Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 216)

Алієна здивувалася. Вона не розповідала Елізабет про своє минуле.

— Після тієї жахливої бурі я все про вас дізналася, — пояснила Елізабет і додала: — Я в захваті від вас.

В її очах читалася глибока пошана. То був добрий знак.

— А як щодо Вільяма? — спитала Алієна. — Вам уже легше жити з ним?

Елізабет відвернулася.

— Тепер, — сказала вона, — я маю власну кімнату, а він часто їде кудись. Так, усе набагато краще.

І тут вона розридалася. Алієна сіла поруч із нею та обійняла. Елізабет ридала з глибоким схлипуванням, від якого вона аж сіпалася, сльози струмками бігли по її щоках.

— Я… його… ненавиджу! Краще б… я… вмерла! — видихнула вона проміж схлипів.

Неможливо було спокійно дивитися на муки такої молодої дівчини, і Алієна сама мало не розридалася. Вона чудово розуміла, що ця доля могла спіткати не Елізабет, а її. Вона погладила дівчину по спині — так само, як робила, коли втішала Саллі.

Потроху Елізабет заспокоїлася та витерла обличчя рукавом нижньої сорочки.

— Я так боялася, що в мене буде дитинка, — жалісно сказала вона. — Тому що уявляю, як би він знущався з неї.

— Так, розумію, — відповіла Алієна: колись вона також боялася самої думки про те, що може завагітніти від Вільяма.

Елізабет подивилася на неї широко розплющеними очима.

— То правду кажуть про те… Те, що він зробив із вами?

— Так, це правда. Коли це сталося, мені було стільки само років, скільки зараз вам.

Якусь мить вони вдивлялися одна одній в очі — огида, яку ці жінки відчували до Вільяма, зблизила їх. Раптом Елізабет перестала здаватися дитиною.

— Якщо хочете, можете позбутися його. Просто сьогодні, — сказала Алієна.

Елізабет уп’ялася в неї очима.

— Справді? — мовила вона із жалюгідним запалом. — Справді?

— Саме тому я тут, — кивнула Алієна.

— Я зможу повернутися додому? — спитала Елізабет, і на очах у неї знову з’явилися сльози. — Додому у Веймут, до мами? Сьогодні?

— Так. Але ви маєте бути хороброю.

— Я зроблю що завгодно, — пообіцяла вона. — Що завгодно! Тільки скажіть мені.

Алієна згадала, як навчала Елізабет здобувати повагу слуг її чоловіка, і тепер зацікавилася, чи мала вона успіх.

— Слуги й досі попихають вами? — відверто спитала вона.

— Намагаються.

— Але ви їм не дозволяєте.

Вона збентежилася.

— Часом дозволяю. Але мені вже шістнадцять, і я графиня вже впродовж двох років… Я скористалася вашою порадою, і вона мені допомогла!

— Я все вам поясню, — почала Алієна. — Король Стефан уклав угоду з герцогом Генріхом. Усі землі повертають тим, хто володів ними за часів старого короля Генріха. Це означає, що мій брат Річард коли-небудь стане графом Ширингським. Але він не хоче чекати.

Очі Елізабет розширилися.

— Річард піде на Вільяма війною?

— Річард зараз неподалік, з невеликою кількістю людей. Якщо він сьогодні візьме замок, його визнають графом, і з Вільямом буде покінчено.

— Не віриться, — сказала Елізабет. — Не віриться, що це правда.

Її раптовий оптимізм був навіть сильнішим за муки.

— Ви маєте лише без бою впустити Річарда, — вела далі Алієна. — І тоді, коли все скінчиться, ми відвеземо вас додому.

На обличчі Елізабет знову з’явився страх.

— Навряд чи воїни послухаються мене.

Цього Алієна й боялася.

— Хто командує вартою?

— Майкл Армстронг. Він мені не подобається.

— Поклич його.

— Добре.

Елізабет витерла носа, підвелася та пішла до дверей.

— Медж! — гукнула вона пронизливим голосом. — Іди і приведи Майкла. Скажи, щоб негайно йшов сюди. Мені терміново треба поговорити з ним. Поквапся, будь ласка.

Вона заходилася швидко вбиратися: одягнула туніку й зашнурувала чоботи. Алієна стисло розповіла, що Елізабет має зробити.

— Скажіть Майклові вдарити у дзвони, щоб зібрати всіх на подвір’ї. Скажіть, що ви отримали звістку від графа Вільяма та хочете звернутися до його людей: воїнів, слуг — геть усіх. Ви також маєте наказати трьом-чотирьом воїнам стояти на варті, поки решта збереться на нижньому подвір’ї. Потім скажіть їм, що чекаєте на прибуття десяти-дванадцяти вершників, які мають привезти подальші розпорядження, і що їх треба впустити, щойно вони з’являться.

— Сподіваюся, що нічого не забуду, — схвильовано сказала Елізабет.

— Не бійтеся — якщо забудете, я підкажу.

— Так воно краще.

— Який цей Майкл Армстронг?

— Смердючий, буркотливий, дужий, наче бик.

— Розумний?

— Ні.

— От і добре.

Він увійшов за хвилину — здоровезний чолов’яга з похмурим обличчям, короткою шиєю та широкими плечима. За ним тягнувся важкий сморід свинарні. Майкл допитливо подивився на Елізабет — здавалося, він дратується через те, що його потурбували.

— Я отримала звістку від графа, — почала Елізабет.

Майкл простягнув руку.

Алієна із жахом усвідомила, що не подбала про те, щоб підготувати лист для Елізабет. Увесь її план міг провалитися через одну безглузду помилку. Елізабет у відчаї подивилася на неї. Алієна гарячково думала, що йому сказати. Нарешті їй дещо спало на думку.

— Майкле, а ти вмієш читати?

Той обурено подивився на неї.

— Мені прочитає священник.

— Графиня сама вміє читати.

Елізабет, хоч і мала переляканий вигляд, але видушила із себе:

— Майкле, я сама перекажу повідомлення всьому гарнізону. Удар у дзвони та збери всіх на подвір’ї. Але залиш трьох-чотирьох вартових на валу.