Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 214)
— Що сталося? — з нетерпінням спитав він. — Що зробив Генріх?
— Він перетнув море з флотом у тридцять шість кораблів і причалив у Вейргемі, — відповіла відьма. — Він привів із собою військо в три тисячі людей. Це вторгнення.
III
Вінчестер був людний, напружений і небезпечний. Обидва війська зійшлися тут: сили короля Стефана розмістилися в замку, а повстанці герцога — серед них Річард і його розбійники — під міським муром, на пагорбі Святого Егідія, де проводили щорічні ярмарки. Воїнам з обох сторін заборонили заходити в місто, але багато з них порушували цю заборону та проводили вечори в шинках, на півнячих боях чи в борделях, де напивалися, знущалися із жінок і вбивали одне одного, коли грали в кості чи в «Танець на дев’ятьох».
Войовничий дух покинув короля влітку, коли помер його старший син. Нині Стефан облаштувався у королівському замку, а герцог Генріх — у єпископському палаці, тоді як їхні посланці проводили мирні переговори. Короля представляв архієпископ Теобальд Кентерберійський, а герцога Генріха — відомий інтриган єпископ Генріх Вінчестерський. Архієпископ Теобальд і єпископ Генріх щоранку зустрічались у єпископському палаці. Опівдні герцог Генріх проходив вулицями Вінчестеру в супроводі своїх воїнів — зокрема Річарда — і йшов у замок обідати.
Коли Алієна вперше побачила герцога Генріха, вона не могла повірити, що це людина, яка править такою великою імперією, як Англія. На вигляд йому було років двадцять, він мав засмагле, вкрите ластовинням обличчя селянина. Герцог носив просту темну туніку без вишивки, а його рудувате волосся було коротко пострижене. Він скидався на роботящого сина заможного фермера. Але згодом Алієна помітила, що його немов оточує ореол владності. Враження грубої сили, яке він справляв завдяки присадкуватій статурі, широким плечам і великій голові, доповнювали гострі, уважні сірі очі. Люди не наважувалися надто наближатися до нього й ставилися з обережною фамільярністю, наче боялися, що він може щохвилини зірватися.
Алієна думала, що обіди в замку, напевне, проходили неймовірно напружено, адже очільники супротивних армій сиділи за одним столом, і дивувалася з того, як Річард міг сидіти поруч із графом Вільямом. Вона б схопила столовий ніж і порізала його замість оленини на тарілці. Сама вона бачила Вільяма тільки здалека й нечасто. Він, здавалося, був стривожений і в поганому гуморі, що було добрим знаком.
Поки графи та єпископи з абатами зустрічалися в замку, простіші люди — лицарі, шерифи, дрібне дворянство, юстиціари[186] та кастеляни — юрмилися на його подвір’ї: вони мали залишатися в столиці й чекати вирішення власної долі й долі королівства. Майже щоранку Алієна бачила пріора Філіпа. Щодня містом ширилися різні чутки. Одного дня казали, що всіх графів, які підтримали Стефана, позбавлять титулу, що означало кінець Вільямової узурпації; а наступного дня запевняли, що все залишиться як було, і це ставило хрест на сподіваннях Річарда. Казали, що знесуть усі Стефанові замки, потім стверджували — що всі замки бунтівників, іншим разом — що всі замки взагалі, а згодом — що жодного.
Подейкували, що всім прибічникам Генріха будуть даровані лицарський титул і сто акрів[187] землі, але Річард не хотів цього. Він прагнув повернути собі графство.
Річард не знав, яким чуткам вірити й чи варто вірити їм взагалі. Хоча він був вірним бойовим командиром Генріха, його думкою щодо переговорів ніхто не цікавився. А от Філіп, схоже, знав, що саме відбувається. Він не казав, звідки до нього надходять новини, однак Алієна пригадала, що в пріора є брат, який служив у Роберта Глостерського й імператриці Мод (а тепер, напевне, служить у герцога Генріха) та час від часу навідувався в Кінгзбридж.
Філіп сказав, що переговори близькі до завершення. Зміст угоди полягав у тому, що Стефан залишатиметься королем, а Генріх стане його наступником. Це стривожило Алієну. Стефан міг прожити ще десять років. Що станеться за цей час? Графи, що були на боці Стефана, не будуть позбавлені прав, доки він залишатиметься при владі. То як прибічники Генріха — як-от Річард — здобудуть свою винагороду? Чи їм доведеться чекати?
Філіп дізнався відповідь на це запитання одного дня по обіді, коли всі вони були у Вінчестері, куди приїхали на тиждень. Він відправив послушника до Алієни з Річардом і запросив до себе. Поки вони йшли людними вулицями в напрямку собору, Річард був сповнений якогось дикунського запалу, а от Алієну охопила тривога.
Філіп чекав їх на цвинтарі, і вони розмовляли серед надгробків у світлі призахідного сонця.
— Угоди досягнуто, — без церемоній сказав Філіп. — Але вона доволі плутана.
Алієна була не в змозі витримувати напругу.
— То Річард стане графом? — нетерпляче спитала вона.
Філіп зробив жест рукою, що означав: може, так, а може — ні.
