Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 217)

Як і побоювалася Алієна, той не збирався підкорятися.

— Чому я не можу звернутися до них? — уперто сказав він.

Алієна з тривогою усвідомила, що його буде тяжко переконати: він був надто тупий, щоб дослухатися до розуму.

— Я принесла графині термінову звістку з Вінчестеру, — відповіла вона. — Вона хоче сама повідомити її своїм людям.

— Яку ще звістку? — спитав він.

Алієна мовчки подивилася на Елізабет. Та знову перелякалася. Утім, Алієна не сказала їй, що саме мало б міститися в тому вигаданому посланні, тому Елізабет не могла відповісти на запитання Майкла. Зрештою, вона просто продовжила, начебто Майкл і не запитував:

— Перекажи вартовим видивлятися загін з десяти-дванадцяти вершників. Їхній командир принесе останні новини від графа Вільяма, його треба буде негайно допустити в замок. Бий у дзвони.

Майкл був явно налаштований сперечатися. Він не поворухнувся, лише насупився, і Алієна затамувала подих.

— Іще вісники, — промовив він, наче не міг уторопати, про що йдеться. — Одна леді зі звісткою, а потім ще десяток вершників з другою?

— Так. А тепер, будь ласка, удар у дзвони, — сказала Елізабет, і Алієна почула тремтіння в її голосі.

Майкл видавався розгубленим. Він не розумів, що відбувається, але й не мав, що заперечити.

— Добре, міледі, — неохоче процідив він і вийшов.

Алієна видихнула.

— Що тепер буде? — спитала Елізабет.

— Коли вони зберуться на подвір’ї, розкажете їм про перемир’я між королем Стефаном і герцогом Генріхом, — сказала Алієна. — Це приспить їхню пильність. Поки ви говоритимете, Річард відправить уперед загін з десятьох воїнів, але вартові подумають, що то гінці графа Вільяма, на яких ми чекаємо, тому не здійматимуть галасу й не підійматимуть міст. Доки вони не наблизяться до замку, ви маєте тримати увагу всіх на собі. Зрозуміло?

Елізабет хвилювалася.

— А далі що? — спитала вона.

— Я дам вам сигнал, і ви скажете, що віддаєте замок законному графові — Річарду. Його військо вийде з укриття й атакує замок. Тоді Майкл зрозуміє, що відбувається. Але його воїни будуть збентежені, адже ви накажете їм здатися й назвете Річарда законним графом, а ті десятеро, що зайдуть першими, не дадуть вартовим зачинити браму.

Пролунали дзвони. Алієні скрутило живіт.

— От і все. Як почуваєтеся?

— Мені страшно.

— Мені також. Ходімо.

Вони пішли сходами вниз. Дзвони на вежі вартівні звучали так само, як і тоді, коли вона була ще безтурботною дівчинкою. «Ті самі дзвони, той самий звук, але зовсім інша я», — подумала Алієна. Вона знала, що дзвони буде чутно далеко — аж за полем і на узліссі. Річард зараз мав повільно промовити «Отче наш» і відправити передовий загін.

Алієна з Елізабет покинули донжон, перетнули міст й увійшли на нижнє подвір’я. Елізабет зблідла зі страху, але рішуче стискала губи. Алієна усміхнулася їй, щоб підбадьорити, і знову натягнула каптур. Вона ще не зустріла нікого з давніх знайомих, але її обличчя в графстві добре знали й рано чи пізно хтось міг її впізнати. Якщо Майкл Армстронг дізнається, хто вона насправді, то щось запідозрить, хай який тупоголовий. Вона вже помітила на собі цікаві погляди, хоча до неї ніхто ще не заговорив.

Вони з Елізабет вийшли на середину нижнього подвір’я й опинилися на пагорбі, звідки Алієна могла бачити над головами натовпу головну браму й поля за муром. Передовий загін мусив би вже виїхати з лісу, але вершників не було видно. «Господи, хоч би їм ніщо не завадило!» — зі страхом подумала вона.

Елізабет мала на щось встати, щоб звернутися до людей. Алієна наказала одному зі слуг принести зі стайні підставку для застрибування на коня. Поки вони чекали, якась літня жінка подивилася на Алієну та сказала:

— Йой, це ж леді Алієна! Рада вас бачити!

В Алієни завмерло серце. Вона впізнала жінку: то була куховарка, яка працювала в замку до того, як його відібрали Гамлеї. Алієна силувано усміхнулася та привіталася:

— Вітаю, Тіллі, як твої справи?

Тіллі штовхнула ліктем свою сусідку.

— Дивись, леді Алієна повернулася, через стільки років. Леді, ви знову будете господарювати тут?

