Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 206)

Джек знову подивився на Філіпа. Лагідний вираз його обличчя змінився на жорсткий і рішучий.

— Хвилинку, — почав Джек. — Це не рішення ложі. Це абсурдна вимога, вигадана купкою п’яниць у шинку.

— Неправда, — почувся ще один голос: він належав Альфредові. — Спитай і дізнаєшся, що більшість майстрів підтримує вимогу про подвоєння платні.

Джек розлючено подивився на нього.

— Кілька місяців тому ти благав мене про роботу, — сказав він, — а тепер вимагаєш подвоєння платні. Краще б ти й далі голодував!

— І це чекає на всіх, кому бракує здорового глузду! — додав пріор Філіп.

Джек прагнув уникати таких ризикованих зауважень, але тепер і сам не бачив інших варіантів: його власна стратегія провалилася.

— Ми не працюватимемо менше ніж за двадцять чотири пенси — от і все, — наполягав Ден.

— Про це не може бути й мови, — гнівно відповів пріор Філіп. — Якісь нісенітні марення. Я навіть не буду таке обговорювати.

— А ми не будемо обговорювати нічого іншого, — випалив Ден. — За менші гроші ми не працюватимемо за жодних обставин.

— Що за дурість? — обурився Джек. — Як це ви не будете працювати за менші гроші? Тоді ви залишитеся без роботи, бовдури! Вам нема куди йти!

— Хіба? — промовив Ден.

У повітці стало тихо.

«Господи! — з відчаєм подумав Джек. — Он воно що — вони десь знайшли іншу роботу».

— Нам є куди йти, — сказав Ден і підвівся. — Особисто я саме туди зараз і піду.

— Про що ти говориш? — спитав Джек.

Ден самовдоволено подивився на нього.

— Мені запропонували роботу на новому місці в Ширингу. Там будують церкву та платять майстрам по двадцять чотири пенси на тиждень.

Джек подивився на інших.

— Комусь іще пропонували те саме?

Усі сором’язливо перезиралися.

— Так, усім, — відповів Ден.

Джека немов обухом по голові вдарили. То все це було сплановано заздалегідь. Його зрадили. Він почувався обдуреним і скривдженим. Він усе зрозумів не так. Але образа перетворилася на гнів, і Джек став шукати винного.

— Хто з вас?! — закричав він. — Хто з вас зрадник?

Він подивився на збори. Усі відводили очі, але їхній сором не втішав його. Він був наче споневажений коханець.

— Хто передав вам пропозицію із Ширингу? — загримав він. — Хто у них старший майстер? — Він блукав очима по обличчях, аж доки його погляд зупинився на Альфреді. Хто б сумнівався. Йому стало огидно. — Альфред? — презирливо спитав він. — Ви йдете від мене, щоб працювати на Альфреда?

Усі мовчали. Нарешті Ден сказав:

— Саме так.

Джек зрозумів, що програв.

— Ну нехай, — гірко процідив він. — Ви знаєте мене й знаєте мого брата, але обрали Альфреда. Ви знаєте пріора Філіпа і так само знаєте графа Вільяма, але обрали Вільяма. Я скажу вам лише одне: ви заслужили все, що на вас чекає.

Розділ 15

I

— Розкажи мені історію, — попросила Алієна. — Ти зовсім перестав розповідати мені історії, як колись — пам’ятаєш?

— Пам’ятаю, — сказав Джек.

Вони були на своїй таємній лісовій галявині. Стояла пізня осінь, тож, замість сидіти в затінку біля струмка, вони розпалили багаття, укрившись під виступом скелі. Було сіре, холодне й темне надвечір’я, але кохання зігріло їх, а багаття весело тріскотіло. Вони сиділи голі, укрившись плащами.

Джек розгорнув плащ Алієни й торкнувся її грудей. Вона вважала, що її груди завеликі, й сумувала, що вони вже не такі підтягнуті й пружні, як до народження дітей. Але й такі, вони, схоже, подобалися йому не менше, що було для неї великою втіхою.

— Історія про принцесу, що жила у високому замку, — почав він і ніжно торкнувся її пипки. — І принца, що жив в іншому високому замку.

Джек торкнувся другої її пипки та продовжив:

— Щодня вони дивилися одне на одного крізь вікна своїх в’язниць і жадали перетнути долину, що їх розділяла.

Його рука зупинилась у неї між грудей і раптом опустилась униз.

