Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 205)

— Зрозуміло, — не надто схвально сказав Філіп. — Щось іще?

— Найбільший камінь спотикання — це звільнення працівників, що наймаються на літо. — Тут Джек був цілком щирий, адже це питання не можна було обійти. — На жодному будівництві в християнському світі не заведено негайного звільнення. Найшвидше — це наприкінці тижня. — Щоб Філіп не почувався збентеженим, він додав: — Я мав би попередити вас про це.

— Тож я маю тримати їх на роботі ще два дні?

— Тепер вони навряд чи цим задовольняться, — сказав Джек. — Якби ми від самого початку підійшли до всього інакше, таких труднощів не виникло б, але тепер вони захочуть більших поступок.

— Думаю, ти добре знаєш, яких саме.

Джек знав, і то була єдина справжня поступка, про яку він збирався просити.

— Зараз початок жовтня. Зазвичай ми звільняємо сезонних робітників на початку грудня. Зійдімося посередині та зробімо це на початку листопада.

— Це лише половина з того, чого я потребую.

— Більше ніж половина. Ви зможете зекономити на матеріалах, відтермінуванні підвищення платні й днях святих.

— Але це дрібниці.

Джек похмуро відкинувся назад. Він зробив усе, що міг. У нього не було більше ані доводів, ані сил, щоб переконувати Філіпа, — він не міг дібрати інших слів. Джек використав усі аргументи, але Філіп і досі опирався. І будівничий був готовий визнати свою поразку. Він позирав на кам’яне обличчя Філіпа й чекав.

Філіп довго дивився на вівтар у кутку. Нарешті він перевів погляд на Джека та сказав:

— Я маю обговорити це на засіданні капітулу.

Джек аж розм’якнув від полегшення. То була майже перемога. Філіп не став би просити монахів обговорити щось, чого сам не схвалював, а ті найчастіше все робили так, як пріор вважав за доцільне.

— Сподіваюся, всі погодяться, — тихо мовив Джек.

Філіп підвівся, поклав руку Джекові на плече і вперше за весь цей час усміхнувся.

— Погодяться, якщо я буду такий самий переконливий, як ти, — промовив він.

Така раптова зміна настрою здивувала Джека.

— Що швидше ми здолаємо ці труднощі, то менший вплив вони матимуть, — зауважив він.

— Знаю. Я дуже розгнівився, але не хочу сваритися з тобою.

Раптом він простягнув руку.

Джек радо потиснув її та спитав:

— Можна сказати працівникам зібратися вранці в повітці, щоб дізнатися рішення капітулу?

— Так, скажи.

— Зроблю це негайно.

Він зібрався йти.

— Джеку, — мовив Філіп.

— Що?

— Дякую.

Джек кивнув у відповідь і вийшов. Пішов під дощем, забувши навіть натягнути каптур. Він був щасливий.

По обіді Джек обійшов будинки всіх майстрів і розповів їм про збори вранці. Тих, кого не знайшов удома, — то здебільшого були неодружені чоловіки й сезонні робітники — він застав у шинку. Вони були тверезі, адже ель подорожчав так само, як і все інше, тому ніхто не міг дозволити собі напитися. Єдиним, кого не вдалося знайти, був Альфред — Джек не бачив його вже кілька днів. Утім, Альфред з’явився в шинку в присмерку, і на його тупуватому обличчі сяяв тріумф. Він не сказав, де був, а Джек не став питати. Він залишив зведенюка з іншими та пішов вечеряти до Алієни з дітьми.

Наступного ранку Джек розпочав збори до того, як у повітку прийшов пріор Філіп, щоб встигнути викласти їм головні принципи домовленості. Він знову ретельно продумав усе, що скаже їм, щоб не зіпсувати своїх доводів нетактовністю, і знову намагався міркувати так, як Філіп.

Майстри також зібралися рано. На кону був їхній хліб. Один-двоє молодших майстрів мали дещо пошарпаний вигляд: схоже, в шинку вчора вони засиділися допізна, і дехто з них забув про нестачу грошей. Найтяжче буде з молоддю й тими, хто наймався на літо. Старіші майстри вміли дивитись у перспективу. Нечисленні майстрині також були обережні й консервативні, і підтримають будь-яку домовленість.

— Пріор Філіп просить нас повернутися до роботи, він готовий піти на поступки, — почав Джек. — Перш ніж він прийде, пропоную обговорити, що ми готові прийняти, від чого точно відмовимось і що згодні обговорювати. Ми маємо виступити перед Філіпом як єдине ціле. Сподіваюся, ви згодні із цим.

