Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 223)
Вона розвернулася й пішла.
Річард хотів був піти за нею, але хтось його затримав, вклонившись і спитавши про справи. Алієна чула, як він щось ввічливо відповів, а потім зав’язалася розмова. Утім, так було навіть краще: вона висловилася й не хотіла з ним сперечатися. Дісталася мосту й озирнулася. До Річарда знову хтось звернувся, але він махнув рукою, показуючи, що хоче з нею поговорити. Вона побачила, що Джек, Томмі та Саллі стали ганяти м’яча палицями. Алієна дивилася, як вони грають під сонечком, і відчула, що не в праві розлучати їх. «Але як іще, — подумала вона, — мені жити нормальним життям?»
Вона перейшла міст і подалася в місто. Їй хотілося побути на самоті.
Алієна знайшла собі житло у Вінчестері — просторий будинок з приміщенням для торгівлі на першому поверсі, житловою кімнатою на другому, окремою опочивальнею та великою коморою для тканини на подвір’ї. Але що ближчим ставав день переїзду, то менше вона хотіла їхати туди.
Спекотні вулиці Кінгзбриджу були рясно притрушені пилюкою, а повітря кишіло мухами, що живилися на численних гноївнях. Крамниці та будинки були зачинені. У місті не залишилося нікого — всі зібралися на галявині.
Вона пішла в Джеків будинок. Туди він з дітьми повернеться після ігор. Дім стояв з відчиненими дверима. Алієна роздратовано насупилася. Хто залишив двері відчиненими? Ключі від будинку мала вона, Джек, Річард і Марта. У хаті не було чого красти. Алієна не тримала там грошей: упродовж багатьох років Філіп дозволяв їй залишати їх у скарбниці пріорату. Але з вулиці могли налетіти мухи.
Алієна увійшла. Усередині було темно та прохолодно, але в кімнату налетіло безліч мух, як вона й боялася. Вони повзали по полотну, а двійко ос дзижчали над кришкою глечика з медом.
А за столом сидів Альфред.
Алієна скрикнула з переляку, але швидко прийшла до тями й спитала:
— Як ти сюди потрапив?
— Я маю ключ.
«Довго ж він беріг його», — подумала Алієна та придивилася до Альфреда. Його широкі плечі сталі кістлявими, а обличчя змарніло.
— Що ти тут робиш? — запитала знов.
— Хотів побачитися з тобою.
Алієна помітила, що труситься — не зі страху, а зі злості.
— Я не хочу тебе бачити — ані зараз, ані будь-коли ще, — випалила вона. — Ти ставився до мене як до собаки, а коли Джек пожалів тебе й дав тобі роботу, ти зрадив його й повів усіх майстрів у Ширинг.
— Мені потрібні гроші, — сказав він тоном, в якому змішувалися благання й виклик.
— Іди працюй.
— Будівництво в Ширингу зупинилося, а в Кінгзбриджі ніхто не дасть мені роботу.
— Ну то йди в Лондон, іди в Париж!
— Я думав, ти допоможеш мені, — наполягав він з упертістю вола.
— Тобі нема чого тут шукати. Краще йди геть.
— Невже тобі не шкода мене? — сказав він, і вся його зневага раптом зникла, поступившись благанню.
Вона обперлася об стіл, щоб зібратися.
— Альфреде, ти не розумієш, що я тебе
— Чому? — спитав він з ображеним виглядом, немов її слова здивували його.
«Господи, який він тупий! — подумала Алієна, — і це єдине, що його виправдовує».
— Милостиню можеш просити в монастирі, — втомлено мовила вона. — Пріор Філіп має неймовірну здатність пробачати, на відміну від мене.
— Але ти моя
Це було занадто.
— Я тобі не дружина, — прошипіла вона. — А ти мені не чоловік. І не був ніколи. А тепер — геть із будинку.
На її подив, він схопив її за волосся.
— Ти моя дружина, — повторив він.
Альфред потягнув її до себе через стіл, а другою рукою схопив за груди та сильно стиснув.
Алієна не чекала такого від чоловіка, який спав із нею в одній кімнаті впродовж дев’яти місяців і жодного разу не намагався кохатися. Вона закричала й відсахнулася від нього, але він міцно тримав її за волосся та потягнув назад.
— Ніхто не почує, як ти кричиш, — сказав він. — Усі за річкою.
Раптом вона страшенно злякалася. Навколо не було ні душі, а Альфред дужий. Вона пройшла стільки доріг, стільки років ризикувала життям — і тепер чоловік, з яким вона була одружена, напав на неї в її власній домівці!
Він побачив страх в її очах і сказав:
— Страшно тобі? То поводься чемно.
Альфред поцілував її. Вона щосили вкусила його за нижню губу. Він заричав з болю.
