Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 221)

«Цікаво, — думав він, — цікаво, чи спрацює це?»

Раптовий порив вітру вивів його з рівноваги. Джек захитався на краю даху. Якоїсь миті йому здалося, що він упаде й розіб’ється на смерть, але він встояв і відійшов від краю. Його серце несамовито калатало.

Він повільно й обережно повернувся до дверей вежі й спустився.

II

Будівництво церкви в Ширингу повністю зупинилося. Пріор Філіп зловив себе на думці, що трохи зловтішається із цього. Він щодня безвідрадно дивився на свій спустілий будівельний майданчик і не міг не радіти, що тепер така сама доля спіткала його ворогів. Альфред встигнув тільки зруйнувати стару церкву та збудувати фундамент під новий вівтар, а потім Вільям втратив графство й, відповідно, джерело доходів. Філіп казав собі, що грішно радіти руйнуванню церкви, але, схоже, такою була Божа воля: собор має бути збудований у Кінгзбриджі, а не в Ширингу: невдачі, що переслідували проект Валер’яна, здавалися цілком однозначним проявом божественного задуму.

Тепер, коли найбільшу церкву в місті знесли, суд графства засідав у великій залі замку. Філіп разом із Джонатаном верхи підіймалися на пагорб. Він зробив Джонатана своїм особистим помічником у ході пертурбацій, спричинених втечею Ремігія. Філіп був приголомшений віроломством підпріора, але радів, що він пішов. Ще відколи Філіп переміг Ремігія під час виборів пріора, той був немов скалка в оці. Без нього в пріораті стало набагато спокійніше.

Новим підпріором став Мілій, але продовжував також нести службу скарбника й мав ще трьох підпорядкованих йому ченців. Те, що Мілій здатний був обіймати обидві ці посади, змусило багатьох замислитися: на що ж витрачав увесь свій час Ремігій.

Філіпові дуже подобалося працювати з Джонатаном. Він із задоволенням пояснював йому, як керувати монастирем, як влаштоване світське життя і як взаємодіяти з людьми. Хлопець усім подобався, але часом був різкуватим, що декого дратувало. Він мав зрозуміти, що ті, хто вороже ставиться до нього, чинять так через власну слабкість. Стикаючись з ворожістю, він реагував з обуренням замість того, щоб побачити ту слабкість і заспокоїти людину.

Джонатан був дуже кмітливим і часто дивував Філіпа швидкістю реакції. Іноді Філіп ловив себе на гріху гордині, думаючи, наскільки Джонатан схожий на нього самого.

Він узяв Джонатана із собою, щоб показати йому, як працює суд у графстві. Філіп хотів попросити шерифа наказати Річардові повернути каменярню пріоратові. Він був певен, що Річард неправий. Новий закон про повернення майна тим, хто володів ним за часів старого короля Генріха, не стосувався прав пріорату. Його справжня мета полягала в тому, щоб герцог Генріх міг замінити графів Стефана на своїх і таким чином нагородити людей, які його підтримали. Тому зміни не повинні були торкнутися монастирів. Філіп був певен, що суд підтримає його, але залишався один нюанс: старий шериф помер, а про те, хто замінить його, мали оголосити лише сьогодні. Ніхто не знав, хто стане новим шерифом, але всі думали, що то буде один із провідних містян Ширингу: Девід Купець — торговець шовками, Різ Уельський — священник, що служив у королівському суді, Джайлз Лев’яче Серце — лицар, який володів землями по сусідству з містом, або Г’ю Бастард, позашлюбний син єпископа Солсберійського. Філіп сподівався, що шерифом стане Різ — не тому, що той був його земляком, а в сподіванні, що священник швидше підтримає церкву, — але не надто переймався, адже кожен із них мав би винести рішення на його користь.

Вони в’їхали в замок. Там не було значних укріплень: граф Ширингський мав окремий замок за межами міста, і тому великі битви оминали Ширинг уже впродовж кількох поколінь. Замок радше слугував центром управління, де розташовувалися канцелярії шерифа та його підлеглих і темниці для злочинців. Філіп із Джонатаном прив’язали коней та увійшли в найбільшу споруду — велику залу.

Столи, які зазвичай стояли у формі літери «Т», переставили. Верхній ряд залишився на місці, але його підняли на поміст, а інші поставили перпендикулярно до нього уздовж двох протилежних стін — так, щоб між позивачами та відповідачами залишалася певна відстань і вони не кидалися одне на одного.

У залі вже було повно народу. Єпископ Валер’ян сидів з недоброзичливим виглядом за столом на помості. Поруч із ним — Вільям Гамлейський, який тихо розмовляв з єпископом, спостерігаючи за новоприбулими. Що він тут робить? Упродовж дев’яти місяців про нього нічого не було чутно — Вільям майже не виїздив зі свого селища, і Філіп, разом із багатьма іншими мешканцями графства, щиро сподівався, що він залишиться там назавжди. Але він був тут і сидів за столом так, немов і досі править графством. Філіп дивувався, які саме ниці, жорстокі й жадливі справи привели його в суд.

