Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 207)
Джек з Алієною покинули галявину й за кілька хвилин вийшли на дорогу. Нікого не було видно. Перетнули дорогу й заглибились у ліс, де опинилися на ледь помітній стежині. Алієна залишила Томмі та Саллі з Мартою грати в «Танець на дев’ятьох» біля веселого вогнища. Вона не могла точно знати, яка небезпека їм загрожує, але сама думка про те, що з дітьми щось станеться, перш ніж вона повернеться до них, неймовірно лякала її. Вони бігли, коли могли, але, на її розчарування, рівних ділянок було мало, і найчастіше Джекові доводилося йти широким кроком, а їй — підтюпцем за ним. Утім, хоч цим шляхом іти виявилося тяжче, ніж дорогою, якою вони ходили зазвичай, він був набагато коротший.
Вони спустилися крутим схилом, що вів до Мулистого Днища. Ті, хто не знав цієї місцини, часто гинули в болоті, але тутешнім був відомий шлях через нього. Та однаково ноги Алієни грузнули в багнюці — вона сповільнювала рух і заважала якнайшвидше повернутися до Томмі й Саллі. З дальнього краю Мулистого Днища був брід через річку. Холодна вода, що доходила Алієні до колін, змила бруд з її ніг.
Звідти дорога йшла по прямій. У міру того як вони наближалися, дзвони лунали дедалі гучніше. Хай би яку загрозу несли із собою розбійники, місто принаймні було про неї попереджене, подумала Алієна, щоб хоч якось підбадьорити себе. Коли вони з Джеком вийшли з лісу на берег річки біля Кінгзбриджу, то порівнялися із двома-трьома десятками юнаків, які облишили ігри в м’яча та йшли, галасуючи й обливаючись потом попри холодну погоду.
Вони поспіхом перетнули міст. Браму вже зачинили, але люди на мурі впізнали їх і впустили через невеличкі дверцята. Джек скористався своїм авторитетом і змусив хлопців пропустили їх з Алієною вперед. Вони пригнули голови та пройшли через крихітний отвір. Їм вдалося випередити розбійників, і Алієна відчувала неабияке полегшення.
Важко дихаючи, вони простували головною вулицею. Містяни йшли до муру й готували списи, луки зі стрілами та каміння, щоб закидати ним нападників. Дітей зібрали та сховали в пріораті. Алієна зрозуміла, що Марта також там, разом із Томмі й Саллі. Вони з Джеком одразу пішли на монастирське подвір’я.
Біля кухні Алієна, на свій подив, побачила матір Джека, Елену, — таку саму струнку та смагляву, як завжди. Але тепер в її волоссі з’явилася сивина, а навколо очей, що дивилися на світ уже сорок чотири роки, проступили зморшки. Вона про щось жваво розмовляла з Річардом. Неподалік стояв Філіп — він вказував дітям, як пройти в будинок капітулу. Пріор, схоже, не бачив Елени.
Аж ось Алієна помітила Марту з Томмі та Саллі. Вона полегшено зітхнула й обійняла дітей.
— Мамо! А ти що тут робиш? — здивувався Джек.
— Прийшла попередити, що сюди йде банда розбійників. Вони нападуть на місто.
— Ми бачили їх у лісі, — сказав Джек.
Річард нашорошив вуха.
— Бачили? Скільки їх там?
— Не знаю точно, але багато — сотня, а може, й більше.
— Чим озброєні?
— Палицями. Ножами. Дехто має сокири, але більшість із палицями.
— Звідки йдуть?
— З півночі.
— Дякую! Піду піднімуся на мур і роздивлюся.
— Марто, забери дітей у будинок капітулу, — сказала Алієна й пішла слідом за Річардом, разом із Джеком та Еленою.
Поки вони йшли через місто, всі питали Річарда, що сталося.
— Розбійники, — коротко відповідав він, не зупиняючись.
«Річард у своїй стихії, — подумала Алієна. — Відправ його заробляти собі на хліб — і він буде зовсім безпорадний. А от коли йдеться про війну, стає спокійний, зважений і обізнаний».
Вони підійшли до північного муру міста й підійнялися драбиною на бруствер. Там уже лежали на однаковій відстані одна від одної купи каміння, підготовлені, щоб кидати в нападників. Містяни з луками готувалися пускати стріли. Кілька років тому Річард переконав міську гільдію влаштовувати навчання раз на рік. Попервах його задуму противилися, але поступово це перетворилося на ритуал, — як ігри на день літнього сонцестояння, — і всім це сподобалося. Тепер стало очевидно, що все це було недаремно: містяни реагували швидко та впевнено, коли дзвони вдарили на сполох.
Алієна з острахом подивилася через поля на ліс, але нічого не побачила.
— Ви, схоже, добряче їх обігнали.
— Що їм знадобилося
— Комори пріорату, — відповіла Елена. — Це єдине місце на багато миль навкруги, де є якась їжа.
— Ну звісно.
Розбійники були зголоднілими людьми, чию землю відібрав Вільям Гамлейський, і грабіжництво стало для них єдиним способом вижити. У селищах, які не могли захиститися, не було чого красти: селяни там і самі мало чим відрізнялися від розбійників. Лише в коморах лендлордів було достатньо харчів.
