Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 211)

Вільям побачив, що проти них б’ється лише половина розбійників — решта продовжує розтягати мішки з борошном. Бій перетворився на швидкий обмін ударами. Розбійники стали обережнішими та перейшли до захисту — наче воїни, які знають, що невдовзі пролунає сигнал до відступу.

За спинами розбійників, які протистояли лицарям, інші учасники нападу несли з млина останні чотири мішки борошна. Розбійники почали потроху відходити, задкуючи у двері, що вели з току в будинок. Вільям бачив, що залишиться без борошна, незалежно від того, як закінчиться бій. Невдовзі все графство дізнається, що борошно поцупили просто в нього з-під носа. Він стане справжнім посміховиськом. Думка про це так розізлила його, що він щосили пішов на свого супротивника й проштрикнув йому серце класичним ударом.

Інший розбійник вдало вдарив Г’ю та поранив його в праве плече, після чого той уже не міг битися. У дверях залишилися двоє нападників, які стримували трьох лицарів, що трималися на ногах. Це вже саме собою було доволі принизливо, але потім один із розбійників з несамовитою самовпевненістю махнув товаришу, щоб той тікав. Він одразу ж зник, а перший розбійник відступив на крок назад, в кімнату мельникової хати.

У дверному отворі, куди відійшов розбійник, міг стояти лише один лицар, тому Вільям відіпхнув Волтера та Джерваза: він хотів сам прикінчити негідника. Але щойно вони схрестили мечі, Вільям зрозумів, що перед ним не безпорадний селянин, а загартований битвами воїн — такий самий, як Вільям. Він уперше вдивився в його обличчя й мало не випустив з рук меча.

Його суперником був Річард Кінгзбриджський.

Річардове обличчя скривилося від ненависті. Вільям бачив шрам на його спотвореному вусі. Річардова лють лякала Вільяма більше за виблискування меча. Він думав, що остаточно розчавив Річарда, але той повернувся на чолі армії голодранців, що пошила Вільяма в дурні.

Річард потужно атакував Вільяма, скориставшись його миттєвим збентеженням. Вільям ухилився, здійняв меч, відбив удар і відступив. Річард тиснув на нього, але тепер Вільям опинився під захистом дверного отвору, де Річард міг тільки намагатися вколоти його жалом меча. Але Річард тіснив Вільяма назад, доки той опинився на току млина, а Річард — у дверному отворі. Втім, тепер на Річарда сунули Волтер і Джерваз. Під їхнім натиском він знову відступив. Щойно він пройшов у дверний отвір, Волтер і Джерваз залишилися позаду, і Вільям знову залишився сам на сам з Річардом.

Вільям зрозумів, що Річард у невигідному положенні: коли він просувався вперед — мусив битися одразу з трьома супротивниками. А якщо Вільям втомиться, його місце може зайняти Волтер. Річард не зміг би вічно стримувати їх трьох. На нього чекала неминуча поразка. Можливо, цей день, врешті-решт, не закінчиться приниженням Вільяма. Можливо, йому вдасться покінчити зі своїм найдавнішим ворогом.

Річард вочевидь так само оцінив ситуацію та дійшов тих самих висновків, але не схоже було, що він втратив силу чи рішучість. Він подивився на Вільяма з хижою посмішкою, яка збентежила Гамлея, кинувся на нього та зробив сильний випад. Вільям ухилився, але спіткнувся. Волтер рвонув уперед, щоб захистити Вільяма від смертельного удару, але Річард замість того, щоб нападати, розвернувся та побіг.

Вільям підвівся, і Волтер врізався в нього саме тоді, як Джерваз намагався протиснутися повз них. Вони застрягли на місці, стараючись вивільнитися, лише на якусь мить, але Річардові вистачило цієї хвилі, щоб перетнути кімнату, вибігти надвір і зачинити двері. Вільям побіг за ним і розчахнув двері. Розбійники тікали — і останньою краплею приниження стало те, що вони поїхали на конях Вільямових лицарів. Коли Вільям опинився надворі, він побачив, що його власного скакуна — прекрасного бойового коня, який коштував йому шалених грошей, — осідлав Річард. Коня, безперечно, відв’язали заздалегідь і тримали напоготові. Вільям з відчаєм подумав, що це Річард уже вдруге краде його бойового коня. Річард ударив коня п’ятами, і той став дибки — він не любив незнайомців, — але Річард був вправним вершником і утримався в сідлі. Він натягнув віжки, змушуючи коня схилити голову. Тієї ж миті Вільям кинувся на Річарда з мечем, але кінь брикався, і Вільям промахнувся — вістря меча вдарило по дереву сідла. Кінь поскакав вулицею селища слідом за іншими розбійниками.

Вільям дивився їм вслід, згоряючи з ненависті.

«Законний граф, — думав він. — Законний граф!»

Вільям розвернувся. Волтер і Джерваз стояли позаду. Г’ю та Луї були поранені — він іще не знав, чи тяжко, — а от Гійома вбито: його кров залила всю Вільямову туніку. Вільям почувався страшенно приниженим. Він ледь міг підвести голову.

