Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 219)

Саме тоді Вільямові почали снитися страшні сни.

Вони завжди були однакові. Він бачив свою матір у царстві мертвих. З її вух і очей текла кров, а коли вона роззявляла рота, щоб заговорити, кров текла і звідти. Від цього видіння Вільям сповнювався смертельним страхом. Удень він не міг зрозуміти, що саме в цих снах так лякає його, адже мати нічим йому не погрожувала. Але вночі, коли вона являлася, його охоплював незбагненний, істеричний, сліпий жах. Колись у дитинстві він убрід переходив ставок, ступив не туди й раптом опинився під водою, не здатний дихати. Та потреба в повітрі, що охопила його, досі залишалася незгладним спогадом. Але це було вдесятеро гірше. Спроби втекти від скривавленого обличчя матері нагадували біг по сипкому піску. Він прокидався зі стогоном у відчутті, немов його вдарили об стіну: наляканий, спітнілий. Усі м’язи були тверді від напруги. Тоді зазвичай поруч з’являвся Волтер зі свічкою в руках — Вільям спав у залі, відгородившись від інших завіскою, адже окремої спальні в будинку не було.

— Кричали, мілорде, — бурмотів він.

Після того Вільям важко видихав, дивлячись на справжнє ліжко, справжню стіну та справжнього Волтера, а сон відступав, і страх потроху вгамовувався. Тоді він казав:

— Пусте, наснилося щось. Іди геть.

Але він боявся лягати спати, і вранці люди дивилися на нього так, немов він одержимий демонами.

За кілька днів після розмови з Ремігієм він сидів на тому самому жорсткому стільці перед димним вогнищем, коли в будинку з’явився єпископ Валер’ян.

Вільям не чекав цього. Він чув коней, але думав, що то Волтер повертається з млина. Поява єпископа збентежила його. Валер’ян був чванливий і зверхній і завжди змушував Вільяма почуватися тупим, незграбним і грубим. А те, що тепер Валер’ян бачив більш ніж скромні умови його нинішнього існування, принижувало ще сильніше.

Вільям не підвівся, щоб привітати гостя.

— Чого треба? — різко спитав він. У чемності не було потреби: він хотів, щоб Валер’ян якомога швидше забрався.

Єпископ не звернув уваги на його грубість.

— Шериф помер, — сказав він.

Спершу Вільям не зрозумів, як це його стосується.

— А я тут до чого?

— У графстві буде новий шериф.

Вільям уже хотів був спитати: «То й що?», але передумав. Валер’ян, схоже, переймався тим, хто стане новим шерифом, і приїхав обговорити це з Вільямом. Це могло означати тільки одне. У нього зажевріла надія, але він постарався пригасити це відчуття: коли йшлося про Валер’яна, надії завжди закінчувалися розчаруванням і крахом.

— І хто має ним стати?

— Ти.

То була відповідь, на яку Вільям не міг і сподіватися. Спершу він навіть не повірив своїм вухам. Кмітливий і безжальний шериф мав таку саму вагу і вплив, як граф або єпископ. Вільям зміг би відновити свої статки та владу. Проте він змусив себе замислитися про перепони.

— Хіба король Стефан погодиться призначити мене?

— Ти підтримав його у війні проти герцога Генріха й через це втратив своє графство. Думаю, він охоче тобі відплатить.

— З міркувань вдячності нічого не робиться, — сказав Вільям, повторюючи приказку своєї матері.

— Стефан навряд чи радий, що Ширингське графство отримав той, хто бився проти нього, — відповів Валер’ян. — Йому буде краще, якщо шерифом стане людина, яка протистоїть Річардові.

Це було слушно, і Вільям проти своєї волі зрадів. У нього з’явилася надія, що йому вдасться нарешті вибратися із цієї діри, яка звалася селищем Гамлей. Він знов матиме потужне військо лицарів і воїнів замість тієї жалюгідної купки, якій він зараз міг платити. Він головуватиме в суді графства в Ширингу та заважатиме планам Річарда.

— Шериф живе в Ширингському замку, — мрійливо сказав він.

— І ти знову розбагатієш, — додав Валер’ян.

— Так.

Посада шерифа, за правильного підходу, могла бути доволі прибутковою. Вільям зможе отримувати майже стільки само, скільки й за своєї бутності графом. Однак він дивувався, чому Валер’ян згадав про це. Єпископ не забарився з відповіддю.

— І нарешті зможеш добудувати нову церкву.

От у чому річ. Валер’ян ніколи нічого не робив без певної мети. Він хотів, щоб Вільям став шерифом і зміг завершити будівництво. Але Вільяма влаштовувала така перспектива. Якщо він збудує церкву в пам’ять про матір, кошмари припиняться.

