Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 218)
Воїни кинулися виконувати його накази, але він вагався надто довго. Не встигли його воїни добігти до масивної, оббитої залізом брами, як Річардові вершники проскакали мостом і в’їхали на подвір’я. Більшість гарнізону була без обладунків, а дехто навіть без мечів, тож, побачивши вершників, вони кинулись урозтіч.
— Не бійтеся! — крикнула Елізабет. — Ці вісники підтвердять мої накази.
З боку валу почувся голос — один із вартових приклав руки до рота й гукнув:
— Майкле! Це напад! Нас атакують! Їх там безліч!
— Зрада! — заревів Майкл і витягнув меч. Але двоє Річардових воїнів миттю кинулися на нього. Блиснули мечі, бризнула кров, і він упав. Алієна відвернулася.
Річардові воїни захопили вартівню та кімнатку з коловоротом, за допомогою якого підіймали міст. Ще двоє вийшли на вал, і Майклові вартові здалися.
Алієна побачила, що до замку наближаються головні сили, і її дух піднісся, наче сонце в небі.
Елізабет щосили закричала:
— Ми підкорюємося з миром! Обіцяю, ніхто не постраждає. Стійте там, де стоїте.
Усі завмерли на місці, прислухаючись до стукоту копит Річардового війська. Воїни гарнізону були збентежені й не зрушили з місця: їхнього командира вбито, а графиня веліла їм здатися. Усі в замку були вражені швидкістю, з якою розгорталися події.
І тут з брами, верхи на бойовому коні, виїхав Річард.
То була велика мить, і серце Алієни радісно затріпотіло. Річард був вродливий, мав переможний вигляд і широко усміхався.
— Законний граф! — закричала Алієна.
Воїни, що в’їжджали слідом за ним на подвір’я, підхопили цей поклик, а за ними — і дехто з натовпу, адже більшість із них не любила Вільяма. Річард повільно об’їхав подвір’я, махаючи рукою та відповідаючи на вигуки.
Алієна згадала все, що їй довелося пережити заради цієї миті. Їй було вже тридцять чотири роки, і половину з них вона присвятила боротьбі за це. «Усім своїм дорослим життям, — подумала вона, — ось чим я пожертвувала». Вона пригадала, як набивала вовну в паки, аж доки руки починали червоніти, набрякати й кровити. Згадала обличчя тих, хто зустрічався їй на шляху: жадібні, жорстокі, хтиві обличчя чоловіків, які вбили б її, коли вона виявила би хоч дрібку слабкості. Подумала про те, як змусила себе зректися коханого Джека та вийти заміж за Альфреда, про місяці, упродовж яких спала в нього в ногах, немов собака, — а все тому, що він обіцяв заплатити за зброю та обладунок, потрібні Річардові, щоб воювати за короля й повернути собі цей замок.
— От і все, батьку, — сказала вона вголос.
Ніхто не чув її: усі вітали Річарда.
— Це те, чого ти прагнув, — знову звернулася вона до свого покійного тата з почуттям перемоги й гіркоти. — Я заприсяглася тобі й дотримала свого слова. Я дбала про Річарда, який бився упродовж усіх цих років, і от він став графом. А тепер… — Її голос зірвався на крик, але всі навколо галасували, і ніхто не помітив, як з її очей потекли сльози. — Тепер, батьку, іди у свою могилу й дай мені спокій!
Розділ 16
I
Ремігій залишався пихатим, навіть у злиднях. Він увійшов у панський будинок селища Гамлей з високо здійнятою головою та зневажливо подивився на величезні, грубо обтесані дерев’яні балки, що тримали дах, глинобитні стіни й вогнище без димаря посеред земляної підлоги.
Вільям уважно роздивлявся його. «Нехай я і сам у невідрадному становищі, але не впав так низько, як ти», — подумав він, споглядаючи його підв’язані мотузками сандалі, брудну сутану, неголене обличчя й нестрижене волосся. Ремігій ніколи не був гладким, але тепер став іще худішим, ніж колись. Попри бундючний вираз, його обличчя спотворили зморшки втоми й синяві мішки поразки під очима. Ремігій був ще не зігнутий, але вже добряче побитий життям.
— Благослови тебе Боже, сину мій, — сказав він Вільямові.
Із Вільямом це не працювало.
— Чого ти хочеш, Ремігію? — спитав він, навмисно, щоб познущатися із ченця, забувши додати «отче» або «брате».
Ремігій здригнувся, наче його вдарили. Вільям здогадався, що йому вже не вперше так дошкуляють, відколи його спіткала невдача.
— Землі, що ти дав мені як декану Ширингського капітулу, повернулись у власність графа Річарда, — сказав Ремігій.
— Не дивно, — відповів Вільям. — Усі маєтки повернулися тим, хто володів ними за часів старого короля Генріха.
— Але я залишився без засобів до існування!
— Не ти один, — байдуже відповів Вільям. — Тобі треба повертатись у Кінгзбридж.
Ремігій зблід із гніву.
— Я не можу, — тихо промовив він.
— Чому? — спитав Вільям, катуючи його.
— Ти знаєш чому.