На щастя, селище спорожніло: селяни повтікали, не чекаючи Вільямового гніву. Мельник із дружиною також зникли, що було не дивно. Розбійники забрали всіх коней і залишили тільки два вози й волів.

Вільям подивився на Волтера.

— Ти впізнав того, останнього?

— Так.

Волтер давно взяв собі за звичку лишатися небагатослівним, коли його лорд гнівався.

— Це був Річард Кінгзбриджський, — сказав Вільям.

Волтер кивнув.

— Вони звали його законним графом, — додав Вільям.

Волтер промовчав.

Вільям пройшов через будинок у млин. Г’ю сидів, притиснувши ліву руку до правого плеча. Він був геть блідий.

— Як почуваєшся? — спитав Вільям.

— Та то пусте, — озвався Г’ю. — Хто це були?

— Розбійники, — коротко відповів Вільям.

Він подивився навколо. Сім чи вісім розбійників лежали на підлозі мертві або поранені. Він помітив, що Луї лежить із розплющеними очима. Спершу він думав, що той мертвий, але Луї моргнув.

— Луї, — гукнув Вільям.

Луї підвів голову та спантеличено подивився на нього. Він іще не оклигав.

— Г’ю, допоможи Луї сісти на віз, — сказав Вільям. — Волтере, поклади тіло Гійома на другий.

Із цими словами він покинув їх і вийшов надвір.

Ні в кого із селян не було коней, окрім мельника, який мав рябого жеребця, що саме скубав траву на березі річки. Вільям знайшов сідло та надів його на жеребця.

Невдовзі вони виїхали з Кауфорду. Волтер і Джерваз поганяли волів.

Його лють не розвіялася дорогою до замку єпископа Валер’яна — навпаки, що більше він думав про почуте, то більше розлючувався. Лише того, що розбійники здолали його, вже було достатньо. Але ними командував його давній ворог Річард, вони звали його законним графом, і це було нестерпно. Якщо їх якомога швидше не здолати, незабаром вони нападуть безпосередньо на Вільяма. Забрати графство в такий спосіб буде цілковитим беззаконням, але Вільям передчував, що скарги з його боку навряд чи зустрінуть доброзичливо. Те, що розбійники зненацька напали на нього, здолали його лицарів і пограбували, а також те, що невдовзі все графство сміятиметься з того, як його принизили, було вже не найбільшою з бід. Під загрозою опинилася сама його здатність утримувати графство у своїх руках.

Він, безперечно, мав убити Річарда. Труднощі полягали в тому, щоб знайти його. Вільям обмірковував це впродовж усієї дороги до замку й дійшов висновку, що відповідь має бути у Валер’яна Біґо.

Вони в’їхали у замок Валер’яна, немов блазні на ярмарок: граф на рябому конику, лицарі — на возах. Вільям роздавав накази людям єпископа: одного відправив по лікаря для Г’ю та Луї, другого — по священника, молитися за душу Гійома. Джерваз і Волтер пішли на кухню по пиво, а Вільям увійшов у замок і був допущений у покої Валер’яна. Вільям ненавидів звертатися до Валер’яна з проханнями, але зараз конче потребував його допомоги в пошуку Річарда.

Єпископ читав підрахунки витрат і надходжень з пергаментного сувою — нескінченні рядки цифр. Він звів очі на Вільяма та побачив його розлючене обличчя.

— Що сталося? — спитав він дещо насмішкуватим тоном, який завжди доводив Вільяма до нестями.

Вільям заскреготав зубами.

— Я дізнався, хто очолив цих клятих розбійників.

Валер’ян звів брову.

— Річард Кінгзбриджський.

— А, — кивнув Валер’ян. — Ну звісно. Це не дивно.

— Це небезпечно, — гнівно відповів Вільям, якого несамовито дратував Валер’янів задумливий спокій. — Його звуть «законним графом». — Він вказав пальцем на Валер’яна. — Повір, тобі не потрібно, щоб графство опинилося в руках їхньої родини, — вони тебе ненавидять, а крім того, вони друзі пріора Філіпа, твого заклятого ворога.

— Добре, заспокойся, — поблажливо сказав Валер’ян. — Ти маєш рацію, я не можу допустити, щоб Річард Кінгзбриджський став графом.

Вільям сів. Він відчув біль. Нині наслідки бою давалися взнаки сильніше, ніж раніше. Він був втомлений, руки пекло, нили забиті місця. «Мені ж лише тридцять сім, — подумав він. — Невже це старість?»

— Я маю вбити Річарда, — сказав Вільям. — Без нього розбійники знову перетворяться на безпорадну отару.

— Згодний.

— Вбити його не тяжко. Тяжко знайти його. Але ти можеш допомогти мені із цим.

Валер’ян потер пальцем довгий ніс.

— Не розумію, як саме.

— Послухай: якщо вони діють організовано, то мають десь бути.

— Не розумію, про що ти. Вони десь у лісі.

— Так, зазвичай шукати розбійників у лісі — марна річ, тому що вони ховаються хто де. Вони рідко ночують двічі на одному місці, адже можуть розвести багаття де завгодно, а спати на деревах. Але щоб організувати таких людей, їх треба зібрати десь в одному місці. Треба мати надійну схованку.