Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 215)

Річард роздивився її з усіх боків і сказав:

— Прекрасно. Селянка несе харчі в замок на кухню.

Алієна ковтнула. Учора вона була сповнена відваги та рішучості здійснити задумане, але сьогодні їй стало страшно.

Річард поцілував її в щоку зі словами:

— Коли почую дзвони, я повільно прочитаю «Отче наш», а потім відправлю десятьох воїнів уперед. Ти маєш відвернути увагу вартових, щоб мої люди непомітно перетнули поле.

Алієна кивнула й зауважила:

— Тільки потурбуйся, щоб решта людей не показалася до того, як перший загін перетне міст.

Він усміхнувся.

— Я сам їх поведу. Не хвилюйся. Хай щастить.

— І тобі також.

Алієна пішла.

Вона лишила ліс позаду та попростувала через поле до замку, який покинула одного жахливого дня шістнадцять років тому. Коли вона знову побачила це місце, на неї наринули яскраві та страшні спогади про той ранок: вологе після зливи повітря й вони з братом, що мчать верхи через залиті дощем поля, — Річард на бойовому коні, а вона на трохи меншому, обоє до смерті перелякані. Тоді вона заперечувала те, що сталося, навмисно старалася забути, повторювала подумки під стукіт копит, ніби нічого, нічого не пам’ятає. Це спрацювало: на довгий час вона забула про зґвалтування — пам’ятала, що з нею сталося щось жахливе, але не пригадувала подробиць, доки не покохала Джека. Тоді всі ці спогади раптом наринули й так налякали її, що вона не змогла прийняти його кохання. Слава Богу, він мав терпіння. Саме так вона дізналася про силу його любові: йому стільки довелося витерпіти, але він однаково кохав її.

Але коли Алієна підійшла ближче до замку, до неї повернулись і приємні спогади, і вона дещо заспокоїлася. Вона жила тут дитиною з батьком і Річардом, вони були заможні, і їм було безпечно. Вони з Річардом грали на замкових укріпленнях, бігали на кухню підживитися солодким печивом і сиділи поруч із батьком за обідом у великій залі. «Я і не знала, яка щаслива була тоді, — подумала вона. — Не знала, як добре нічого не боятися. Сьогодні ми повернемося в ті добрі часи, якщо тільки я все зроблю правильно».

Алієна так впевнено стверджувала, ніби графиня перед нею в боргу й ненавидить свого чоловіка, але, поки вони їхали до замку, подумала, що щось може піти не так. По-перше, вона взагалі може не потрапити в замок: щось насторожить гарнізон, вартові виявляться надто підозрілими чи вона просто наштовхнеться на дуже впертого вартового. По-друге, якщо вона й пройде в замок, Елізабет може відмовитися зрадити свого чоловіка. Минуло півтора року, відколи Алієна зустріла її перед бурею: жінки із часом звикають до найжорстокіших чоловіків, і Елізабет могла вже змиритися зі своєю долею. По-третє, навіть коли Елізабет наважиться на таке, чи послухають її і чи вона взагалі посміє зробити те, про що попросить Алієна? Вона запам’ятала Елізабет переляканим дівчиськом, і може бути, що вартові відмовляться підкорятися їй.

Коли Алієна йшла мостом, її сповнювала якась надприродна настороженість: вона неймовірно чітко все бачила й чула. Воїни, очевидно, щойно прокинулися: кілька заспаних вартових стояли на замковому валу, позіхали та кашляли, а біля брами сидів і чухався старий пес. Алієна натягнула каптур на обличчя, щоб ніхто не впізнав її, та пройшла під аркою.

У вартівні на лавці сидів неохайний воїн і їв великий кусень хліба. Він був вдягнений у бозна-що, а його пасок із мечем висів на гачку в іншому кутку кімнати. Попри те що серце мало не вистрибувало в неї з грудей, Алієна усміхнулася й показала йому кошик яєць.

Той нетерпляче махнув їй.

Першу перешкоду вона подолала.

Дисципліна в замку була не на найвищому рівні. Утім, це не дивувало: у фортеці залишилися допоміжні сили, а найкращі пішли воювати. Усі хвилювання були деінде.

До сьогодні.

Наразі все йшло добре. Алієна пройшла нижнім подвір’ям, мало не зомліваючи від напруження. Дивно було почуватися чужинкою в місці, яке колись називала своєю домівкою, потайки проникати туди, де раніше мала право ходити куди заманеться. Вона обережно роззирнулася навколо, стараючись не привернути уваги надмірною цікавістю. Більшість дерев’яних будівель змінилися: стайня стала більшою, а кухню перенесли в інше місце. А ще з’явилася кам’яна будівля зброярні. На подвір’ї стало брудніше, ніж було колись, але каплиця нікуди не поділася — та каплиця, де вони з Річардом перечікували жахливу бурю, ошелешені, німі та змерзлі мало не до смерті. Кілька слуг бралися до ранкової роботи. Подвір’ям вешталися один-два воїни. У них був грізний вигляд, але то їй, мабуть, тільки здавалося, адже Алієна розуміла, що ці вояки вбили б її без вагань, якби дізналися, що вона задумала.

