Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 208)

Вона потрусила головою. Немає сенсу удавати, що вони звичайна родина.

Джек націдив глек елю з барильця та розлив його по кухлях. Усі були напружені та збуджені, хоча загроза вже минула. Елена розпалила вогнище, а Марта заходилася різати ріпу в казан, щоб зварити юшки на вечерю. За кращих часів у такий день вони поклали б у казан половину свині.

Річард випив ель одним довгим ковтком, витер губи та сказав:

— До кінця зими таке траплятиметься дедалі частіше.

— Краще б вони грабували комори графа Вільяма, а не пріора Філіпа. Це Вільям зробив їх жебраками, — озвався Джек.

— Якщо вони не покращать свою тактику, у Вільяма на них чекатиме те саме, що в нас. Вони наче зграя собак.

— Їм потрібен командир, — сказала Алієна.

— Молися, щоб його не з’явилося! — вигукнув Джек. — Тоді вони дійсно стануть небезпечними.

— Командир може повести їх грабувати майно Вільяма замість нашого, — зауважила Алієна.

— Не розумію тебе, — відповів Джек. — Думаєш, вони наважаться на таке?

— Наважаться, якщо їх очолить Річард.

Усі замовкли.

Її задум потроху набував форми, і Алієні стало здаватися, що він може спрацювати. Вони зможуть дотримати слова, що дали батькові: Річард скине Вільяма та стане графом, а графство повернеться до миру й заможності… Що більше вона думала, то більше захоплювалася цією думкою.

— Їх було понад сотню, — сказала вона й розвернулася до Елени. — Скільки ще їх у лісі?

— Не злічити, — відповіла та. — Сотні. Тисячі.

Алієна нахилилася над столом і подивилася Річардові в очі.

— Очоль їх, — переконано мовила вона. — Організуй їх. Навчи їх битися. Склади план нападу. І відправ у бій проти Вільяма.

Раптом вона зрозуміла, що наражає його на смертельну небезпеку, і затремтіла від тривоги. Замість того щоб відвоювати своє графство, він може загинути.

Але його це не тривожило.

— Господи, Алі, може, ти й права, — сказав він. — Я зможу зібрати своє військо та спрямувати його проти Вільяма.

Алієна побачила в нього на обличчі спалах давно випестуваної ненависті, а потім глянула на шрам на його правому вусі — на місці відрізаної мочки, і притлумила пов’язані із цим давні спогади.

Річард захопився перспективою, що відкривалася перед ним.

— Я зможу нападати на Вільямові стада, — із втіхою продовжив він. — Красти його овець, полювати на його оленів, спустошувати його комори та грабувати млини. Боже, якщо в мене з’явиться військо, цьому хробакові кепсько буде.

«Він народжений воїном, — подумала Алієна. — Це його доля». Вона боялася за брата, але й не могла не радіти, що в нього з’явиться можливість здійснити своє призначення.

Річард відразу задумався про можливі ускладнення.

— Але де мені їх шукати? — запитав він. — Вони завжди ховаються.

— Це я можу тобі підказати, — відгукнулася Елена. — Від Вінчестерської дороги відгалужується заросла стежка, що веде до закинутої каменярні. Там вони й ховаються. Колись вона звалася каменярнею Саллі.

— Але я не маю каменярні! — озвалася семирічна Саллі.

Усі розсміялися, а потім затихли.

Річард мав натхнений і рішучий вигляд.

— Дуже добре, — по-діловому сказав він. — Каменярня Саллі.

— Ми працювали впродовж усього ранку — викорчовували величезний пень на пагорбі, — розповідав Філіп. — Коли повернулися, тут, біля загону для кіз, стояв мій брат Френсіс і тримав тебе на руках. Тобі був лише день.

Джонатан мав серйозний вигляд. Для нього це була урочиста мить.

Філіп оглянув лісовий скит Святого Йоана. Лісовим він тепер був лише на словах: упродовж минулих років монахи розчистили багато акрів землі, і монастир тепер оточували поля. З’явилися нові кам’яні будівлі: будинок капітулу, трапезна, дорміторій — а також кілька менших, рублених комор і сироварень. За сімнадцять років скит дуже змінився, і люди в ньому також. Декілька з тих молодих ченців тепер служили в Кінгзбриджі на відповідальних місцях. Вільям Бовей, який колись крапав гарячим воском на лису голову наставника, нині став пріором скиту. Дехто покинув скит, як-от баламут Пітер Вейргемський, що пішов колись служити в амбітного молодого архідиякона Томаса Бекета в Кентербері.