Алієна побачила їх саме тоді, коли думала про це.
Розбійники висипали з лісу, немов щури з підпаленої скирти, і рушили юрбою через поле: двадцять, тридцять, п’ятдесят, сто — ціла армія. Вони, схоже, сподівалися заскочити місто зненацька та вдертися через браму, але коли почули дзвони, зрозуміли, що їх помітили. Попри це вони перли вперед з відчаєм, притаманним тільки голодним. Один чи два лучники випустили стріли, але розбійники були ще далеко, і Річард крикнув:
— Зачекайте! Не марнуйте стріл!
Коли на Кінгзбридж напали минулого разу, Томмі виповнилося лише півтора року, а Алієна була вагітна Саллі. Тоді вона ховалась у пріораті, разом із дітьми та старими. Тепер вона залишилася на бруствері, щоб допомогти відганяти нападників. Багато жінок чинило так само: їх на мурі було майже стільки само, скільки чоловіків.
Та однаково, коли розбійники наблизилися, Алієна стривожилася. Вона була поряд із пріоратом, але їй здавалося, що, якщо нападникам вдасться прорвати оборону, вони зможуть дістатися монастиря раніше за неї; чи що, якщо її поранять під час сутички, вона не зможе допомогти дітям. На мурі були і Джек, і Елена: якщо їх вб’ють, то дбати про Томмі та Саллі залишиться тільки Марта. Алієна вагалася.
Розбійники майже підійшли до муру. На них посипався дощ стріл, і Річард більше не стримував лучників. Стріли легко вражали нападників, які не мали обладунків, що могли б захистити їх. Крім того, вони були неорганізовані. Напад ніхто не спланував. Вони сунули на глуху стіну, немов отара худоби, а коли підійшли, не знали, що робити, тим часом як містяни закидали їх камінням із брустверів. Кілька розбійників кинулося з палицями до північної брами. Алієна знала, яка завтовшки ця оббита залізом дубова брама — вони б нізащо не пробилися через неї. Тим часом різник Альф і сідляр Артур тягнули казан окропу із чиєїсь кухні на ту частину муру, що межувала з брамою.
Алієна побачила, як розбійники внизу почали ставати один одному на плечі, щоб перелізти через стіну. Джек і Річард негайно заходилися кидати в них каміння, і Алієна, думаючи про своїх дітей, приєдналася до рідних, а за нею і Елена. Відчайдухи якийсь час трималися під градом каміння, але невдовзі камінь влучив комусь із них у голову, піраміда розсипалася, і вони відступили.
За мить біля північної брами почулися крики болю: то на голови нападників полився окріп.
Дехто з розбійників раптом усвідомив, що їхні мертві та поранені товариші стали легкою здобиччю, і заходилися грабувати тіла. Ті, хто зазнав легких поранень, чинили опір, а між розбійниками, які не могли поділити пожитки загиблих, зав’язалися бійки.
«Яка огидна, принизлива бійня», — подумала Алієна.
Коли містяни побачили, що нападники зупинилися та б’ються між собою, немов собаки за кістку, вони припинили кидати каміння.
Алієна розвернулася до Річарда.
— Вони надто неорганізовані, щоб нам загрожувати, — сказала вона.
Той кивнув.
— Якби хтось їх скерував, ці зарізяки були б небезпечнішими, адже вони у відчаї. Але їх нема кому скеровувати.
Алієні дещо спало на думку.
— Армія, що не має командира, — промовила вона.
Річард ніяк не зреагував, але її ця ідея захопила. Її брат був вправним командиром, який не мав війська. Розбійники були військом без командувача. А графство занепадало…
Дехто з містян і досі кидав у розбійників каміння та пускав стріли, і ще кілька з них впали. То була остання крапля, і вони почали відступати, немов зграя собак, підібгавши хвости, із жалем озираючись через плече. Потім хтось відчинив північну браму, і натовп молодиків із мечами та сокирами пішов шукати тих, хто відбився від зграї. Розбійники побігли, а недостатньо прудких спіймали та жорстоко вбили.
Елена з огидою відвернулась і сказала Річардові:
— Краще б ти не давав хлопцям їх переслідувати.
— Після такої сутички юнаки прагнуть крові, — відповів він. — Крім того, що більше вб’ємо цього разу, то менше прийде наступного.
«Це міркування воїна», — подумала Алієна. За часів, коли її життю щодня щось загрожувало, вона, напевне, також погналася б добивати розбійників. Але зараз прагнула позбутися причин розбійництва, а не самих розбійників. Крім того, вона вже вигадала, як скористатися ними.
Річард наказав ударити в дзвони на знак того, що небезпека відступила, та подвоїти варту на ніч — і дозори, і чатових. Алієна пішла в пріорат забрати Марту з дітьми. Вони зустрілися в будинку Джека.
Алієна раділа, що вони всі разом: вона, Джек, їхні діти, Джекова мати, Річард і Марта. Вони були наче звичайна родина, і Алієна майже забула, що її батько помер у темниці, сама вона одружена з Джековим зведенюком, Елена живе вигнанкою…