Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 222)

Ремігій випростався. З його обличчя було видно, що в ньому борються сором і зухвалість.

— Зловтішатися прийшов? — спитав він за мить.

— Ні, — м’яко відказав Філіп.

Його давній ворог являв собою таке жалюгідне видовище, що викликав у пріора тільки співчуття. Він зліз із коня і дістав баклажку вина із саков.

— Я прийшов запропонувати тобі ковток вина.

Ремігій не хотів приймати милостиню, але голод пересилював бажання противитися. Якусь мить він вагався, а потім схопив баклагу. Він підозріло понюхав вино та приклався до шийки. Щойно він почав пити, як уже не міг зупинитися. У баклажці залишалося близько пів пінти[192], і він вихилив усе вмить, опустив баклагу й захитався.

Філіп забрав у нього посудину й поклав назад у сакви.

— Ти маєш поїсти, — сказав він і дістав буханець хліба.

Ремігій узяв запропонований хліб і заходився напихатися ним. Судячи з усього, він нічого не їв уже кілька днів, а до того упродовж багатьох тижнів перебивався тим, що трапиться. Філіп із сумом подумав, що так недовго й померти — якщо не з голоду, то від сорому.

Хліб швидко зникнув. Філіп спитав:

— Хочеш повернутися назад?

Він почув, як Джонатан різко вдихнув. Як і більшість монахів, Джонатан сподівався, що більше ніколи в житті не побачить Ремігія. Напевне, він вважав, що звати його назад — це божевілля.

На мить у Ремігії прокинулася стара натура.

— Повернутися? На яку посаду?

Філіп сумно похитав головою.

— У моєму пріораті ти нічого не посядеш, Ремігію. Повертайся простим, скромним ченцем. Благай Господа пробачити твої гріхи та живи решту днів у молитвах і роздумах, готуючи душу до зустрічі з Творцем.

Ремігій задер голову, і Філіп уже чекав на зневажливу відмову, але не почув її. Чернець розтулив рота, щоб щось сказати, і знову зімкнув губи й опустив очі. Філіп стояв нерухомо й мовчав — тільки дивився на Ремігія та чекав, що буде далі. Запала тривала мовчанка. Філіп затамував подих. Коли Ремігій підвів очі, його обличчя було мокре від сліз.

— Так, будь ласка, отче, — промовив він. — Я хочу додому.

Філіп засвітився з радощів.

— То ходімо, — сказав він. — Сідай на мого коня.

Ремігій був ошелешений.

— Отче! — вигукнув Джонатан. — Що ви робите?

— Ну ж бо, роби, що я кажу, — поквапив Філіп Ремігія.

— Отче, а як же ви? — жахнувся Джонатан.

— Піду пішки, — радісно відповів Філіп. — Одному з нас доведеться йти.

— То нехай Ремігій іде! — обурено випалив Джонатан.

— Нехай їде, — мовив Філіп. — Він догодив Господові.

— А як же ви? Хіба ви не догодили Богові більше за Ремігія?

— Ісус казав, що Небеса більше радіють розкаяному грішникові, ніж дев’яноста дев’яти праведникам, — зауважив Філіп. — Невже ти не пам’ятаєш притчу про блудного сина? Коли він повернувся додому, його батько заколов вгодоване теля. Сльози Ремігія тішать янголів. Дати йому коня — це найменше, що я можу зробити.

Він взявся за вуздечку й повів коня через пустир на дорогу. Джонатан поїхав слідом. Коли вони опинилися на дорозі, Джонатан спішився й сказав:

— Прошу, отче, — беріть мого коня, а я піду пішки!

Філіп розвернувся до нього й суворо промовив:

— Сідай на коня, припини сперечатися зі мною, а краще обміркуй, що я роблю й чому.

Спантеличений Джонатан сів на коня й більше ані слова не вимовив.

Вони повернули в напрямку Кінгзбриджу. Він був за двадцять миль[193]від цього місця. Філіп ішов пішки й почувався прекрасно. Повернення Ремігія затьмарило втрату каменярні.

«Я програв би в суді, — думав він, — але то лише каменюки. Натомість я здобув дещо безмежно цінніше. Я виграв битву за душу цього чоловіка».

III

Стиглі яблука плавали в діжці й відсвічували червоним і жовтим під сонячними променями. Дев’ятирічна Саллі з азартом прихилилася до обода, зчепивши руки за спиною, та старалася вкусити яблуко. Воно вислизало, дівчинка відпльовувалася та заходилася сміхом. Алієна слабко усміхнулася й обтерла їй обличчя.

