Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 213)

— Це звичайна церква.

— Вона буде дуже велика. Думаю, зрештою вона стане соборною.

Вільям деякий час вагався, а потім сказав:

— Ну, припустимо, що ти правий.

— Собором має керувати капітул — з монахів або каноніків.

— І що?

— Я хочу бути пріором.

«Це має сенс», — подумав Вільям.

— Ти такий певний у тому, що одержиш цей пост, що пішов із Кінгзбриджу без дозволу Філіпа й належного виправдання? — уїдливо спитав Валер’ян.

Ремігієві стало незатишно. Вільям співчував йому: коли Валер’ян був не в гуморі, він міг змусити будь-кого нервуватися.

— Сподіваюся, я не надто самовпевнений, — мовив Ремігій.

— Сподіваюся, що ти здатен привести нас до Річарда.

— Так.

— Добродію! То де він? — втрутився в розмову Вільям.

Ремігій мовчав і дивився на Валер’яна.

— Ну ж бо, Валер’яне, заради Бога, дай йому цю посаду! — сказав Вільям.

Але Валер’ян усе ще вагався. Вільям знав, що він ненавидить, коли його до чогось примушують. Нарешті він промовив:

— Добре. Ти будеш пріором.

— Ну, то де Річард? — з нетерпінням спитав Вільям.

Ремігій не зводив очей з Валер’яна.

— Від сьогодні?

— Від сьогодні.

Ремігій розвернувся до Вільяма.

— Монастир — це не просто церква з дорміторієм. Він потребує земель і ферм, а церкви мають сплачувати йому десятину.

— Скажи мені, де Річард, і я дам тобі п’ять селищ із парафіяльними церквами для початку, — запевнив Вільям.

— Заснування монастиря потребує належної хартії.

— Усе буде, не хвилюйся, — відповів Валер’ян.

— Ну ж бо, не тягни — мене за містом чекає ціла армія, — сказав Вільям. — Де ховається Річард?

— У місці, що зветься каменярнею Саллі, неподалік від дороги на Вінчестер.

— Нарешті! — Вільям ледь стримався від захопленого вигуку. — Це занедбаний кар’єр. Туди давно ніхто не ходить.

— Пам’ятаю, — додав Валер’ян. — Там багато років ніхто не працює. Гарна схованка — її складно знайти, хіба що випадково на неї натрапиш.

— Але водночас це пастка, — сказав Вільям із хижацькою радістю. — Стіни, з яких різали каміння, з трьох боків прямовисні. Ніхто не втече. І я не братиму полонених. — Від дедалі сильніше збуджувався, уявляючи собі цю сцену. — Я покінчу з усіма. Це буде не важче, ніж душити курчат у курнику.

Двоє церковників дивно позирали на нього.

— Тебе часом не нудить, брате Ремігію? — з презирством спитав Вільям. — Може, думки про різанину погано діють на шлунок мілорда єпископа?

Щодо обох він мав рацію. Вони були великими інтриганами, ці релігійні люди, але коли доходило до кровопролиття, однаково потребували людей дії.

— Я знаю, що ви будете молитися за мене, — саркастично зауважив Вільям і вийшов.

Його кінь був прив’язаний за дверима — вороний жеребець, що замінив викраденого Річардом бойового скакуна, хоч і не здатний був із ним зрівнятися. Вільям сів верхи й поїхав із міста, намагаючись вгамувати своє збудження та холоднокровно обміркувати напад.

Він гадав, скільки розбійників може бути в каменярні Саллі. Вони здійснювали напади з понад сотнею бійців, тобто в лігві варто було очікувати не менше ніж дві сотні, а може, й до пів тисячі. Може бути так, що Вільямове військо поступатиметься їм кількістю, тому йому треба скористатися своїми перевагами. Першою була несподіванка. Другою — зброя: більшість розбійників мали тільки палиці, молоти, у кращому разі — сокири, і жодних обладунків. Але найбільшою перевагою було те, що Вільямові воїни їхали верхи. Коней у розбійників було мало, до того ж малоймовірно, що вони встигнуть сісти верхи під час Вільямової атаки. Щоб здобути ще одну перевагу, він вирішив послати лучників на схили пагорба, щоб вони почали стріляти в кар’єр за кілька хвилин до основного штурму. Найважливішим завданням було не дати розбійникам утекти — принаймні до того, як буде схоплений або вбитий Річард. Вільям наказав кільком надійним людям лишатися позаду й ловити тих, хто намагатиметься вислизнути.

Волтер чекав разом із лицарями і воїнами там, де Вільям залишив їх кілька годин тому. Їм уже кортіло вступити в бій, всі були в запальному настрої: вони очікували легкої перемоги. І ось військо помчало дорогою на Вінчестер.

Волтер мовчки скакав поруч із Вільямом. Уміння мовчати було однією з його найкращих рис. Вільям неодноразово помічав, що поруч із ним люди весь час теревенили, навіть коли не мали що сказати, — напевне, через страх. Волтер поважав Вільяма, але не боявся його: вони здавна були пліч-о-пліч.