— Бо Філіп скаже, що ти не повинен був випитувати секрети в маленьких дівчат? Бо він вважає тебе зрадником, адже ти сказав мені, де ховаються розбійники? Чи, може, він розсердиться на тебе через те, що ти став настоятелем церкви, яка мала замінити його власний собор? Так, схоже, тобі і справді не можна назад.
— Дай мені хоч
— За поразку нагороди не дають, монаше, — жорстко відказав Вільям, якому це знущання приносило задоволення. — За стінами монастиря ніхто не стане про тебе дбати. Качки їдять хробаків, лиси їдять качок, люди стріляють лисів, а диявол полює на людей.
Голос Ремігія понизився до шепоту.
— Що мені робити?
— Проси милостиню, — відповів Вільям.
Ремігій розвернувся й пішов геть.
«І досі пихатий, — подумав Вільям. — Але це ненадовго. Ти ще простягнеш руку».
Він був радий бачити, що хтось опустився ще нижче, ніж він сам. Тяжко було забути нестерпне приниження того дня, коли він стояв перед замком, а його не пустили всередину. Перші підозри зародилися в нього, коли він дізнався, що Річард і частина його війська покинули Вінчестер, а щойно оголосили про умови мирної угоди, підозри переросли в тривогу, і він разом із лицарями поспішив у Ерлскасл. Він залишив у замку охорону, тому очікував побачити, що військо Річарда отаборилося в полі, взявши замок в облогу. Але навколо замку було тихо, і Вільям із полегшенням вилаяв себе за те, що надто переймався раптовим від’їздом Річарда.
Під’їхавши ближче, він побачив, що міст зведено. Біля рову він натягнув віжки й крикнув:
— Впустити графа!
Тоді на мурі з’явився Річард і сказав:
— Граф у замку.
Вільяму здалося, що земля захиталася в нього під ногами. Він завжди боявся Річарда, завжди визнавав у ньому небезпечного суперника, але досі не розумів, яка загроза може від нього виходити. Він думав, що справжня небезпека з’явиться після смерті Стефана, коли престол посяде Генріх, а це могло статися й через десять років. Тепер, сидячи в жалюгідній хатині та обмірковуючи свої помилки, Вільям з болем усвідомив, що Річард насправді дуже розумний. Він прослизнув у вузенький отвір можливостей, що з’явився перед ним. Його неможливо було звинуватити в порушенні миру в королівстві, адже війна досі тривала. Його зазіхання на графство, відповідно до умов мирного договору, були обґрунтовані. А Стефан, постарілий і втомлений, уже не мав сил битися.
Річард великодушно відпустив тих Вільямових воїнів, які хотіли й далі йому служити. Вальдо Одноокий розповів Вільямові, як захопили замок. Зрада Елізабет доводила його до сказу, але найбільшого приниження завдала йому Алієна. Безпорадна дівчинка, яку він принизив, зґвалтував і вигнав із власної домівки багато років тому, повернулася та відплатила йому за все. Щоразу, коли він думав про це, його аж роз’їдало зсередини, немов він випив оцту.
Попервах він хотів битися з Річардом. Вільям міг би зберегти своє військо, жити, користуючись із ланів, брати із селян податі та харч і боротися проти свого суперника. Але Річард був під захистом замкового муру, і час працював на нього: покровитель Вільяма Стефан старів, і молодий герцог Генріх, прихильний до Річарда, дедалі наближався до того, щоб стати королем Генріхом II.
Тому Вільям вирішив скоротити витрати. Він поїхав у селище Гамлей і оселився в родовому маєтку. Гамлей і селища, що оточували його, були даровані Вільямовому батькові тридцять років тому. Цей маєток не належав до графства, тому Річард не мав на нього прав.
Вільям сподівався: якщо сидітиме тихо, Річард задовольниться тим, що вже надбав, і облишить його. Поки що все так і було. Але Вільям терпіти не міг селище Гамлей. Він ненавидів маленькі охайні хатинки, полохливих качок у ставку, церкву зі світло-сірого каменю, рум’янощоких дітей, жіночок із крутими стегнами та дужих, запальних чоловіків. Він ненавидів селище за скромність, простоту й бідність, за те, що воно символізувало собою втрату влади його родиною. Вільям дивився, як селяни неквапливо починають весняну оранку, старався прикинути, якою буде його частка врожаю, і завжди доходив невтішних висновків. Він їздив на полювання тими кількома акрами[189] лісу, що в нього лишилися, і не знайшов жодного оленя. Лісник розповів йому, що розбійники поїли всіх оленів у голодні роки й тепер лишається полювати тільки на вепрів. Вільям вершив суд у великій залі маєтку, де крізь діри в глинобитних стінах свистів вітер. Ухвалював суворі рішення, стягував великі штрафи та взагалі правив як заманеться, але це не приносило йому задоволення.
Вільям, звісно, закинув будівництво великої нової церкви в Ширингу. Він не міг збудувати кам’яницю для себе, що вже казати про собор. Щойно він припинив платити будівникам, вони кинули працювати, а що з ними сталося потім, він не знав: напевне, повернулись у Кінгзбридж працювати у пріора Філіпа.