. Це було після того, як Вільям забрав у них замок і дорогою у Вінчестер на них напали двоє розбійників. Алієна вдарила одного з них кинджалом, а потім змусила Річарда, якому йшов лише п’ятнадцятий рік, добити його. Винувато подумала, що сама зробила його таким черствим.
Вона знову подивилася на Альфреда. Той розплющив очі й витріщився на неї. Їй було майже соромно через те, що так мало співчуває людині, яка вмирає. Дивлячись йому в очі, вона подумала, що Альфред сам ніколи не був співчутливим, великодушним або щирим. Він плекав свої образи та ненависть і насолоджувався помстою та зловтіхою. «Твоє життя
Раптом його очі розширилися, і він сказав:
— Боже, як
Вона хотіла лише одного: щоб він скоріше
Його очі заплющилися.
— От і все, — промовив Річард.
Альфред перестав дихати.
Алієна підвелася.
— Тепер я вдова, — сказала вона.
Альфреда поховали на цвинтарі в Кінгзбриджському пріораті. Такою була воля Марти — його сестри та останньої родички. Вона також була єдиною, кого засмутила його смерть. Альфред ніколи не був добрим до неї, а любові й захисту вона шукала в Джека, свого зведеного брата. І все одно Марта прагнула, щоб він покоївся десь неподалік і вона могла приходити до нього на могилу. Коли труну опускали, Марта єдина заплакала.
Джек поставився до кончини Альфреда з похмурим полегшенням. Томмі, який стояв поруч із Алієною, живо цікавився всім, що відбувалося, — то був перший похорон в їхній родині, і він уперше знайомився з посмертними ритуалами. Саллі стояла бліда й перелякана, тримаючись за руку Марти.
Річард також був там. Він сказав Алієні, що прийшов молити Бога пробачити йому вбивство швагра. Не тому, що скоїв щось погане, квапливо додав він, а про всяк випадок.
Алієна, чиє обличчя досі було в синцях і набряках від ударів Альфреда, згадала свою першу зустріч із ним. Він прийшов у Ерлскасл разом із батьком — Томом Будівником, Мартою, Еленою та Джеком. Уже тоді він був задиракою — великий, дужий і тупуватий, здатний на підступність, — і з першого погляду викликав якусь огиду. Якби Алієна тоді знала, що стане його дружиною, вона кинулася б униз із замкового муру. Тоді вона й не думала, що колись іще зустрінеться із цією родиною, але і вони, і Алієна врешті-решт опинились у Кінгзбриджі. Удвох з Альфредом вони заснували парафіяльну гільдію, яка тепер мала велику вагу в житті міста. Саме тоді Альфред освідчився їй. Вона навіть не могла собі уявити, що ним рухало здебільшого суперництво з братом, а не почуття до неї. Алієна відмовила йому, але він знайшов спосіб маніпулювати нею та переконав одружитися з ним, пообіцявши підтримати грошима її брата. Згадуючи про це, вона думала, що Альфред цілком заслужив на все те розчарування й приниження, яким обернувся їхній шлюб. Його мотиви були безсердечними, і нелюбов стала йому винагородою.
Алієна не могла не почуватися щасливою. Звісно, про переїзд у Вінчестер уже не йшлося: вони з Джеком одружаться негайно. Вона зробила серйозне обличчя, як того вимагав похорон, і навіть спробувала подумати про щось сумне, але її серце однаково радісно билося.
Філіп, чия здатність пробачати людям, які його зрадили, здавалася просто безмежною, погодився поховати Альфреда.
Коли п’ятеро дорослих і двоє дітей уже стояли біля виритої могили, з’явилася Елена. Філіп розсердився. Елена прокляла християнське весілля, і він був не радий бачити її на подвір’ї пріорату. Але він не міг прогнати її з поховання пасинка. Проте церемонія однаково вже була завершена, і Філіп просто пішов геть.
Алієні стало прикро: і Філіп, і Елена люди добрі, шкода, що вони ворогують. Але їхні чесноти лежали в різних площинах, і кожен із них був нетерпимим до моралі іншого.
Елена постаріла: на обличчі з’явилися нові зморшки, а у волоссі побільшало сивини, але її золоті очі залишалися такими самими прекрасними. На ній була грубо пошита шкіряна туніка, а більше нічого — навіть взуття. Її ноги й руки були засмаглі та м’язисті. Томмі та Саллі підбігли до бабусі, щоб поцілувати. Джек підійшов за ними й міцно її обійняв.
Елена підставила щоку й Річардові зі словами:
— Ти все зробив правильно. Не треба краятися.
Вона стала на краю могили, подивилась униз і сказала:
— Я була його мачухою. Шкода, що не знала, як зробити його щасливим.
Коли вона відвернулася від могили, Алієна обійняла її.
Вони повільно пішли із цвинтаря.
— Залишишся в нас на обід? — спитала Алієна.
— Радо. — Елена скуйовдила руде волосся Томмі. — Хочу поговорити зі своїми онуками. Вони так швидко ростуть. Коли я вперше зустріла Тома Будівника, Джек був такого самого віку, що зараз Томмі.
Вони підійшли до брами пріорату.
— Коли стаєш старша, роки, здається, плинуть швидше… — Елена раптом замовкла.
— Що сталося? — спитала Алієна.
Елена дивилася на монастирську браму. Дерев’яні ворота були відчинені. На вулиці не було нікого, крім зграйки дітей, які придивлялися до чогось, чого не було видно зсередини.
— Річарде! — різко сказала Елена. — Не виходь за ворота!
Усі зупинилися. Алієна зрозуміла, що насторожило Елену: діти дивилися на щось чи на когось, хто чекав біля брами, укрившись за стіною.
Річард мав швидку реакцію.
— Це пастка! — вигукнув він і, не зволікаючи, розвернувся й побіг.
За мить з-за рогу визирнула голова в шоломі — то був воїн кремезної статури. Він побачив, що Річард тікає, і кинувся на подвір’я. За ним вбігли троє інших, а потім з’явилися четвертий і п’ятий.
Ті, хто прийшов на похорон, розсіялися. Воїни не звернули на них уваги та погналися за Річардом. Алієна була налякана й збентежена: хто наважився напасти на графа Ширингського в пріораті? Затамувавши подих, вона дивилася, як воїни женуться за ним по подвір’ю. Брат перестрибнув через невисоку стінку, яку мурували муляри, і вояки вчинили так само, не розуміючи, що фактично опинились у церкві. Майстри завмерли на місці з кельмами та молотами в руках, коли повз них пронеслися спершу Річард, а потім його переслідувачі. Один із молодших, кмітливих підмайстрів, підставив лопату під ноги воїну, і той упав. Але ніхто більше не втручався. Річард підбіг до дверей, що вели в клуатр. Воїн, який біг слідом, заніс меч. Алієна злякалася була, що двері зачинені й Річард не зможе увійти. Воїн з мечем наблизився до Річарда, але той відчинив двері та прослизнув усередину. Меч ударив по дошках дверей, що зачинилися за втікачем.
Тільки тоді Алієна знову змогла вдихнути.