Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 210)

Вхід у млин пролягав через будинок мельника. Вільям з лицарями увійшли в єдину кімнату в хаті слідом за мельником. Молода дружина мельника стояла на колінах перед вогнищем і підкладала туди дрова. Коли вона нахилилася, її туніка облягла сідниці. Вільям відзначив, що в неї доволі м’ясисті стегна. Не дивно: дружина мельника під час голоду худне останньою.

Вільям зупинився, витріщившись на її зад. Лицарі посміхнулися, а мельник заметушився. Молодиця озирнулася, зрозуміла, що всі дивляться на неї та підвелася в сум’ятті.

Вільям підморгнув їй і сказав:

— Принеси нам елю, Меґґі, — ми геть спраглі.

Вони увійшли в наступні двері й потрапили до млина. Мішки борошна були складені колом на круглому току. Їх було небагато. Зазвичай вони лежали купою, вищою за людський зріст.

— І це все? — спитав Вільям.

— Врожай був мізерний, мілорде, — схвильовано відповів Вульфрік.

— І де моє?

— Ось, мілорде. — Він указав на купу з восьми-дев’яти мішків.

— Що?! — Вільям відчув, як його обличчя запалало. — Оце моє? У мене два вози надворі стоїть, і ти пропонуєш мені це?

На обличчі Вульфріка з’явився страдницький вираз.

— Мені шкода, мілорде.

Вільям порахував мішки.

— Тут тільки дев’ять!

— Це все, що є, — сказав Вульфрік, мало не плачучи. — Поруч лежать мої, і їх стільки само…

— Брехливий пес! — сердито вигукнув Вільям. — Ти продав його…

— Ні, мілорде, — наполягав Вульфрік. — Це все, що є.

Увійшла Меґґі із шістьма глиняними кухлями на таці й обійшла з нею всіх лицарів. Вони взяли по кухлю та жадібно випили. Вільям не звернув на неї уваги. Він був надто заведений, щоб пити. Вона залишилася стояти з останнім кухлем на таці.

— А це все що таке? — спитав Вільям у Вульфріка, вказуючи на двадцять п’ять — тридцять мішків, що тулилися до стіни.

— Чекають, доки господарі заберуть, мілорде, — бачите, ось позначки власників на мішках…

Справді, кожен мішок був позначений літерою або символом. То, звісно, міг бути обман, але Вільям не міг його викрити й навіснів від цього. Хай там як, він не збирався миритися з такою ситуацією.

— Я тобі не вірю, — сказав він. — Ти грабуєш мене.

Вульфрік продовжував наполягати на своєму, попри те що його голос тремтів.

— Я кажу правду, мілорде….

— Не зустрічав іще мельників, які не брехали б.

— Мілорде… — судомно ковтнув Вульфрік, — мілорде, я ніколи не взяв би чужого, навіть одного зернятка…

— Я певен, що ти грабуєш мене як сліпого!

Попри холодну погоду обличчям Вульфріка потік піт. Він обтер лоба рукавом.

— Клянуся Ісусом і всіма святими…

— Стули пельку!

Вульфрік замовкнув.

Вільям дозволив собі лютитися дедалі сильніше, але досі не знав, що робити. Він хотів налякати Вульфріка до смерті. Може, наказати Волтерові побити його, натягнувши оздоблені кольчугою рукавиці? Чи забрати власне борошно мельника? Раптом його погляд зупинився на Меґґі, яка тримала тацю з останнім кухлем елю. Її обличчя скам’яніло зі страху, а великі молоді груди випиналися під присипаною борошном тунікою. «Ось воно — покарання для Вульфріка», — подумав він.

— Тримай його дружину, — тихо сказав він Волтерові, а потім звернувся до Вульфріка: — Це буде тобі наукою.

Меґґі побачила, що Волтер наближається до неї, але тікати було пізно. Не встигла вона ухилитися, як той схопив її за руку та потягнув до себе. Вона відсахнулася, і таця упала на підлогу, а ель розлився. Волтер скрутив руку молодиці за спину й тримав. Вона затрусилася зі страху.

— Ні, облиште її, благаю! — голос Вульфріка тремтів від жаху.

Вільям із задоволенням кивнув. Вульфрік побачить, як його молоду дружину ґвалтують кілька чоловіків, а він буде безсилий її врятувати. Іншим разом він подбає про те, щоб мати достатньо борошна та задовольнити господаря.

— Вульфріку, твоя дружина гладшає на хлібі, спеченому з краденого борошна, тоді як нам доводиться затягувати паски. Нумо поглянемо, яка вона гладка, друзі!

Він кивнув Волтерові, і той схопився за горловину туніки Меґґі та різко смикнув. Одежина розірвалась і впала. Під нею виявилася полотняна сорочка до колін. Молодиця важко дихала з переляку, і її пишні груди здіймалися та опускалися. Вільям став перед нею. Волтер викручував їй руки, доки вона вигнулася від болю, а її груди випнулися ще більше. Вільям подивився на Вульфріка, а потім узяв жінку за груди та стиснув їх. Вони здавалися м’якими й важкими.

Вульфрік зробив крок уперед і сказав:

— Дияволе…

— Вгамуй його, — відрізав Вільям, і Луї схопив мельника за обидві руки, утримуючи його на місці.

Вільям здер з молодиці нижню сорочку.

Коли він поглянув на її біле молоде тіло, у нього аж пересохло в горлі.

— Благаю, ні… — вигукнув Вульфрік.

