Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 220)

— Як ти можеш так говорити? — розлютився Філіп.

— Хіба не так само ви вчинили зі мною? — спитав Джек. — Я приніс вам Плачущу Мадонну, створив прекрасний проект нового собору та збудував мур, щоб захистити вас від Вільяма, а ви заявили, що я не можу жити разом із матір’ю моїх дітей. Це також невдячно.

Це порівняння шокувало Філіпа.

— Це зовсім інше! — запротестував він. — Я не хочу, щоб ви жили окремо. Це Валер’ян не дозволив розірвати шлюб. А за законом Божим ви не повинні жити в гріху.

— Я певен, що Річард також може сказати щось таке, — не поступався Джек. — Адже то не він наказав повернути майно власникам. Він просто підкоряється законові.

Пролунали полуденні дзвони.

— Закон Божий і закон людей — не одне й те саме, — зауважив Філіп.

— Але ми маємо дотримуватися їх обох, — заперечив Джек. — А тепер я піду обідати разом з матір’ю моїх дітей.

Він пішов і залишив Філіпа стояти із засмученим виглядом. Насправді Джек не думав, що Філіп такий самий невдячний, як Річард, але йому полегшало, коли він висловив усе, що думає. Він вирішив спитати в Алієни щодо каменярні: може, з Річардом вийде якось домовитися — їй краще знати.

Він вийшов з подвір’я пріорату й попростував вулицями до будинку, де жив із Мартою. Алієна з дітьми, як і завжди, були на кухні. Голод закінчився: минулого року врожаї були рясні, харчів більш-менш вистачало, тож на столі був білий хліб і смажена баранина.

Джек поцілував дітей. Саллі також цмокнула його, однак Томмі, який мав уже одинадцять років і прагнув скоріше стати дорослим, тільки зніяковіло підставив щоку. Джек усміхнувся, але промовчав: він пам’ятав, як і сам думав, що поцілунки — то дурня.

Алієна здавалася чимось стривоженою. Джек сів на лавку поруч із нею і сказав:

— Філіп гнівається через те, що Річард не віддає йому каменярню.

— Це жахливо, — м’яко відповіла Алієна. — Річард страшенно невдячний.

— Як думаєш, його можна переконати?

— Не знаю, — кинула вона. Вочевидь її думки були деінде.

— Схоже, тебе це не дуже цікавить.

Вона подивилася на нього з викликом.

— Так, не дуже.

Йому був знайомий цей настрій.

— Скажи мені, що сталося.

Вона підвелася.

— Ходімо в кімнату.

Він із жалем подивився на баранячу ногу, вийшов з-за столу та рушив за нею в кімнату. Вони, як завжди, залишили двері відчиненими — щоб ніхто їх ні в чому не запідозрив, якщо раптом увійде в дім. Алієна сіла на ліжко та схрестила руки на грудях.

— Я прийняла важливе рішення, — сказала вона.

У неї був такий серйозний вигляд, що Джек став сушити голову, про що може йтися.

— Більшість мого дорослого життя затьмарювали дві тіні, — почала Алієна. — Перша — то обітниця, яку я дала батькові перед його смертю. Друга — це мої стосунки з тобою.

— Але ти виконала те, що обіцяла батькові, — зауважив Джек.

— Так. А тепер я хочу звільнитись і від другого тягаря. Я вирішила покинути тебе.

У Джека похололо серце. Він розумів, що вона не стала б жартувати з таким: Алієна казала це серйозно. Джек дивився на неї, не здатний вимовити й слова. Ця заява збила його з пантелику: він і уявити не міг, що вона здатна піти від нього. Як таке може бути? Він сказав перше, що спало йому на думку:

— Ти знайшла когось іншого?

— Не будь дурнем.

— Чому тоді?

— Тому що я не в змозі більше цього терпіти, — сказала вона зі сльозами. — Ми десять років чекали на розірвання шлюбу, але цього ніколи не станеться, Джеку. Ми приречені жити так вічно — якщо не підемо одне від одного.

— Але…

Він старався дібрати хоч якісь слова, але її заява була такою приголомшливою, що сперечатися не мало сенсу — як тікати від урагану. І все ж таки він спробував.

— Невже це не краще за ніщо? Хіба це не краще за розставання?

— Врешті-решт — ні.

— Але що змінить те, що ти підеш?

— Я можу зустріти когось іще, закохатися і жити нормальним життям, — сказала вона крізь сльози.

— Ти все одно будеш одружена з Альфредом.