Алієна не чекала, що він її вдарить: щока наче вибухнула, і вона злякалася, що він міг зламати їй щелепу. На мить у неї потемнішало в очах, і вона втратила рівновагу. Вона відступила від столу й відчула, що падає. Очерет на підлозі пом’якшив удар. Вона струсила головою, щоб прийти до тями, і потягнулася по ніж, що висів на ремінці в неї на лівій руці. Але не встигла вона його витягти, як Альфред міцно схопив її за зап’ястки та сказав:
— Я знаю про твій ножик. Я бачив, як ти роздягаєшся, — пам’ятаєш?
Він відпустив її руки, ще раз ударив в обличчя й забрав кинджал. Алієна намагалася вирватися. Він сів їй на ноги та схопив за шию. Вона спробувала висмикнути руки. Він підніс кинджал їй до обличчя.
— Не смикайся, інакше виріжу тобі очі, — попередив він.
Алієна завмерла. Думка про те, що вона може осліпнути, нажахала її. Вона бачила людей, яким вирізали очі в покарання. Вони жебракували на вулицях, вирячившись порожніми западинами на перехожих. Діти знущалися з них — щипали та підчіплювали, — аж доки розлючені сліпці кидалися на кривдників у марних спробах їх схопити, що робило ту гру ще захопливішою. Зазвичай вони помирали за рік-два.
— Я знав, що це тебе заспокоїть, — сказав Альфред.
Навіщо він робить це? Він ніколи не відчував до неї пристрасті. Може, тому що лютує через свою поразку, а вона беззахисна? Може, він бачив у ній світ, що відмовився від нього?
Альфред нахилився до Алієни, сидячи на ній верхи й стиснувши колінами її стегна. Він наблизився до її обличчя.
— Ну ж бо — поводься чемно, — сказав він і знову поцілував її. Щетина на його неголеному обличчі дряпала їй шкіру. Від нього тхнуло пивом і цибулею. Вона міцно стиснула губи.
— Хіба ж це чемно? — кинув він. — Поцілуй мене.
Він знову вп’явся своїми губами в її та підніс ножа ще ближче. Коли жало торкнулося її повік, вона розтулила губи. Її нудило від запаху з його рота. Він пропхнув язика їй проміж губ. Вона відчувала, що от-от виблює, і щосили стримувалася, адже боялася, щоб він не вбив її.
Альфред знову відірвався від неї, але ніж і далі тримав біля обличчя.
— Ану, — сказав він, — торкнися.
Він схопив її за руку та потягнув собі під туніку. Вона торкнулася його члена.
— Візьмися за нього, — наказав він, і вона схопилася за нього. — А тепер гладь, лагідненько.
Алієна послухалася. Може, якщо вона зуміє задовольнити його в такий спосіб, їй вдасться уникнути найгіршого. Вона з острахом подивилася на чоловіка. Його обличчя почервоніло, а очі заплющилися. Вона провела рукою аж до кореня, згадавши, що Джек від цього шаленів. Подумала, що, можливо, ніколи більше не зможе насолоджуватися цим, і на очах у неї з’явилися сльози.
Він замахнувся ножем.
— Не так сильно!
Вона ослабила хватку.
І тут відчинилися двері.
Надія на неочікуваний порятунок змусила її серце забитися сильніше. Сонячне світло залило кімнату й засліпило її крізь сльози. Альфред завмер. Вона відсмикнула руку.
Вони обоє подивилися на двері. Алієна не бачила, хто там стояв. «Тільки б не діти, — подумки благала вона, — я помру від сорому!»
Вона почула розлючене ревіння та зморгнула сльозою — то був її брат Річард.
Бідолашний Річард: це було мало не гірше, ніж якби тут опинився Томмі. Річард, чий шрам на місці мочки правого вуха нагадував йому про сцену, свідком якої він став у чотирнадцять. Тепер він знову був свідком такої самої сцени. Чи зможе він це витримати?
Альфред став підводитися на ноги, але Річард був набагато швидшим. Алієна, немов у тумані, побачила, як він пробіг через кімнату, замахнувся ногою та вдарив Альфреда в щелепу. Альфред упав на стіл. Річард пішов на нього, вимахуючи руками й ногами, наступив на Алієну та навіть не звернув на це уваги. Алієна відповзла вбік. Річардове обличчя перетворилося на маску неконтрольованої люті. Він не дивився на Алієну. Вона зрозуміла, що йому чхати на неї. Його розлютило не те, що Альфред зробив із нею сьогодні, а те, що Вільям із Волтером зробили з ним, Річардом, вісімнадцять років тому. Тоді він був малий, слабкий і безпорадний, але тепер перетворився на великого дужого чоловіка, загартованого в битвах, який нарешті знайшов, на кому вимістити гнів, що визрівав у ньому впродовж усіх цих років. Він знову й знову бив Альфреда. Той топтався біля столу, намагаючись прикритися руками. Річард потужним ударом влучив йому в підборіддя, і той завалився на спину.