Вільям відчув, як у ньому росте хіть.

— Тримайте її, — наказав він.

Меґґі закричала.

Вільям розстебнув пасок, на якому трималися піхви з мечем, і кинув його на підлогу. Лицарі схопили Меґґі за руки й ноги. Вона пручалася та кричала, хоча не мала жодної можливості вирватися з рук чотирьох дужих чоловіків. Вільямові це подобалося. Її груди трусилися, а стегна розводились і стискались, відкриваючи її принади. Лицарі притиснули молодицю до току.

Вільям став на коліна між її ніг, задер свою туніку й подивився на її чоловіка. Вульфрік був наче прибитий. Він дивився із жахом і благав про милість, але крики заглушали його бурмотіння. Вільям насолоджувався миттю: перелякана жінка, яку тримають лицарі, і її чоловік, що бачить усе це.

І тут Вульфрік зиркнув убік.

Вільям одразу відчув небезпеку. Усі дивилися на нього й на жінку. Увагу Вульфріка могла відвернути тільки раптова можливість порятунку. Вільям простежив за поглядом мельника.

Тієї ж миті щось важке й тверде вдарило його по голові.

Він заревів з болю та упав на молодицю, ударившись своїм обличчям об її. Раптом почув чоловічі голоси, дуже багато. Краєм ока побачив, як Волтер також упав, немов від удару. Лицарі відпустили Меґґі. Вільям подивився на її обличчя та прочитав на ньому шок і полегшення. Вона почала випручуватися з-під нього, він відпустив її та швидко перекотився на бік.

Першим, що він побачив над собою, був дикий на вигляд чоловік із сокирою дроворуба. Вільям подумав: «Хто це, в біса, такий? Батько дівчини?» Гійом підвівся та розвернувся до нападника, і тієї ж миті сокира вдарила по його незахищеній шиї. Лезо глибоко вп’ялось у тіло, і лицар упав на Вільяма мертвим. Його кров залила Вільямову туніку.

Вільям відіпхнув від себе тіло й побачив, що до млина вдерся натовп обідраних, немитих і нестрижених чоловіків, озброєних палицями та сокирами. Їх було багато. Він зрозумів, що втрапив у халепу. Селяни прийшли рятувати Меґґі? Як вони наважилися?! До вечора в цьому селищі буде чимало повішених! Розлючений, він підвівся на ноги й потягнувся по меч.

Меча не було. Він зняв його разом із паском, коли збирався ґвалтувати молодицю.

Г’ю Сокира, Бридкий Джерваз і Луї люто билися з нападниками, які нагадували натовп жебраків. Кілька селян уже лежали мертві на току, але троє лицарів повільно відступали під натиском. Вільям побачив, як гола Меґґі з криками продирається крізь бійню до дверей, і навіть тепер, збентежений і переляканий, відчув судоми невдоволеного бажання, дивлячись на її округлий білий зад. Потім йому на очі потрапив Вульфрік, який врукопаш бився одразу з кількома нападниками. Чому мельник б’ється з тими, хто врятував його дружину? Що, в біса, відбувається?

Спантеличений, Вільям подивився навколо, шукаючи свій пасок. Той лежав на підлозі, просто під ногами. Він підняв його, вихопив меч і відступив на три кроки, щоб підготуватися. Дивлячись на бій, він помітив, що більшість нападників не бере участі в бійці — вони хапали мішки з борошном і тікали. До нього почало доходити. То не розгнівані селяни, що прийшли на допомогу. Ці нападники — чужинці. Їх не цікавила Меґґі, і вони не знали, що на млині Вільям і його лицарі. Вони прагнули лише пограбувати млин і забрати Вільямове борошно. Тепер було зрозуміло, хто це такі: розбійники.

Він відчув азарт. З’явилася нагода відплатити оскаженілій зграї, що тероризувала графство та спустошувала Вільямові комори.

Його лицарі катастрофічно поступалися кількістю. Нападників було щонайменше двадцятеро. Вільяма приголомшила відвага розбійників. Побачивши лицарів, селяни зазвичай розбігалися, немов зграйка курчат, незалежно від того, було їх двоє чи десятеро на одного. Але ці люди билися щосили й не втрачали самовладання, коли один із них падав убитий. Схоже, вони були готові до смерті — напевне, тому що в будь-якому разі померли б, якби їм не вдалося вкрасти борошно.

Луї бився одразу з двома нападниками, коли третій підійшов до нього ззаду та вдарив по голові теслярським молотом. Луї упав і не підводився. Чоловік кинув молот і схопив меч Луї. Лицарі залишились удвох проти двадцятьох розбійників. Але Волтер саме оговтався після удару в голову, здійняв меч і кинувся в бій. Вільям також звів зброю та рушив на розбійників.

Вчотирьох вони були грізними супротивниками. Розбійники відступали, відчайдушно відбиваючи блискавичні удари мечів палицями та сокирами. Вільямові вже здавалося, що вони зломлять їхній опір і змусять тікати, коли один з них крикнув:

— Законний граф!

То був якийсь бойовий клич. Усі підхопили його та заходилися битися з подвійною силою. «Законний граф, законний граф», — гукали вони, і від цих вигуків Вільямове серце похололо, навіть попри те, що його життю вже загрожувала смертельна небезпека. Це означало, що той, хто командував цією армією голодранців, зазіхав на Вільямові маєтки. Вільям також подвоїв зусилля, немов від цієї битви залежало майбутнє його графського титулу.