Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 212)

— Тож нам треба знайти лігвище Річарда.

— Саме так.

— І як ти пропонуєш це зробити?

— Тут знадобиться твоя допомога.

Валер’ян скептично подивився на нього.

— Я певен, що половина Кінгзбриджу знає, де вони ховаються, — мовив Вільям.

— Але нам вони не скажуть. Усі в Кінгзбриджі ненавидять нас.

— Не всі, — заперечив Вільям. — Геть не всі.

Саллі обожнювала Різдво.

Різдвяні страви були переважно солодкими: пряникові ляльки, пшенична каша з яйцями та медом, грушівка — солодке грушеве вино, яке робило Саллі смішливою, а також різдвяні хляки — рубці, що варились упродовж багатьох годин, а потім запікались у солодких пирогах. Цього року через голод різдвяний стіл був не такий розкішний, але Саллі однаково раділа.

Вона любила прикрашати хату гостролистом і розвішувати різдвяну омелу[181], хоча від поцілунків вона хихотіла ще сильніше, ніж від грушівки. Перший чоловік, який переступав поріг, приносив удачу — якщо він був чорнявий. Батько Саллі зранку на Різдво мав сидіти вдома, адже його руде волосся вважалося провісником нещастя. А ще дівчинка захоплювалася вертепом у церкві. Саллі любила дивитися, як монахи перевдягаються східними королями, янголами та чабанами, і сміялася до сліз, спостерігаючи, як облудні ідоли падають, коли Свята Родина прибуває до Єгипту.

Але найбільше їй подобався хлопчик-єпископ. На третій день різдвяних свят монахи перевдягали наймолодшого послушника в єпископську мантію, і всі мали слухатися його.

Більшість містян чекали його появи на подвір’ї пріорату. Він неодмінно доручав старшим і найповажнішим містянам якусь брудну роботу: носити дрова або чистити свинарню. А ще напускав на себе надмірну зверхність і зачіпав тих, хто мав владу. Минулого року він змусив ключаря скубати курку: всі мало не померли від сміху — ключар і гадки не мав, як це робиться, і пір’я літало по всьому подвір’ю.

Він з’явився з неабиякою урочистістю — хлопчик років дванадцяти з пустотливою усмішкою, вбраний у пурпурову шовкову мантію, з дерев’яною патерицею в руках — на плечах двох монахів, у супроводі всієї братії. Відразу ж вказав на пріора Філіпа та вигукнув:

— Ти, хлопче! Негайно на стайню чистити віслюка!

Усі гучно зареготали. Старий віслюк славився тяжким норовом, тому його ніколи не чистили.

— Так, мілорде єпископе, — сказав пріор Філіп із добродушною усмішкою і пішов виконувати доручення.

— Вперед! — скомандував хлопчик-єпископ.

Процесія вийшла за подвір’я собору, а містяни рушили слідом. Деякі з них ховалися по хатах і зачиняли двері, щоб уникнути неприємних доручень, але позбавляли себе веселощів. Уся родина Саллі була тут: мама й тато, брат Томмі, тітка Марта й навіть дядько Річард, який неочікувано повернувся додому напередодні ввечері.

Хлопчик-єпископ спершу повів усіх у шинок — так було заведено. Там він зажадав безплатного пива для себе та всіх послушників. Бровар радо виконав його наказ.

Саллі сіла на лавку поруч із братом Ремігієм, одним зі старших монахів. То був високий неласкавий чоловік, з яким вона ще ніколи не розмовляла, але він усміхнувся їй і сказав:

— Як добре, що твій дядько Річард приїхав додому на Різдво.

— Він подарував мені дерев’яну кицьку, яку сам вирізав ножиком, — похвалилася Саллі.

— Це добре. Як думаєш, він надовго приїхав?

— Не знаю, — насупилася Саллі.

— Напевне, він скоро знову поїде.

— Так. Він тепер живе в лісі.

— А ти знаєш де саме?

— Так. Це зветься каменярня Саллі. Так само, як я!

Вона засміялася.

— І справді, — мовив брат Ремігій. — Дуже цікаво.

Коли вони випили, хлопчик-єпископ сказав:

— А тепер ключар Ендрю та брат Ремігій будуть прати одяг замість удови Полл.

Саллі зайшлася реготом і заплескала в долоні. Вдова Полл була гладкою жінкою із червоним обличчям, яка прала одяг містянам. Гидливі монахи не зрадіють, якщо їм доведеться прати смердючі нижні сорочки й панчохи, які містяни міняли раз на пів року.