— Але щонеділі вдень вони зустрічались у лісі!

Вона заверещала від несподіванки, а потім засміялася сама із себе.

Ці недільні зустрічі були найкращими моментами в житті, що швидко летіло під укіс.

Неврожаї та падіння ціни на вовну спричинили економічну катастрофу. Купці розорилися, містяни втратили роботу, а селяни голодували. Джекові, на щастя, платили: разом із кількома майстрами він повільно зводив перший прогін нави. А от Алієна мусила припинити виробництво тканини. Ще й справи в їхніх краях були гірші, ніж у Південній Англії загалом, — через те, як Вільям реагував на голод.

Алієні це боліло найбільше. Вільямові конче були потрібні гроші на будівництво нової церкви в Ширингу — церкви, якою він хотів вшанувати пам’ять своєї злобної, напівбезумної матері. Він вигнав чимало орендарів за несплату ренти, і тепер великі площі найродючіших земель у графстві стояли неорані, через що нестача зерна лише посилювалася. А Вільям тим часом постійно накопичував зерно у своїх клунях, щоб ціни зросли ще більше. Він мав небагато робітників, не мусив нікого годувати, тому голод тепер був йому навіть на руку. Але в перспективі він завдавав непоправної шкоди і володінням, і їхній спроможності годувати людей. Алієна згадувала графство під правлінням свого батька — заможний край з родючими ланами й багатими містами, — і це краяло їй серце.

На кілька років вона майже забула про обітниці, які вони з братом дали батькові перед його смертю. Відколи Вільям Гамлейський став графом, а в неї з’явилася сім’я, це перетворилося на якусь давню фантазію. Сам Річард тепер був поважним містянином і командував міською вартою. Він навіть одружився з місцевою дівчиною, донькою тесляра. На жаль, бідолашна мала слабке здоров’я й померла минулого року, не залишивши йому дітей.

Після того як почався голод, Алієна стала згадувати про права на графство. Вона знала, що якби Річард був графом, то з її допомогою зміг би пом’якшити наслідки неврожаїв. Але то так і залишалося фантазіями: Вільям був серед фаворитів короля Стефана, який переміг у громадянській війні, і ніщо не могло вплинути на цей стан речей.

Однак усі ці жалі забувалися на таємній галявині, коли вони з Джеком лягали на дерен кохатися. Від самого початку вони були ласі одне до одного — Алієна досі не забула, як колись давно її приголомшила власна хіть.

І навіть тепер, коли їй було вже тридцять три й коли після народження двох дітей її зад розширився, а колись плаский живіт обвиснув, Джека охоплювала така пристрасть до неї, що вони щонеділі кохалися по три-чотири рази.

Його жарт про ліс перейшов у пестощі, і Алієна потягнулася до нього, щоб поцілувати, коли раптом почула голос.

Вони обоє завмерли. Їхня галявина була віддалена від дороги й захована в хащах: ніхто й ніколи не заважав їм, хіба що необачний олень чи нахабна лисиця. Вони затамували подих і прислухалися. Голос знову залунав, а за ним — іще один. Вони почули шарудіння в підліску — немов багато людей продиралися лісом.

Джек намацав свої чоботи, що лежали неподалік. Він тихенько підійшов до струмка, набрав води в чобіт і вилив її на багаття. Полум’я із шипінням згаснуло, і над золою здійнявся дим. Джек безшумно слизнув у підлісок, пригнувся та зник з очей.

Алієна швидко одяглася й загорнулась у плащ.

Джек повернувся так само тихо, як і пішов.

— Розбійники, — сказав він.

— Скільки? — прошепотіла вона.

— Багато. Я не міг усіх побачити.

— Куди прямують?

— У Кінгзбридж. — Він здійняв руку. — Послухай.

Алієна задерла голову. Вдалині лунали дзвони Кінгзбриджського пріорату — швидко й невпинно, попереджаючи про небезпеку. Її серце завмерло.

— О, Джеку, — діти!

— Ми випередимо розбійників, якщо підемо через Мулисте Днище й перетнемо річку вбрід біля каштанового лісу.

— Тоді ходімо, мерщій!

Джек взяв її за руку, затримав і прислухався. У лісі він міг чути те, до чого вона була глухою, — завдяки тому, що виріс у хащах. Вона чекала. Нарешті він сказав:

— Здається, вони пройшли.