Дехто з присутніх кивнув.

— Як на мене, негайне звільнення цілком неприйнятне, — сказав Джек удавано гнівним голосом і вдарив кулаком по верстаку, щоб підкреслити свою непохитність у цьому питанні.

Кілька майстрів гучно висловили свою згоду. Джек знав, що від цієї вимоги Філіп уже відмовився. Він просто хотів, щоб поборники традицій і порядку випустили пару й заспокоїлися до того, як пріор погодиться з їхньою позицією.

— Також ми маємо захистити право ложі на підвищення, адже тільки майстри здатні вирішити, набула людина необхідних умінь чи ні.

Це також було нещиро. Джек зосереджував їхню увагу на аспектах підвищення, не пов’язаних із грошовими питаннями, сподіваючись, що, коли майстри вважатимуть, ніби відстояли своє право, вони будуть готові піти на поступки щодо оплати.

— Щодо праці в дні святих — я ще вагаюся. Це питання слід обговорити окремо, адже, як мені відомо, щодо нього немає ані традицій, ані сталого порядку. — Джек розвернувся до Едварда Двоносого й спитав: — А ти що думаєш про це, Едварде?

— У різних місцях різний порядок, — сказав Едвард, задоволений, що з ним радяться.

Джек кивнув йому на знак того, щоб він продовжував. Той почав пригадувати, як у різних містах заведено ставитися до роботи в дні святих. Збори проходили саме так, як і хотів Джек. Тривалі обговорення не надто суперечливих питань мали втомити людей і виснажити їхню готовність сперечатися.

Однак Едвардів монолог перервав голос, що пролунав у Джека за спиною:

— Усе це не має значення.

Джек обернувся й побачив, що то заговорив Ден Бристольський, сезонний робітник.

— Давайте по черзі, — сказав Джек. — Дай Едвардові закінчити.

Але Дена важко було спантеличити.

— Забудь про все це, — не вгавав він. — Нам потрібне підвищення платні.

— Підвищення?

Це безглузде зауваження роздратувало Джека, але, на його подив, знайшлися ті, хто його підтримав.

П’єр сказав:

— Саме так, підвищення. За чотирифунтовий[180] буханець просять пенні. Курка, що раніше коштувала вісім пенсів, тепер коштує двадцять чотири! Я певен, що майже всі тут уже багато тижнів не нюхали міцного пива. Усе дорожчає, але більшості з нас платять стільки само, скільки платили, коли наймали, — дванадцять пенсів на тиждень. А нам треба сім’ї годувати.

У Джека похололо серце. Усе йшло гладенько, але цей випад руйнував його стратегію. Він вирішив не сперечатися з Деном і П’єром, оскільки знав, що в їхніх очах йому краще залишатися неупередженим.

— Я з вами згодний, — відповів він, і це неабияк здивувало їх. — Питання в тому, чи вдасться нам переконати Філіпа підвищити платню, коли в пріорату закінчуються гроші.

Ніхто йому не відповів. Натомість Ден сказав:

— Нам треба по двадцять чотири пенси на тиждень, тільки щоб вижити, і все одно нам буде гірше, ніж раніше.

Джек почувався розгубленим і переляканим: чому він раптом втратив контроль над ситуацією?

— Двадцять чотири пенси на тиждень, — повторив П’єр, і всі згідно закивали.

Джекові здалося, що не тільки він прийшов на збори з підготовленою стратегією. Він жорстко подивився на Дена й спитав:

— Ви все обговорили заздалегідь?

— Так, учора, в шинку, — з викликом сказав Ден. — А що, не можна?

— Можна, звісно. То, може, ти оголосиш усі рішення, ухвалені вашими зборами, для тих, хто не мав честі бути там присутнім?

— Добре.

Ті, хто не був учора в шинку, обурилися, але Дена це не збентежило. Щойно він розкрив рота, як увійшов пріор Філіп. Джек швидко глянув на нього. Пріор, здавалося, був у доброму гуморі. Він перехопив Джеків погляд і майже непомітно кивнув. Джек зрадів: монахи погодилися на поступки. Він уже хотів перебити Дена, але не встиг.

— Ми просимо двадцять чотири пенси на тиждень для майстрів, — гучно сказав Ден. — Робітникам — по дванадцять пенсів, а старшим майстрам — по сорок вісім.