Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 209)
Френсіс чекав у будинку капітулу, сидячи на кам’яній лавці біля стіни. Філіп майже ніколи не бачив себе в дзеркалі, адже в монастирі їх не було, тому й оцінити своє старіння міг тільки за змінами в зовнішності брата, що був молодший за нього лише на два роки. У Френсіса, якому виповнилося сорок два роки, побільшало сивини в чорному волоссі, а навколо яскраво-блакитних очей пролягли зморшки. Від їхньої минулої зустрічі він погладшав, що було помітно із шиї та попереку. Філіп подумав, що сам він, напевне, сивіший, але стрункіший, а от хто з них має більше зморшок, зрозуміти було важко.
Він сів поруч із Френсісом і оглянув порожнє восьмикутне приміщення.
— Як справи? — спитав брат.
— При владі знову дикуни, — відповів Філіп. — У пріорату закінчуються гроші — ми практично припинили будувати собор, Кінгзбридж занепадає, половина королівства голодує, а подорожувати стало небезпечно.
— Те саме, що й по всій Англії, — кивнув Френсіс.
— Схоже, дикуни будуть при владі завжди, — похмуро сказав Філіп. — Схоже, жадоба можновладців завжди переважатиме над мудрістю, а страх у серцях тих, хто тримає зброю, завжди переважатиме над співчуттям.
— Зазвичай ти не такий песиміст.
— Два тижні тому на нас напали розбійники. То було жалюгідне видовище: не встигли містяни кількох із них вбити, як ті почали битися між собою. А коли розбійники пустились навтьоки, міська молодь погналася за бідолашними та вбила всіх, кого вдалося наздогнати. Це було огидно.
— Таке тяжко збагнути, — похитав головою Френсіс.
— Мені здається, я розумію. Вони злякались і, щоб подолати свій страх, мусили пролити кров тих, хто їх настрашив. Я бачив те саме в очах людей, що вбили нашого батька й матір. Вони вбили їх, тому що боялися. Але що ще може вигнати з них той страх?
— Мир, справедливість, заможність… — зітхнув Френсіс. — Те, чого так тяжко досягнути.
— Так, — сказав Філіп і перейшов на інше: — А в тебе як справи?
— Я служу в сина імператриці Мод. Його звуть Генріх.
До Філіпа доходили чутки про цього Генріха.
— Що ти думаєш про нього?
— Дуже розумний і рішучий молодий чоловік. Його батько помер, і він успадкував титул графа Анжуйського. Крім того, Генріх ще й герцог Нормандський, адже він — старший онук старого Генріха, що був королем Англії та герцогом Нормандським. До того ж Генріх одружений з Елеонорою Аквітанською, що робить його герцогом Аквітанським.
— Він править більшою територією, ніж король Франції.
— Саме так.
— Але який він
— Освічений, працьовитий, моторний, мінливий, вольовий. У нього жахливий характер.
— Часом я шкодую, що не маю жахливого характеру, — мовив Філіп. — Щоб усі навколо ходили навшпиньках. Але всі знають про мою розважливість, тому ніколи не слухаються з такою жвавістю, як пріора, що може щохвилини вибухнути.
Френсіс засміявся.
— Лишайся таким, який ти є, — сказав він, а потім знову посерйознішав. — Генріх змусив мене замислитися про важливість особистості короля. Подивись на Стефана: його рішення нікудишні, його рішучість — то короткочасні спалахи, що швидко згасають, його відвага межує з дурістю, і він завжди милує своїх ворогів. Тим, хто зраджує його, мало що загрожує: вони завжди можуть розраховувати на його милість. Тому він упродовж вісімнадцяти років марно боровся за те, щоб правити землями, які були сполученим королівством, коли він прийшов до влади. Генріх уже має більше влади над раніше незалежними герцогствами та графствами, ніж Стефанові вдавалося здобути тут.
Філіпа раптом осяяла здогадка.
— Навіщо Генріх відправив тебе в Англію? — спитав він.
— Дослідити королівство.
— Яких висновків ти дійшов?
— Що тут панує беззаконня та голод, країна потерпає від негоди й замучена війною.
Філіп задумливо кивнув. Молодий Генріх став герцогом Нормандським тому, що був старшим сином Мод, єдиної законної дитини старого Генріха — герцога Нормандського й короля Англії.
Маючи таке походження, молодий Генріх міг заявити про права на англійський трон, як і його мати. Але її не хотіли визнавати — тому що вона була жінкою, а її чоловік — анжуйцем. А от молодий Генріх, окрім того, що належав до чоловічої статі, мав ще й додаткову перевагу: був нормандцем за матір’ю та анжуйцем за батьком.
— Генріх змагатиметься за англійський престол? — спитав Філіп.
— Залежить від мого звіту, — відповів Френсіс.
— І що ти скажеш йому?
— Що кращої миті, ніж зараз, не буде.
— Слава Богу! — мовив Філіп.