— Але ніхто про це не знатиме й усім буде байдуже. Мене зможе обвінчати парафіяльний священник, який ніколи не чув про Альфреда, а якщо і знатиме про той шлюб, то не вважатиме його законним.

— Я не вірю тому, що чую. Я не можу цього прийняти.

— Десять років, Джеку. Я десять років чекала, щоб жити з тобою нормальним життям. І більше чекати не можу.

Ці слова були болючі, немов удари. Вона щось казала далі, але він нічого не розумів. Він думав про те, яким буде життя без неї.

— Я ніколи не кохав нікого, крім тебе, — перебив він.

Вона здригнулася, наче від болю, але продовжила говорити:

— Мені потрібно кілька тижнів, щоб усе організувати. Я куплю будинок у Вінчестері. Хочу, щоб діти звикли до цієї думки до того, як почнеться їхнє нове життя…

— І ти забереш моїх дітей, — похмуро сказав він.

Алієна кивнула.

— Пробач, — промовила вона, і її рішучість вперше похитнулася. — Я знаю, що їм тебе бракуватиме. Але вони потребують нормального життя.

Джек не міг цього стерпіти. Він відвернувся.

— Дослухай мене. Я ще не все сказала. Джеку…

Він мовчки вийшов.

— Джеку! — гукнула вона вслід.

Він пройшов через кімнату, не дивлячись на дітей, і вийшов із будинку. Наче зачарований, пішов до собору, бо не знав, куди ще йти. Робітники досі обідали. Він не плакав: удар був надто сильний, і сльози йому не зарадили б. Не тямлячи, що робить, Джек зійшов сходами в північному трансепті на самий верх і вийшов на дах.

Там дув сильний вітер, хоча внизу він був ледь помітним. Джек подивився вниз. Якби він упав звідти, то приземлився б на односхилий дах нави, що тягнувся вздовж трансепта. Найімовірніше, він помер би, хоча й не був у тому певний. Він пройшов до середохрестя й зупинився там, де дах уривався перед глибоким проваллям. Якщо собор, збудований у новому стилі, не має необхідної міцності, а Алієна йде від нього, то йому більше нема для чого жити.

Її рішення, звісно, не було раптовим. Упродовж кількох років вона була невдоволена — як, власне, і він, — але вони звикли до невдоволення. Повернення Ерлскаслу трохи розвіяло її апатію та нагадало, що вона сама хазяйка своєму життю, і розхитало ситуацію, яка і без того була хиткою, — так само, як вітер спричиняв утворення тріщин у стінах собору.

Джек подивився на стіну трансепта й дах бічної нави. Він бачив важкі контрфорси, що виступали зі стін нави, і уявив собі піварку під її дахом, що з’єднала б контрфорс із основою клеристорію. Коли вранці його відволік Філіп, він саме обмірковував, що проблему розв’язав би вищий — футів на двадцять[190] — контрфорс із другою піваркою, яка впиралася б у те місце в стіні, де утворювалися тріщини. Арка й високий контрфорс укріплять вищу половину собору та зроблять стіни стійкими до вітру.

Це, напевне, зарадить справі. Однак поставала проблема: якщо він збудує двоповерхову наву, щоб приховати високі контрфорси й другорядні піварки, то втратить світло, а якщо не зробить цього…

«Якщо її не будувати, — подумав він, — то що?»

Джека охопило відчуття, що більше ніщо не має значення, адже його життя летіло шкереберть. Думка про неприховані контрфорси раптом перестала бентежити. Стоячи на даху, він легко міг уявити, на що це буде схоже. Ряд міцних кам’яних колон виросте уздовж бічної стіни нави. З верхівки кожної колони до клеристорію в повітрі простягнеться піварка. Напевне, варто буде спорудити пінакль[191] на верхівці кожної колони, над п’ятою арки. Так, вигляд буде непоганий.

Створення великих опорних елементів там, де вони впадатимуть в око, було революційним задумом. Але демонстрація того, на чому тримається будівля, була притаманна новому стилю.

І хай там як, інстинкт підказував йому, що він не помиляється.

Що довше він обмірковував цей задум, то більше він йому подобався. Він уявив, який вигляд матиме собор зі сходу. Піварки нагадуватимуть крила пташиної зграї — вишикувані в ряд, немов от-от збираються злетіти. Вони не повинні бути масивними. Якщо вони будуть добре збудовані, то зможуть залишатися стрункими, елегантними, легкими, але міцними, наче пташине крило. «Крилаті контрфорси, — подумав він, — для собору такої легкості, що він, здається, здатен злетіти».