— Думаєш, це можливо? — нетерпляче спитав він.

Валер’ян кивнув.

— Не безплатно, звісно, але цілком можливо.

— Не безплатно? — з тривогою перепитав Вільям. — Скільки?

— Важко сказати. У Лінкольні чи Бристолі посада шерифа коштує п’ятсот-шістсот фунтів. Але в тих містах шерифи багатші за кардиналів. У невеличкому містечку, як-от Ширинг, за умови, що король тебе підтримає, — а про це я можу подбати, — думаю, ста фунтів вистачить.

— Сто фунтів!

Усі Вільямові надії розвіялися. Від самого початку він чекав на якусь каверзу.

— Якби я мав сто фунтів, то не жив би так, як живу, — гірко процідив він.

— Ти зможеш їх дістати, — безтурботно сказав Валер’ян.

— У кого? — спитав Вільям, і раптом йому дещо спало на думку. — Ти даси їх мені?

— Не будь дурнем, — відповів Валер’ян із нестерпною поблажливістю. — Для цього є євреї.

Із давно знайомим йому змішаним відчуттям надії та обурення Вільям вкотре усвідомив, що єпископ має рацію.

Минуло два роки, відколи з’явилися перші тріщини, а Джек досі не знайшов розв’язання цієї проблеми. Ще гіршим було те, що такі самі тріщини з’явились у першому прогоні нави. У його проекті була якась фундаментальна помилка. Міцності конструкції вистачало для того, щоб тримати склепіння, але вона була заслабка для опору силі вітру, яка тиснула на високі стіни.

Джек стояв на риштованні, високо над землею, придивлявся до нових тріщин і розмірковував. Він мав придумати, як укріпити верхню частину стіни, щоб вона не хиталася від вітру.

Він замислився про те, як укріплені нижні частини стіни. У зовнішній стіні були міцні грубі стовпи, з’єднані зі стіною нави піварками, прихованими в даху нави. Піварки та стовпи підпирали стіну на відстані, немов відокремлені контрфорси. Завдяки тому що підпори були приховані, нава мала світлий і витончений вигляд.

Він мав вигадати подібну систему для верхньої частини стіни. Бічні нави можна було зробити двоповерховими й просто повторити відокремлені контрфорси, але тоді вони закривали б світло, що потрапляло через клеристорій, а задум полягав саме в тому, щоб усередині церкви було більше світла.

Звісно, завдання виконувала не сама нава: базу забезпечували важкі стовпи в бічній стіні та піварки. Нава лише приховувала ці деталі. Якби він зміг збудувати стопи й піварки для підтримки клеристорію так, щоб не вбудовувати їх у наву, ця проблема була б остаточно розв’язана.

Тут хтось покликав його знизу.

Джек насупився. Він був близький до розв’язання складного завдання, але хід його думок перервали. Він подивився вниз. Там стояв пріор Філіп.

Він увійшов у вежу та спустився гвинтовими сходами. Філіп був такий злий, що аж парував.

— Річард зрадив мене! — сказав він без передмови.

— Як? — здивувався Джек.

Спершу Філіп не відповів.

— Після всього, що я для нього зробив, — кипів він. — Я купував в Алієни вовну, коли всі намагалися її обдурити, — якби не я, вона так і не почала б торгівлю. Коли вона опинилась у злиднях, я призначив його керувати вартою. Минулого листопада я натякнув йому про зміст мирної угоди, і він зміг захопити Ерлскасл. І тепер, коли Річард повернув графство собі й панує в пишноті, він відвернувся від мене.

Джек іще не бачив Філіпа таким сердитим. Голена голова пріора почервоніла від обурення, а слова виривалися з його рота разом з бризками слини.

— Як саме Річард вас зрадив? — спитав Джек.

Філіп знову проігнорував його запитання.

— Я завжди знав, що Річард слабкий. Він майже не підтримував Алієну впродовж цих років — лише брав у неї те, що хотів, і не думав про її власні потреби. Але я не міг подумати, що він таки запеклий злодій.

— То що саме він зробив?

— Відмовився пускати нас у каменярню, — відповів нарешті Філіп.

Це приголомшило Джека. То була жахлива невдячність.

— І чим він це виправдовує?

— Усе майно повертається власникам, яким воно належало за часів першого короля Генріха. А каменярню нам дарував король Стефан.

Річардова жадоба виявилася неабиякою, але Джек не поділяв гніву Філіпа. Собор було вже зведено наполовину — здебільшого з каменю, за який доводилося платити, — і надалі вони якось дадуть собі раду.

— Власне кажучи, думаю, правда на його боці, — сказав він з викликом.