— Усе дуже непросто. Вони домовилися, що землі, відібрані узурпаторами, будуть повернуті тим, хто володів ними за часів старого короля Генріха.
— Мені більшого й не треба! — негайно відгукнувся Річард. — Батько був графом за часів Генріха.
— Замовкни, Річарде, — відрізала Алієна та розвернулася до Філіпа. — То в чому труднощі?
— В угоді немає нічого про те, що Стефан має це забезпечити, — відповів Філіп. — Схоже, жодних змін не буде, доки Стефан не помре, а Генріх не стане королем.
Річард занепав духом.
— Виходить, що одна умова скасовує другу!
— Не зовсім, — сказав Філіп. — Це означає, що ти — законний граф.
— Але я маю аж до смерті Стефана жити як розбійник, тоді як ця тварюка Вільям сидітиме в моєму замку, — розлючено процідив Річард.
— Тихіше, — попередив Філіп, помітивши священника, який проходив неподалік. — Це поки що таємниця.
Алієна переповнило обурення.
— Я не можу цього прийняти, — мовила вона. — Я не готова чекати аж до Стефанової смерті. Я чекаю вже сімнадцять років, і з мене досить.
— Але що ви можете зробити? — спитав Філіп.
Алієна звернулася до Річарда.
— Більшість людей у графстві вважає тебе законним правителем. Стефан і Генріх визнали тебе законним графом. Ти маєш захопити замок і
— Я не можу захопити замок. Вільям, напевно, залишив там своїх воїнів.
— Але ти маєш власне військо, хіба ні? — сказала вона, віддавшись своєму гніву й розчаруванню. — Ти маєш права на цей замок — як і можливість захопити його.
Річард похитав головою.
— Знаєш, скільки разів за п’ятнадцять років громадянської війни я бачив, як замок беруть приступом? Жодного. — Річард став авторитетним і мужнім, як і завжди, коли говорив на військові теми. — Так ніколи не буває. Місто — можливо, але не замок. Він може здатися після облоги або після руйнування укріплень. Бувало, замки добували завдяки боягузтву його захисників, зраді або ж хитрістю, але в лоба — ніколи.
Алієна не хотіла відмовитися від того, що здавалося єдиною розрадою в її відчаї. Вона не могла чекати та сподіватися упродовж невідомо скількох років.
— Що буде, якщо ти поведеш своє військо на Вільямів замок? — спитала вона.
— Вони підіймуть міст і зачинять браму, перш ніж ми зможемо увійти. Ми отаборимося біля замку, а після того прийде Вільям і нападе на нас. І навіть якщо здолаємо його, ми все одно не захопимо замок. Замки важко атакувати й легко обороняти — у цьому їхнє призначення.
Алієна слухала його, і в неї зрів задум.
— Боягузтво, хитрість або зрада, — задумливо промовила вона.
— Що?
— Ти бачив, як замки брали завдяки боягузтву, хитрості або зраді.
— А-а. Так.
— І саме так вчинив Вільям, коли багато років тому забрав замок у нас?
— То було за інших часів, — перебив Філіп. — За старого короля Генріха в країні тридцять п’ять років був мир. Вільям заскочив вашого батька зненацька.
— Він узяв замок обманом, — підхопив Річард. — Пробрався в замок потайки, лише з кількома воїнами, до того, як вдарили на сполох. Але пріор Філіп має рацію: нині так зробити не вийде. Люди завжди напоготові.
— Я можу увійти в замок, — переконано сказала Алієна, хоча, коли вона промовляла ці слова, її серце зі страху забилося частіше.
— Звісно, можеш — бо ти жінка, — відповів Річард. — Але більше ти нічого не зробиш. Саме тому тебе й впустять. Ти не несеш жодної загрози.
— Не будь таким до біса зарозумілим, — спалахнула вона. — Я вбивала людей, щоб тебе захистити, а ти й цього для мене не зробив, невдячна свиня. Не смій казати, що я нікому не загрожую.
— Ну добре, нехай так, — сердито відповів Річард. — То що ти робитимеш, коли опинишся в замку?
Гнів Алієни вщухнув. «Що я робитиму, — подумала вона зі страхом. — Та хоч що, я не менш хоробра й вигадлива за цього покидька Вільяма».
— Що зробив би Вільям?
— Опустив міст і відчинив браму, щоб впустити своє військо.
— Я зроблю те саме, — сказала Алієна, хоча їй було кепсько зі страху.
— Як саме? — скептично спитав Річард.
Алієна згадала, як заспокоювала чотирнадцятирічну дівчинку, яка злякалася бурі.
— Графиня в боргу переді мною, — мовила вона. — До того ж вона ненавидить свого чоловіка.
Вони їхали всю ніч — Алієна, Річард і пів сотні його найкращих воїнів — і на світанку дісталися околиць Ерлскаслу. Вони зупинились у лісі край поля, за яким стояв замок. Алієна спішилася, зняла плащ із фламандської шерсті та м’які шкіряні чоботи й наділа грубу селянську накидку та деревняки. Хтось подав їй кошик свіжих яєць, загорнутих у солому, який вона повісила собі на руку.