Натовп висипав із шинку, і процесія понесла хлопчика-єпископа в однокімнатну хату Полл, що стояла біля пристані. Полл розсміялася й почервоніла ще більше, коли дізналася, хто буде прати замість неї.

Ендрю та Ремігій винесли важкий кошик із брудним одягом з хати на берег річки. Ендрю зняв кришку, і Ремігій з виразом страшенної огиди витягнув першу одежину. Якась молода жінка задирливо крикнула:

— Обережно, брате Ремігію, це моя нижня сорочка!

Ремігій зашарівся, і всі розсміялися. Обидва немолоді ченці набралися духу й заходилися прати одяг у річці під вигуки містян, які давали їм поради та заохочували. Ендрю швидко втомився від цього, а от обличчя Ремігія чомусь сяяло від задоволення.

Величезне залізне ядро, що висіло на ланцюгу, закріпленому на дерев’яному риштованні, хиталося туди-сюди, немов зашморг на шибениці. До ядра була прив’язана мотузка. Ця мотузка лежала на барабані, що кріпився до стійки на риштованні, та звисала аж до землі, де її тримали двоє робітників. Коли робітники натягували мотузку, ядро підіймалося та відхилялося назад, аж доки торкалося барабана, а ланцюг лягав горизонтально уздовж риштовання.

Більшість мешканців Ширингу зібралася дивитися.

Робітники відпустили мотузку. Залізне ядро описало чверть кола й ударило в стіну церкви. Почувся гучний удар, і земля під ногами Вільяма струсилася. Він подумав, як незле було б прикувати Річарда в тому місці, куди вдарило ядро. Його розчавило б, наче муху.

Робітники знову натягнули мотузку. Вільям помітив, що затамував подих, коли залізне ядро зупинилось у верхній точці. Робітники знову відпустили мотузку, і ядро полетіло. Цього разу воно пробило отвір у кам’яній стіні. Натовп вибухнув оплесками.

То був геніальний механізм.

Вільям був радий бачити, що роботи на місці будівництва нової церкви розпочалися, але мав на думці дещо важливіше. Він видивлявся єпископа Валер’яна, аж доки побачив його поруч із будівником Альфредом. Вільям підійшов і поманив єпископа до себе.

— Він уже тут?

— Можливо, — відповів Валер’ян. — Ходімо до мене в будинок.

Вони перетнули ринковий майдан.

— Ти привів своє військо? — спитав Валер’ян.

— Звісно. Дві сотні людей. Чекають у лісі за містом.

Вони увійшли в будинок. По ньому розливалися пахощі вареного окосту, і попри те, що Вільяма хвилювало зовсім інше, він відчув, як рот наповнюється слиною. Люди тепер здебільшого економили на харчах, але Валер’ян не дозволяв голоду в графстві впливати на спосіб життя, до якого він звикнув. Єпископ їв мало, але любив показати, що він надто заможний і впливовий, щоб потерпати від неврожаю.

Валер’янова оселя була типовим міським будинком з вузьким фасадом, де в передній кімнаті розташовувалася зала, позаду — кухня, а у дворику були вигрібна яма, вулики та свинарник. Вільям з полегшенням побачив, що в залі на них чекає монах.

— Добрий день, брате Ремігію, — сказав Валер’ян.

— Добрий день, мілорде єпископе, — відгукнувся Ремігій. — Добрий день, мілорде Вільяме.

Вільям пильно подивився на монаха. То був нервовий чоловік із пихатим обличчям і виряченими блакитними очима. Його лице здавалося Вільямові знайомим — напевне, бачив цього ченця під час служб у Кінгзбриджі. Він знав, що той упродовж багатьох років був Валер’яновим шпигуном у таборі Філіпа, але розмовляв із ним уперше.

— Хочеш щось розповісти мені? — запитав Вільям.

— Можливо, — відповів Ремігій.

Валер’ян скинув підбитий хутром плащ і підійшов до вогнища, щоб погріти руки. Слуга підніс бузинового вина в срібних кубках. Вільям трохи відпив, з нетерпінням чекаючи, доки прислужник піде.

Валер’ян також сьорбнув вина й уважно подивився на Ремігія. Коли слуга вийшов, він спитав монаха:

— Як ти пояснив причину, з якої йдеш із пріорату?

— Ніяк, — відповів Ремігій.

Валер’ян звів брову.

— Я не повертатимуся, — з викликом сказав Ремігій.

— Як так?

Ремігій глибоко вдихнув.

— Ви будуєте собор.