Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 204)

— Я не прошу вас мені вірити, — відповів Альфред. — Пообіцяйте мені роботу. Якщо я не зроблю те, про що кажу, то піду й не проситиму про платню.

Усі троє співбесідників з різних причин ненавиділи пріора Філіпа, тому негайно схопилися за можливість завдати йому такого важкого удару.

— Кілька мулярів раніше працювали в Сен-Дені, — додав Альфред.

— Як ти переконаєш їх піти за тобою? — спитав Валер’ян.

— Яке це має значення? Скажімо так: я їх влаштовую більше, ніж Джек.

Вільям подумав, що Альфред бреше, і Валер’ян, схоже, вважав так само: він відкинув голову назад й уважно подивився, націливши на муляра свого носа. Утім, все, що Альфред казав до цього, здавалося правдою. І, хай там що, був певен, що зможе привести із собою всіх кінгзбриджських майстрів.

— Якщо всі підуть за тобою, роботи в Кінгзбриджі зупиняться, — сказав Вільям.

— Так, — підтвердив Альфред. — Зупиняться.

Вільям подивився на Валер’яна з Пітером.

— Це треба обговорити. Хай він пообідає з нами.

Валер’ян кивнув на знак згоди та сказав Альфредові:

— Іди за нами в мій будинок. Він на іншому краю ринкового майдану.

— Знаю, — відгукнувся Альфред. — Я ж його і збудував.

Цілих два дні пріор Філіп відмовлявся обговорювати страйк. Він немов онімів з гніву й щоразу, коли бачив Джека, розвертався та йшов в інший бік.

На другий день з одного віддаленого млина, що належав пріоратові, прибуло три вози борошна. Їх супроводжували воїни: борошно нині було на вагу золота. Вантаж приймав брат Джонатан, який став заступником старого келаря Катберта Білоголового. Джек дивився, як Джонатан лічить мішки. У його обличчі було щось дивно знайоме, він немов нагадував когось, кого Джек добре знав. Джонатан був високий і незграбний, зі світло-шатеновим волоссям, геть не схожий на низенького, худорлявого й чорнявого Філіпа, — але в усьому іншому він перейняв риси людини, що замінила йому батька: наполегливість, вірність принципам, відданість і амбітність. Усі любили його попри надмірно сувору моральність — як, власне, й Філіпа.

Якщо Філіп відмовлявся розмовляти, єдиним виходом було поговорити з Джонатаном.

Джек дивився, як Джонатан розраховувався з воїнами та візниками. Він добре знав свою справу: коли візники попросили більше грошей, ніж їм належало, — як і завжди — він відмовив їм, ввічливо, але твердо. Джек подумав, що монастирська освіта — то гарна підготовка для керівництва.

Керівництво. Джекові недоліки в цьому проявилися доволі явно. Проблема перетворилася на справжню кризу через його недбале поводження з працівниками. Щоразу, як згадував їхню розмову, він проклинав свою неспроможність і був рішуче налаштований виправити все. Коли візники з бурчанням пішли, Джек підійшов до Джонатана й мимохідь кинув:

— Філіп страшенно гнівається через страйк.

Якусь мить здавалося, що Джонатан скаже щось неприємне, адже й сам сердився через це, але вираз його обличчя швидко змінився.

— Здається, що гнівається, але насправді він ображений.

— Він сприйняв це як особисту образу, — погодився Джек.

— Так. Він почувається так, наче майстри відвернулися від нього у скрутну годину.

— Певним чином так і є, — сказав Джек. — Але Філіп також припустився помилки, коли вирішив так категорично змінити заведений порядок.

— Що ж йому було робити? — заперечив Джонатан.

— Спершу треба було пояснити їм, що в нас скрутне становище. Тоді вони й самі могли б запропонувати, як можна витрачати менше. Але я не можу звинувачувати Філіпа, тому що й сам припустився цієї помилки.

У Джонатанові прокинулася допитливість.

— Як саме?

— Я повідомив працівникам про скорочення витрат так само різко й нетактовно, як Філіп мені.

Джонатан, який був налаштований так само, як Філіп, і звинувачував у всьому людську підступність, тепер, хоч і неохоче, побачив ситуацію з іншого ракурсу. Джек вирішив нічого більше не казати. Він бачив, що вже посіяв сумнів.

Він покинув Джонатана й повернувся до приміщення з підлогою для креслення. Він збирав своє знаряддя й думав, що труднощі полягають у тому, що Філіп був головним примирителем у місті. Він судив порушників і розбирав суперечки. Те, що він сам став стороною у сварці, розлючений, ображений і невблаганний, тривожило. Цього разу примирителем мав виступити хтось інший, і Джек не міг уявити в цій ролі нікого, крім себе. Як старший майстер він і був тим посередником, що міг розмовляти з обома сторонами, а в його мотивації ніхто не сумнівався: він лише прагнув продовжити будівництво.