— Цікаво, які вони були? — сказав Джонатан. — Я про своїх батьків.

Філіп співчував йому. Він і сам втратив батьків, але йому тоді було вже шість років і він доволі непогано пам’ятав їх: спокійну ніжну матір, високого чорнобородого й — принаймні для Філіпа — хороброго та сильного батька. Джонатан не мав навіть таких спогадів. Він знав про своїх батьків лише те, що вони відмовилися від нього.

— Багато про що можна здогадатися, — зауважив Філіп.

— Справді? — живо відгукнувся Джонатан. — Про що саме?

— Вони були у злиднях, — сказав Філіп. — Заможні люди не мають причин кидати своїх дітей. У них не було друзів: друзі бачать, коли жінка чекає на дитину, і не залишаться байдужими, якщо малюк просто зникне. Вони були у відчаї. Лише зневірені люди можуть наважитися покинути свою дитину.

У Джонатана на очах стояли сльози. Пріор охоче поплакав би за нього — хлопця, що, як усі навколо казали, так нагадував самого Філіпа. Він шкодував, що не може нічим втішити Джонатана й розповісти щось тепле та сердечне про його батьків. Та як він міг удавати, що вони любили його, коли покинули на смерть?

— Чому Господь дозволяє таке? — спитав Джонатан.

Філіп побачив у цьому можливість хоч якось розрадити свого вихованця.

— Коли починаєш ставити такі запитання, можеш заплутатися. Але з тобою все, як на мене, цілком очевидно. Господь хотів взяти тебе до Себе.

— Ви справді так думаєте?

— Хіба я не казав тобі? Я завжди так думав. Так я і сказав ченцям у день, коли тебе знайшли. Я сказав, що Господь відправив тебе сюди з певною метою, а наш обов’язок — виростити тебе й підготувати до служіння Господові, щоб ти зміг виконати завдання, яке Він має для тебе.

— Цікаво, чи знає про це моя мати?

— Якщо вона вже з янголами — то знає.

— Яке ж завдання він уготовив мені?

— Господові потрібно, щоб монахи були книжниками, просвітниками, музиками та фермерами. Йому потрібні люди, здатні виконувати складну роботу, які ставали б келарями, пріорами та єпископами. А ще ті, хто зможе торгувати вовною, лікувати хворих, виховувати учнів і будувати церкви.

— Важко уявити, що Він приготував якусь роль і мені.

— Навряд чи Він завдав би Собі такого клопоту, якби це було не так, — з усмішкою сказав Філіп. — Однак це не обов’язково якась визначна чи грандіозна роль зі світського погляду. Може, Йому треба, щоб ти був одним з мовчазних монахів, скромною людиною, що присвятить життя молитвам і роздумам.

Обличчя Джонатана спохмурніло.

— Можливо, так і є.

Філіп розсміявся.

— Але я так не думаю. Господь не робитиме ніж із дерева або жіночу сорочку зі шкіри для взуття. Ти не призначений для тихого життя, і Бог це знає. Я думаю, Він хоче, щоб ти бився за Нього, а не співав Йому осанну.

— Сподіваюся, що так.

— А саме зараз Він хоче, щоб ти пішов до брата Лео та дізнався, скільки голів сиру той припас для Кінгзбриджу.

— Добре.

— Я піду в будинок капітулу поговорити зі своїм братом. Запам’ятай: якщо хтось із монахів питатиме тебе про Френсіса, не кажи їм зайвого.

— Я нічого не скажу.

— Ну йди.

Джонатан швидко пішов через подвір’я. Урочистий настрій уже покинув його, і природна бадьорість повернулась до нього раніше, ніж він встиг дійти до сироварні. Філіп дивився йому вслід, аж доки Джонатан зникнув за дверима.

«Я був колись, як він, — подумав Філіп, — хіба що не такий розумний».

Він пішов у протилежному напрямку, до будинку капітулу. Френсіс передав йому вістку з проханням зустрітися потайки. У Кінгзбриджі вважали, що Філіп просто поїхав відвідати скит. Приховати зустріч від тамтешніх ченців було неможливо, але скит був так далеко, що їм просто не було кому про це розповідати. Кінгзбридж відвідував тільки пріор скиту, а той дав обітницю мовчати.

І Філіп, і Френсіс приїхали в скит уранці. Було б безглуздо вдавати, що їхня зустріч випадкова, але вони дали всім зрозуміти, що домовилися про неї тільки заради того, щоб побачити один одного. Обидва відвідали службу, потім пообідали з монахами, а тепер нарешті мали нагоду поговорити віч-на-віч.