Алієна аж ніяк не хотіла, щоб те саме спало на думку Майклові Армстронгу. Вона тривожно роззирнулася. На щастя, Майкл стояв далеко й не міг їх почути — на відміну від одного з воїнів, що дивився тепер на Алієну, насупивши брови. Алієна також подивилася на нього з удавано байдужим виглядом. Вояк був однооким — саме тому, напевне, він залишився в замку, замість іти воювати разом із Вільямом. Алієні раптом стало смішно, що той витріщився на неї своїм єдиним оком, і їй довелося стримувати сміх. Це було щось на межі істерики.

Повернувся слуга з підставкою. Дзвони стихли. Алієна старалася заспокоїтися, а Елізабет тим часом стала на підвищення. Натовп затихнув.

— Король Стефан і герцог Генріх уклали мир, — сказала вона й зробила паузу.

Натовп вибухнув радісними вигуками. Алієна дивилася за мур. «Ну ж бо, Річарде, — думала вона, — час настав — не барися!»

Елізабет усміхнулася, зачекала, поки натовп затихне, і продовжила:

— Стефан буде правити до смерті, після чого трон посяде Генріх.

Алієна уважно дивилася на воїнів, що стояли на вежах і над вартівнею. Вони були спокійні. Де ж Річард?

— Мирна угода дуже змінить наші життя, — сказала Елізабет.

Алієна побачила, що вартові напружилися. Один із них прикрив очі долонею та подивився за поле, а другий глянув на подвір’я й, здавалося, визирав свого командира. Але Майкл Армстронг уважно слухав Елізабет.

— Нинішній і майбутній королі домовилися, що всі землі будуть повернуті тим, хто володів ними за часів старого короля Генріха.

Серед натовпу пронісся гомін: люди почали обговорювати, як це вплине на Ширингське графство. Алієна помітила, що Майкл Армстронг замислився. Вона подивилася на поле й нарешті побачила вершників. «Мерщій, — подумки підганяла їх, — мерщій!» Але ті скакали неквапливо — напевне, щоб не стривожити вартових.

— Маємо подякувати Богові за мирну угоду, — вела далі Елізабет, — і молитися про те, щоб король Стефан на схилі літ правив мудро, а молодий герцог зберіг мир після того, як Господь забере Стефана…

Вона чудово давала собі раду, але на обличчі в неї з’явилася стурбованість — схоже, вона не знала, що казати далі.

Усі вартові дивилися на поле, через яке наближалися Річардові воїни. Їм наказали чекати на гінців і негайно провести командира до графині, тому варті нічого не треба було робити — їм просто було цікаво.

Одноокий розвернувся, подивився на вершників, а потім — знову на Алієну. Схоже, він бачив якийсь зв’язок між присутністю Алієни й наближенням вершників.

Один із вартових на мурі раптом зникнув на сходах, що вели вниз.

Натовп потроху охоплював неспокій. Попри те що промова Елізабет була блискучою, люди чекали на щось іще.

— Ця війна почалася в рік мого народження, — сказала Елізабет. — Тому, як і багато молодих людей у королівстві, я хотіла б побачити мир.

Вартовий з муру вийшов із дверей унизу вежі, швидко перетнув подвір’я і заговорив до Майкла Армстронга.

Алієна бачила, що вершники мають покрити ще двісті ярдів[188], перш ніж дістануться брами. Відстань була чимала. Алієна зрозуміла, що тягнути час далі не вийде.

Майкл Армстронг подивився на браму й насупився. Тут одноокий потягнув його за рукав і щось сказав, вказуючи на Алієну.

Алієна боялася, що Майкл звелить зачинити браму та підійняти міст, перш ніж Річард потрапить усередину, і не знала, як цьому запобігти. Вона думала, чи вистачить їй снаги кинутися на нього до того, як він віддасть наказ. Кинджал, як завжди, був закріплений на ремінці в її лівому рукаві — Алієна могла б і вбити його. Він рішуче розвернувся. Алієна торкнулася ліктя Елізабет.

— Зупини Майкла! — гучно прошепотіла вона.

Елізабет розкрила рота, але не змогла вимовити ані слова. Вона оніміла зі страху. Потім вираз її обличчя змінився, вона глибоко вдихнула, звела голову й гучно та впевнено сказала:

— Майкле Армстронгу!

Майкл обернувся до неї.

Алієна зрозуміла, що настала доленосна мить. Річард був іще далеко, але вона не мала більше часу.

— Зараз! Кажіть їм негайно! — гукнула вона Елізабет.

— Я віддаю цей замок законному графу Ширингському — Річардові Кінгзбриджському! — сказала Елізабет.

Майкл дивився на Елізабет з недовірою.

— Ти не можеш! — закричав він.

— Наказую всім скласти зброю, — вела далі Елізабет. — Годі з нас кровопролиття!

Майкл розвернувся назад і голосно звелів:

— Підійняти міст! Зачинити браму!