До кінця дня він обмірковував, що йому робити, і постійно ставив собі одне й те саме запитання: що на його місці зробив би Філіп?

Наступного дня він відчув, що готовий до розмови з пріором.

Був холодний сльотавий день. Після полудня Джек ходив запустілим собором, натягнувши каптур на голову, щоб не промокнути, удавав, що роздивляється тріщини в клеристорії (то була проблема, розв’язання для якої він так і не знайшов), і чекав, аж доки побачив, як Філіп поспіхом прямує у свій будинок із клуатру. Щойно він зник за дверима, Джек рушив за ним.

Філіпові двері завжди були відчинені. Джек постукав і увійшов. Філіп стояв на колінах у кутку перед невеличким вівтарем. «Невже він іще не намолився в церкві за весь день і більшу частину ночі?» — подумав Джек. Вогнище було холодне: Філіп економив. Джек мовчки зачекав, доки пріор підведеться й розвернеться до нього.

— Час покласти цьому край, — сказав Джек.

Зазвичай доброзичливе обличчя Філіпа посуворішало.

— Не бачу тут нічого складного, — холодно мовив він. — Вони можуть повертатися до роботи коли захочуть.

— На ваших умовах. — Філіп мовчки дивився на нього. — Вони не повернуться до роботи на ваших умовах і не стануть вічно чекати, доки ви поступитеся здоровому глузду, — продовжив Джек і поспішно додав: — Точніше тому, що їм здається здоровим глуздом.

— Не чекатимуть вічно? — перепитав Філіп. — Куди вони підуть, коли втомляться чекати? Їм більше нема де шукати роботи. Вони вважають, що тільки ми постраждали від голоду? Він лютує по всій Англії. Усі будівництва зменшують витрати.

— Тож ви чекатимете, доки вони приповзуть до вас на колінах, благаючи пробачити їм? — запитав Джек.

Філіп відвернувся.

— Я не хочу, щоб переді мною хтось повзав, — сказав він. — І не думаю, що хоч раз дав привід так думати про мене.

— Так, і саме тому я прийшов до вас, — мовив Джек. — Я знаю, що ви не хочете їх принижувати — це на вас не схоже. Крім того, якщо вони повернуться до роботи ображені й обурені, то надалі працюватимуть погано. Тому мені здається — і я певен у вашій згоді, — що їм треба дати можливість врятувати репутацію. А це означає піти на поступки.

Джек затамував подих. Це були ті слова, які він так довго обмірковував, і тепер настала вирішальна мить. Якщо Філіпа й це не зворушить, майбутнє на них чекає безрадісне.

Філіп довго й пильно дивився на Джека. З його обличчя Джек бачив, що той бореться зі своїми емоціями. Нарешті його вираз пом’якшав, і він сказав:

— Нумо присядемо.

Джек щосили старався не показати, яке полегшення відчув. Далі він збирався говорити про те, що не повторить нетактовності, яку проявив у розмові з будівниками.

— Ваше розпорядження щодо припинення закупівлі матеріалів може залишатися незмінним, — почав він, — як і заборона наймати нових працівників — проти цього ніхто не заперечує. І, як мені здається, їх можна переконати, що на дні святих робота припинятиметься, але за умови, що в інших питаннях ви підете на поступки.

Він зупинився, щоб дати Філіпові перетравити цю інформацію. До цього часу він лише погоджувався з його вимогами й ні про що не просив.

— Добре, — кивнув Філіп. — Які поступки?

Джек глибоко вдихнув.

— Їх сильно образила заборона на підвищення. Вони вважають, що ви зазіхаєте на давні повноваження ложі.

— Я пояснив, що не маю таких намірів, — втомлено сказав Філіп.

— Знаю-знаю, — квапливо вставив Джек. — Безперечно. І я вам вірю, але вони — ні.

Філіп, здавалося, образився. Як хтось міг йому не довіряти?

— Але це вже в минулому, — так само квапливо додав Джек. — Я запропоную компроміс, який нічого вам не коштуватиме.

Це зацікавило Філіпа.

— Нехай вони й далі вирішують, кого підвищувати, а кого — ні, за умови, що збільшення платні буде відтерміноване на рік, — продовжив Джек і подумав: «Знайди хоч одну причину відмовитися».

— Вони погодяться на це? — скептично спитав Філіп.

— Варто спробувати.

— А якщо я і через рік не зможу підвищувати платню?

— Через рік подивимося.

— Тобто через рік переглянемо цю домовленість?

— За необхідності, — знизав плечима Джек.