Філіп із Джонатаном сіли під стіну й стали чекати на початок слухань. У суді панувала жива, оптимістична атмосфера. Війна скінчилася, і вельможество повернулося до примноження своїх статків. Землі в графстві були родючі, і зусилля землевласників мали швидко принести результат: цього року очікувався рясний урожай. Ціни на вовну вже зросли. Філіп повернув майже всіх будівників, які пішли під час голоду. Люди, що пережили голодні роки, були здебільшого молоді, дужі та здорові. Вони були сповнені надій, і тепер, у великій залі Ширингського замку, це доводили рішучий вираз їхніх облич, сила їхніх голосів, нові чоботи чоловіків, химерні головні убори жінок і те, що вони мали власність, за яку варто було сперечатись у суді.

Коли разом із графом Річардом увійшов помічник шерифа, усі підвелися. Граф і супровідник піднялися на поміст, і помічник стоячи почав читати королівський рескрипт про призначення нового шерифа. Поки він зачитував формальний вступ, Філіп роздивлявся чотирьох можливих кандидатів на посаду. Він сподівався, що переможцеві не бракуватиме мужності, адже йому доведеться вершити правосуддя в присутності таких впливових вельмож, як єпископ Валер’ян, граф Річард і лорд Вільям. Переможець, напевне, вже знав про своє призначення — зазвичай це не було таємницею, — але ніхто із чотирьох кандидатів не виказував жодних ознак пожвавлення. Під час оголошення королівської волі новопризначений шериф мав би сидіти поруч із помічником, але зараз там були тільки Річард, Валер’ян і Вільям. Філіпа пройняла приголомшлива думка про те, що шерифом могли призначити Валер’яна, але те, що він почув далі, приголомшило його ще більше:

— Шерифом Ширингським призначається мій вірний слуга Вільям Гамлейський, і я наказую всім сприяти йому…

Філіп подивився на Джонатана й сказав:

— Вільям!

Містяни вибухнули здивованими й обуреними вигуками.

— Як йому вдалося? — спитав Джонатан.

— Напевне, заплатив.

— Звідки в нього гроші?

— Позичив у когось.

Вільям з усмішкою підійшов до дерев’яного трону посеред стола. Філіп пам’ятав, як колись він був вродливим юнаком. Йому і досі не було сорока, але через огрядне тіло та червоне від вина обличчя здавалося, що він набагато старший. Жвавість і оптимізм, що роблять обличчя привабливим, давно зникли, і їх замінили сліди розпусти.

Щойно Вільям сів, Філіп підвівся.

Джонатан також підвівся та прошепотів:

— Ми йдемо?

— За мною, — прошипів Філіп.

У залі запала тиша. Усі дивилися, як вони йдуть через залу. Натовп розступився перед ними. Вони підійшли до дверей і вийшли надвір. Щойно двері зачинилися за ними, юрба загула.

— У нас немає шансів на успіх, якщо судитиме Вільям, — сказав Джонатан.

— Навіть гірше, — зауважив Філіп. — Якби ми наполягали на своїй правоті, то ризикували б втратити й інші права.

— Ой леле, я й не подумав про це.

Філіп похмуро кивнув.

— Кінгзбриджський пріорат не доб’ється правосуддя, поки Вільям — шериф, Валер’ян — єпископ, а Річард — граф. Вони можуть зробити з нами що завгодно.

Поки молодий конюший сідлав їхніх коней, Філіп вів далі:

— Я подам королю прохання зробити Кінгзбридж містом. Ми б мали власний суд, платили б податки безпосередньо королю та, по суті, вийшли б з-під влади шерифа.

— Раніше ви були проти такого, — сказав Джонатан.

— Я був проти тому, що це зробить місто таким самим могутнім, як і пріорат. Але це та ціна, яку ми мусимо заплатити за незалежність. Інакше нам доведеться мати справу з Вільямом.

— Король Стефан піде на це?

— Можливо, хоча це нам дорого коштуватиме. Але якщо він відмовиться, то, напевне, погодиться Генріх, коли стане королем.

Вони сіли на коней і, зажурені, поїхали містом.

Філіп і Джонатан проїхали браму й купу сміття, що височіла неподалік від неї. Кілька жебраків рилися у відходах у пошуках харчів, одягу або палива. Філіп байдуже подивився на них, але один впав йому в око. Знайома довготелеса постать перекладала з купи на купу дрантя. Філіп натягнув віжки. Джонатан також зупинився.

— Глянь, — сказав Філіп.

Джонатан подивився туди, куди показував Філіп.

— Ремігій, — прошепотів він за мить.

Філіп спостерігав за Ремігієм. Вочевидь Валер’ян із Вільямом прогнали його після того, як закінчилися гроші на будівництво. Він більше не був їм потрібен. Ремігій зрадив Філіпа, пріорат і Кінгзбридж у сподіваннях стати настоятелем Ширингського собору, і все марно.

Філіп з’їхав з дороги та попрямував через пустир до ченця. Джонатан рушив за ним. Сморід був такий, що, здавалося, підіймався від землі, немов туман. Під’їхавши ближче, Філіп побачив, що Ремігій схуд ще більше і став схожий на скелет. Його сутана була брудна, а ноги — босі. Йому виповнилося шістдесят років, і все доросле життя він провів у Кінгзбриджському монастирі. Ніхто не навчив його жити в злиднях. Філіп побачив, як він витяг з купи сміття пару шкіряних черевиків. Підошви були наскрізь протерті, але Ремігій дивився на них, немов людина, що знайшла справжній скарб. Він уже збирався їх приміряти, коли побачив Філіпа.