II
Дорогою в замок єпископа Валер’яна граф Вільям зупинився біля кауфордського млина, що належав йому. Мельник, похмурий чоловік середнього віку, на ім’я Вульфрік, мав право молоти все зерно, що вирощували в одинадцятьох найближчих селах. Як платню він залишав собі два мішки борошна з кожних двадцяти: один для себе, а другий — для Вільяма.
Вільям поїхав у селище зібрати належну йому данину. Зазвичай він не робив цього особисто, але й часи були незвичайні. Нині він мусив відряджати озброєний супровід для кожного возу з борошном або чимось їстівним. Щоб зекономити, Вільям узяв за звичку брати із собою віз або два щоразу, коли вирушав кудись разом зі своїми лицарями, щоб забрати дорогою все, що можна.
Хвиля розбійницьких нападів стала неприємним побічним ефектом його жорсткої політики щодо недбалих орендарів. Люди, позбавлені землі, часто вдавалися до крадіжок. Найчастіше крадії з них були не кращі, ніж фермери, і Вільям очікував, що більшість не переживе зими. Попервах його передбачення виправдовувалися: розбійники або нападали на самотніх подорожніх, в яких не було чого брати, або влаштовували неорганізовані напади на надійно захищені цілі. Але останнім часом їхня тактика значно покращилася. Вони нападали лише тоді, коли мали подвійну кількісну перевагу над захисниками. Напади відбувалися, коли комори були повні, що свідчило про ретельну розвідку. Вони стали несподіваними та швидкими, та й билися розбійники з відчайдушною сміливістю. Утім, бій тривав недовго — нападники тікали, щойно кожному з них вдавалося захопити якусь здобич: вівцю, окіст, голову сиру, мішок борошна або клунок срібла. Переслідувати їх не мало сенсу, адже вони танули в лісі, розділяючись і тікаючи хто куди. Хтось вочевидь командував ними, і робив це саме так, як зробив би Вільям.
Успіхи розбійників принижували Вільяма. Це виставляло його бовдуром, не здатним навести лад у власному графстві, а найгіршим було те, що розбійники нечасто крали в когось іще. Можна було подумати, що вони відкрито кидають йому виклик. Вільям найбільше ненавидів відчуття, що хтось сміється з нього за його спиною. Він усе життя присвятив тому, щоб його самого та його родину поважали, а ця банда розбійників зводила нанівець усі його зусилля.
Вільяма особливо дратувало те, що люди казали про нього поза очі: що він одержав по заслугах, бо ставився до орендарів надто суворо, що тепер вони йому відплачують, що він сам у всьому винний. Він шаленів від гніву, коли дізнавався про такі балачки.
Коли Вільям з лицарями в’їхали в Кауфорд, селяни здивувалися та злякалися. Вільям похмуро роздивлявся схудлі боязкі обличчя, що визирали з-за дверей і швидко ховалися назад. Ці люди вирядили були до нього свого священника з проханням самим молоти власне зерно цього року: мовляв, вони не можуть віддавати десятину мельникові. Вільям мало не велів вирвати священникові язик за таке нахабство.
Було холодно, і береги загати біля млина затягнула крига. Водяне колесо стояло, а жорно мовчало. З хати по сусідству з млином, вийшла жінка, і, дивлячись на неї, Вільям відчув спазм бажання. Їй було років двадцять, вона мала гарненьке личко й пишні чорні кучері. Попри голод її груди та стегна залишалися крутими. Жінка вийшла із зухвалим виразом на обличчі, який зникнув, щойно вона побачила Вільяма з лицарями, і вона тут-таки позадкувала назад у хату.
— Ми їй не полюбилися, — сказав Волтер. — Напевне, побачила Джерваза.
То був старий жарт, але всі зареготали.
Вони прив’язали коней. Оточення Вільяма змінилося від початку громадянської війни. Його й досі супроводжували Волтер, Бридкий Джерваз і Г’ю Сокира, але Ґілберт загинув у несподівано кривавій битві з каменярами, і його замінив Гійом. Майлз втратив руку в бійці через партію в кості в Норвічі, і його замінив Луї. Вони були вже не молоді, але поводилися так само: реготали й пиячили, грали в азартні ігри й ходили по шльондрах. Вільям втратив лік шинкам, що вони розгромили, євреям, яких вони замордували, і дівчатам, котрих позбавили цноти.
Вийшов мельник. Своїм понурим виглядом він, безсумнівно, мав завдячувати одвічному презирству, з яким селянство ставилося до його ремесла. Але тепер на зміну похмурості прийшла тривожність. Проте Вільяма це влаштовувало: він любив, коли люди лякалися його появи.
— Не знав, що ти маєш дочку, Вульфріку, — сказав Вільям із хтивими нотками в голосі. — Ти що, ховав її від мене?
— Це Меґґі, моя дружина, — відповів той.
— Брешеш. Твоя дружина — стара спрацьована карга, я пам’ятаю її.
— Моя Мей померла минулого року. Я знову одружився.
— От старий брудний пес! — вигукнув Вільям з усмішкою. — Вона ж на тридцять років молодша за тебе!
— На двадцять п’ять…
— Ну досить. Де моє борошно? Один мішок із двадцяти!
— Усе тут, мілорде. Прошу увійти.