Був кінець літа, теплий святковий день, і більшість містян зібралася на галявині за річкою грати в ловлю яблук. Алієна любила ці розваги, але то був її останній день у Кінгзбриджі, і згадка про це затьмарювала радість. Вона й досі була сповнена рішучості піти від Джека, але дедалі частіше відчувала біль утрати.

Томмі також крутився поруч, і Джек гукнув:

— Ну ж бо, Томмі — спробуй!

— Не зараз, — відповів той.

У свої одинадцять років Томмі вважав, що розумніший за сестру, і навіть за більшість інших людей. Він деякий час придивлявся та вивчав поведінку тих, кому вдавалося зловити яблуко й відкусити від нього. Алієна стежила за ним з особливою ніжністю — Джек був десь такого самого віку, коли вони познайомилися, і, дивлячись тепер на Томмі, вона з теплом згадувала дитинство. Джек хотів, щоб Томмі також став будівником, але будівництво зовсім не цікавило хлопчика. Однак усе ще було попереду.

Нарешті він підійшов до діжки, нахилився й повільно опустив голову із широко розтуленим ротом. Він штовхнув яблуко під воду, занурившись усім обличчям, а потім із переможним виглядом задер голову, тримаючи плід у зубах.

Томмі вдавалося все, за що він брався. Характером він дещо нагадував дідуся, графа Варфоломія. Він мав сильну волю й був невблаганним у розумінні добра та зла.

А от Саллі успадкувала Джекову безтурботну натуру та зневажливість до загальноприйнятих правил. Коли Джек розповідав дітям історії, Саллі завжди співчувала переможеним, тоді як Томмі їх засуджував. Кожна дитина мала характер одного з батьків і зовнішність іншого: весела Саллі правильними рисами й темним кучерявим волоссям нагадувала Алієну, а зосереджений Томмі мав Джекове руде волосся, бліду шкіру та блакитні очі.

— А от і дядько Річард! — закричав Томмі.

Алієна розвернулась і подивилася туди само, куди він. І справді — її брат, граф, їхав галявиною в супроводі лицарів і зброєносців. Алієна злякалася: як він наважився з’явитися тут після того, що забрав у Філіпа каменярню?

Річард підійшов до діжки, усміхаючись усім і потискаючи руки.

— Спробуй зловити яблуко, дядьку Річарде, — сказав Томмі. — Ти зможеш!

Річард занурив голову в діжку й задер її, тримаючи яблуко міцними білими зубами. З його бороди лилася вода. Алієна подумала, що в іграх він завжди був вправнішим, ніж у справжньому житті.

Вона не збиралася вдавати, що нічого не сталося. Інші боялися перечити графові, але для неї він був лише нерозумним молодшим братом. Він підійшов, щоб поцілувати її, але вона відхилилася та спитала:

— Як ти міг забрати в пріорату каменярню?

Джек, побачивши, що йде до сварки, взяв дітей за руки й повів їх геть.

Річард образився.

— Усе майно повернулося тим, хто володів ним…

— Припини! — перебила Алієна. — І це після всього, що Філіп для тебе зробив!

— Каменярня належить мені за правом народження, — відказав їй брат.

Він відвів її вбік і заговорив тихіше, щоб ніхто не почув.

— Крім того, Алі, мені потрібні гроші, які я виручаю за продане каміння.

— Тому що ти все витрачаєш на полювання!

— А що мені робити?

— Ти маєш зробити так, щоб землі збагачували тебе! Треба дуже багато зробити: подолати наслідки голоду й війни, запровадити нові способи землеробства, вирубати ліси та осушувати болота — і так ти примножиш свої статки! Для цього не треба відбирати каменярню, яку король Стефан подарував Кінгзбриджському пріоратові.

— Я ніколи не брав того, що не належало б мені.

— Ти взагалі нічого і ніколи не робив! — Алієна спалахнула. Вона так розгнівалася, аж готова була сказати те, про що раніше мовчала. — Ти жодного дня не працював. Ти брав у мене гроші на свою нікчемну зброю, ти прийняв посаду, яку дав тобі Філіп, ти взяв графство, коли я піднесла його тобі на блюдечку. І тепер ти нездатний ним керувати так, щоб не відбирати те, що тобі не належить!