Якщо їй вдасться здійснити свій план, то ввечері вона знову стане хазяйкою в цьому замку. Думка про це хвилювала її, але здавалася нереальною, немов чарівна незбутня мрія.

Вона пішла на кухню. Якийсь хлопчик розпалював вогнище, а дівчинка кришила моркву. Алієна широко усміхнулася їм, поставила кошик на стіл і сказала:

— Двадцять чотири свіжих яйця.

— Кухар іще не прийшов, — озвався хлопчик. — Доведеться зачекати, поки заплатять.

— Можна мені шматок хліба на сніданок?

— У великій залі.

— Дякую.

Алієна залишила кошик і пішла надвір, а звідти — через наступний міст на верхнє подвір’я. У вартівні вона усміхнулася вартовому зі скуйовдженим волоссям і червоними очима. Той огледів її з ніг до голови та грайливо спитав:

— Куди це ми зібралися?

— Поснідати, — кинула вона на ходу.

Той хтиво подивився на неї.

— Маю чим тебе пригостити, — крикнув він услід.

— Обережно, можу відкусити, — сказала вона через плече.

Вона не викликала жодних підозр. Ніхто й на мить не подумав, що жінка може бути небезпечною. Дурні. Жінки здатні на більшість із того, що роблять чоловіки. Хто залишався господарювати, коли чоловіки йшли на війну або в хрестові походи? Жінки ставали теслярками, фарбували тканину, чинбарили, пекли хліб і варили пиво. Алієна сама була однією з найуспішніших купчинь у графстві. Обов’язки абатиси, що керувала жіночим монастирем, нічим не відрізнялися від обов’язків абата. Врешті-решт, саме жінка — імператриця Мод — розпочала громадянську війну, що тривала вже п’ятнадцять років! Але ці дубоголові вояки однаково не чекали, що жінка може виявитися ворожою розвідницею, бо це було щось нечуване.

Вона підійнялася драбиною, що вела в донжон, і ввійшла в залу. Біля дверей не було розпорядника — напевне, через те, що господар поїхав.

«Я подбаю про те, щоб він постійно чатував біля дверей, незалежно від того, вдома господарі чи ні», — подумала мимохідь Алієна.

За маленьким столом снідали півтора-два десятки людей. Дехто звів на Алієну очі, але загалом вона не привернула до себе особливої уваги. У залі було доволі чисто, і вона побачила кілька свідчень того, що до ведення господарства долучалася жінка: стіни недавно повапнували, а до очерету на підлозі додали пахучих трав. Елізабет залишила невеличкий слід. І це був добрий знак.

Алієна пройшла через залу, не говорячи до людей за столом, і рушила до сходів у кутку, усім своїм виглядом показуючи, що має повне право на це, хоча чекала, що будь-якої миті її зупинять. Вона дісталася сходів непоміченою, а потім швидко побігла нагору, до покоїв, і тут хтось крикнув їй вслід:

— Гей, ти! Туди не можна!

Алієна не звернула на це уваги, аж раптом почула, що хтось подався за нею.

Нагорі вона зупинилася, важко дихаючи. Де шукати Елізабет? У головній опочивальні, що належала батькові Алієни? Чи може, вона мала окреме ліжко в кімнаті, де колись жила сама Алієна? Якусь мить вона вагалася, а серце її гучно билось. Алієна припустила, що, найімовірніше, Вільямові, вже набридло щоночі спати з Елізабет, і він дозволив їй жити в іншій кімнаті. Вона постукала у двері меншої кімнати й відчинила їх.

Вона не помилилася. Елізабет сиділа біля вогнища в нічній сорочці й розчісувала волосся. Вона озирнулася, насупилася, але потім упізнала Алієну.

— Це ви! — вигукнула вона. — Яка несподіванка!

Елізабет, схоже, була рада її бачити.

Алієна почула важкі кроки на сходах у себе за спиною.

— Можна увійти? — спитала вона.

— Звісно, прошу!

Алієна увійшла, швидко зачинила за собою двері та рушила до Елізабет. Аж тут у кімнату вдерся якийсь чоловік і кинувся до Алієни зі словами:

— Гей, що ти собі дозволяєш?

— Не наближайся! — Алієна щосили старалася, щоб її голос звучав владно. Чоловік завагався, і вона продовжила: — Я прийшла до графині з повідомленням від графа Вільяма, і ти дізнався би про це раніше, якби стояв біля дверей, а не жер кінський хліб.

Вигляд у чоловіка став винуватим.

— Не переймайся, Едґаре, — сказала Елізабет. — Я знаю цю леді.

— Дуже добре, графине.

Він вийшов і зачинив за собою двері.

«Мені вдалося, — подумала Алієна. — Я дісталася до неї».

Вона роззирнулася й зачекала, поки вгамується її серцебиття. Кімната не надто змінилася відтоді, як вона в ній мешкала: засушені пелюстки квітів плавають в мисці, гарний гобелен на стіні, кілька книг і скриня для одягу. Ліжко стояло там, де й раніше, — власне, це й було її старе ліжко, — а одна з подушок мала форму ганчір’яної ляльки, і в Алієни також колись була така. Вона раптом відчула вагу прожитих років.

— Колись це була моя кімната, — сказала вона.

— Я знаю, — кивнула Елізабет.