Вільям відчував давно знайому суміш напруженого очікування та смертельного страху. То було єдине у світі, що він робив добре, і ризикував життям щоразу, коли це робив. Але сьогоднішній рейд був особливим. Сьогодні він мав нагоду покінчити з людиною, яка упродовж п’ятнадцяти років докучала йому.

Ближче до полудня вони дісталися першого селища на дорозі, де був шинок. Вільям купив своїм воїнам хліба та пива, а вони пішли напувати коней. Перед тим як поїхати звідси, він віддав їм останні розпорядження.

За кілька миль[182] вони звернули з Вінчестерської дороги. Стежка, на якій вони опинилися, була ледь видна, і Вільям не помітив би її, якби не шукав навмисно. Далі він мав орієнтуватися за рослинністю: вони йшли смугою чотири-п’ять ярдів[183] завширшки, де не було великих дерев.

Він відправив лучників уперед і, щоб ті встигли зайняти позиції, велів решті сповільнитися. Стояв ясний січневий день, і голі дерева не затуляли сонячного світла. Вільям багато років не бував у цій каменярні й не пам’ятав, чи далеко ще до неї. Але коли вони віддалилися десь на милю[184] від дороги, з’явилися ознаки того, що стежиною користуються: він помітив затоптану рослинність, зламані деревця та сліди в багнюці. Він був радий побачити підтвердження словам Ремігія.

Вільям почувався натягнутим немов тятива. Що далі вони йшли, то очевиднішими ставали ознаки перебування тут великої кількості людей: витоптана трава, кінські кізяки, людські фекалії. На такій відстані від дороги розбійники вже не старалися ховатися. Останні сумніви відпали: вони були тут. Битва мала от-от початися.

Їхня схованка мусила бути вже недалеко. Вільям став прислухатися. Лучники могли почати стріляти щомиті, і тоді він почує вигуки та прокляття, передсмертні крики та іржання переляканих коней.

Стежка вивела їх на широку галявину, і за кілька сотень ярдів[185] Вільям побачив каменярню Саллі. Стояла тиша. Щось було не так — лучники не пускали стріл. Вільям затремтів від поганого передчуття. Що сталося? Може, вартові напали на лучників із засідки й тихо вбили їх? Але вони не змогли б убити всіх.

Хай там як, часу на роздуми не було: він майже дістався розбійників. Вільям підострожив коня та пустив його галопом. Воїни зробили те саме, і всі поскакали в напрямку розбійницького лігвища. Вільямів страх змінився на войовниче збудження.

Дорога до каменярні пролягала звивистою ущелиною, і Вільям не бачив, що відбувається всередині. Він глянув угору та побачив, що лучники стоять на скелях і дивляться в напрямку входу. Чому вони не стріляють? Він запідозрив, що його план провалився, і зупинився б, але вже не міг стримати коня. З мечем у правій руці, віжками в лівій і щитом, що висів у нього на шиї, Вільям влетів у занедбану каменярню.

Там нікого не було.

Розчарування вразило його, наче удар. Він мало не розридався. Усі ознаки були перед ним: він почувався таким впевненим. Тепер його корчило, як від фізичного болю.

Коли коні сповільнилися, Вільям побачив, що розбійники пішли звідти зовсім недавно. Навколо видніли імпровізовані намети з гілок та очерету, залишки багаття, на якому варили їжу, і гноївня. Один куток був відгороджений жердинами — там, певно, тримали коней. Скрізь були сліди перебування великої кількості людей: курячі кістки, зношені черевики, розбиті миски. Одне з багать досі курилося. У Вільяма зажевріла надія на те, що їх іще можна наздогнати. Потім він побачив самотню постать, яка сиділа напочіпки біля вогню. Він підійшов. Людина підвелася. То була жінка.

— Сам Вільям Гамлейський завітав, — сказала вона. — Надто пізно, як завжди.

— Я вирву тобі язика за ці слова, пихата корово, — випалив він.

— Ти мене й пальцем не торкнешся, — спокійно відповіла вона. — Я проклинала й кращих за тебе.

Вона приклала до обличчя три пальці, як робили відьми. Лицарі позадкували, а Вільям перехрестився. Жінка безстрашно дивилася на нього неймовірними золотими очима.

— Хіба ти не впізнаєш мене, Вільяме? Колись ти хотів купити мене за фунт, — сказала вона й розсміялася. — Твоє щастя, що тобі не вдалося.

Вільям згадав ці очі. То була вдова Тома Будівника, мати Джека Джексона — відьма, що жила в лісі. Він і сам був радий, що йому тоді не вдалося купити її. Йому кортіло якомога швидше опинитися подалі від неї, але він мусив її розпитати.

— Слухай, відьмо, — озвався він, — Річард Кінгзбриджський був тут?

— Ще два дні тому.

— Можеш сказати, куди він пішов?

— Так, можу, — відповіла вона. — Він зі своїми розбійниками пішов битися за Генріха.

— Генріха? — перепитав Вільям, і в нього з’явилося жахливе передчуття, що він розуміє, про якого Генріха йдеться. — Сина Мод?

— Саме так, — сказала вона.

Вільям аж похолонув. Енергійний молодий герцог Нормандський міг досягнути успіху там, де це не вдалося його матері, а якщо Стефан зазнає поразки, це стане крахом для Вільяма.