Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 203)

Почувся схвальний галас.

— Ну нехай, — похмуро пробурмотів Джек. — Я перекажу це пріорові.

Єпископ Валер’ян в’їхав у Ширинг із цілою армією супровідників. Граф Вільям чекав на нього на паперті церкви на ринковому майдані й насупився: він очікував скромної зустрічі, а не урочистого візиту. Що задумав хитрий єпископ цього разу?

Разом із Валер’яном приїхав незнайомець на гнідому мерині. Він був високий і сухорлявий, з важкими чорними бровами й довгим кривим носом, а на обличчі застигнув неминущий презирливий вираз. Він їхав поруч із Валер’яном, наче рівня, але не був убраний як єпископ.

Коли вони спішилися, Валер’ян представив незнайомця.

— Графе Вільяме, це Пітер Вейргемський, архідиякон, що служить в архієпископа Кентерберійського.

«Хоч би пояснив, що цей Пітер тут робить, — подумав Вільям. — Валер’ян точно щось замислив».

Архідиякон вклонився та сказав:

— Ваш єпископ розповів мені про вашу щедрість до церкви Господньої, лорде Вільяме.

Не встигнув Вільям відповісти, як Валер’ян вказав на парафіяльну церкву.

— Цю будівлю треба знести, щоб звільнити місце для нового собору, архідияконе, — почав він.

— Ви вже призначили старшого майстра? — спитав Пітер.

Вільяма збентежило, що архідиякон із Кентербері так цікавиться парафіяльною церквою в Ширингу, але він подумав, що то з міркувань ввічливості.

— Ні, я ще не знайшов майстра, — відповів Валер’ян. — Чимало будівників зараз шукають роботу, але нікого з Парижу. Таке враження, що весь світ зібрався будувати церкви, як у Сен-Дені, — попит на мулярів, які знають тамтешні техніки, дуже великий.

— Так, це важливо, — зауважив Пітер.

— Будівник, здатний допомогти, чекає на зустріч із нами.

Вільям знову відчув спантеличення. Чому Пітер вважає, що будувати у стилі Сен-Дені так важливо?

— Нова церква, звісно, буде значно більшою. Вона буде видаватися аж сюди, на майдан.

Вільямові не сподобалося, що Валер’ян поводиться так, ніби це його власність. Він вирішив втрутитися.

— Церква не повинна забирати місце в ринкового майдану.

Валер’ян роздратовано подивився на нього, немов Вільям заговорив поза чергою.

— Чому ні? — спитав він.

— У базарний день кожен дюйм на майдані приносить гроші.

Валер’ян хотів заперечити, але Пітер з усмішкою сказав:

— Не варто перекривати струмок срібла!

— Саме так, — підкреслив Вільям.

Він платив за цю церкву. На щастя, четвертий рік неврожаїв не вплинув на його доходи. Селяни платили ренту натурою, і більшість із них віддавали йому останній мішок зерна та кошик гусаків, тоді як самі харчувалися жолудевою юшкою. Але той мішок зерна коштував удесятеро більше, ніж п’ять років тому, і це компенсувало Вільямові збитки, завдані орендарями, які були не в змозі сплатити ренту, і віланами, що померли з голоду. Коштів на зведення нової будівлі йому вистачало.

Вони обійшли церкву ззаду. Там розташувалися мешкання, що приносили найменший дохід.

— Можна зруйнувати тут усі будинки та забудувати цю ділянку, — сказав Вільям.

— Більшість із них — житло священнослужителів, — заперечив Валер’ян.

— Ми знайдемо їм інше житло.

Валер’ян був незадоволений, але промовчав.

Коли вони перейшли до північної стіни церкви, їм уклонився широкоплечий чоловік років тридцяти. Дивлячись на його вбрання, Вільям зрозумів, що це майстер. Архідиякон Болдвін із почту Валер’яна сказав:

— Це той чоловік, про якого я розповідав вам, мілорде єпископе. Його звуть Альфред Кінгзбриджський.

На перший погляд, цей чоловік не справляв особливого враження: він скидався на бика — великого, дужого й дурного. Але придивившись, Вільям побачив на його обличчі якийсь лукавий вираз, що робив його схожим на лиса або хитрого пса.

— Альфред — син Тома Будівника, першого майстра Кінгзбриджу, — вів далі архідиякон Болдвін. — Він і сам певний час був старшим майстром, доки його не потіснив зведений брат.

Син Тома Будівника. Це той, хто одружився з Алієною, але не жив із нею як чоловік із дружиною, зрозумів Вільям. Він подивився на майстра із щирою зацікавленістю. Вільям нізащо не сказав би, що йому бракує чоловічої сили. Альфред здавався здоровим і цілком нормальним. Але Алієна мала дивний вплив на чоловіків.

Архідиякон Пітер спитав:

— Ти працював у Парижі й вивчав стиль Сен-Дені?

— Ні…

— Але ми хочемо збудувати храм у новому стилі.

— Зараз я працюю в Кінгзбриджі, де мій брат — старший майстер. Він привіз цей новий стиль із Парижу, і я навчався в нього.

Вільям зацікавився, як єпископ Валер’ян зміг схилити Альфреда на свій бік і не викликати підозри, але потім згадав, що Кінгзбриджський підпріор Ремігій був Валер’яновим посіпакою. Напевне, Ремігій і підмовив його.

Він пригадав іще дещо про Кінгзбридж і звернувся до Альфреда:

— Але твій дах завалився.

— То не моя вина, — відповів Альфред. — Пріор Філіп наполягав на тому, щоб змінити конструкцію.

— Я знаю Філіпа, — сказав Пітер голосом, що, здавалося був наскрізь просоченим отрутою. — Упертий і бундючний чоловік.

— Звідки ви його знаєте? — спитав Вільям.

— Багато років тому я був монахом у лісовому скиті Святого Йоана, яким тоді керував Філіп, — похмуро відповів Пітер. — Я засуджував його за надмірну поступливість, і він зробив мене роздавачем милостині, щоб я йому не заважав.

Неважко було помітити, що Пітерова образа досі не згасла, і це явно сприяло тому, що затівав Валер’ян.

— Хай там як, я не хочу наймати будівника, чий дах завалився, хоч як він це виправдовує, — наполягав Вільям.

— Я єдиний старший майстер в Англії, що працював на будівництві собору в новому стилі, окрім Джека Джексона, — зауважив Альфред.

— Мені чхати на Сен-Дені. Думаю, церква, збудована за звичайним проектом, послужить душі моєї бідолашної матері не гірше.

Валер’ян і Пітер обмінялися поглядами, і єпископ тихо сказав Вільямові:

— Одного дня ця церква може стати Ширингським собором.

Тепер Вільямові все стало ясно. Упродовж багатьох років Валер’ян замишляв перенести престол єпархії з Кінгзбриджу в Ширинг, але пріор Філіп перехитрив його. Схоже, Валер’ян повернувся до свого плану й збирався піти в обхід — на відміну від минулого разу, коли напряму попросив архієпископа Кентерберійського задовольнити його прохання. Тепер він збирався збудувати нову церкву, велику та значущу, гідну стати собором, і водночас знайти союзників з кола архієпископа, як-от Пітер, перш ніж знову звертатися до нього з проханням. Це, звісно, був гарний задум, але Вільям лише хотів збудувати церкву в пам’ять про матір, щоб полегшити тортури, що їх зазнавала її душа, поки проходила через вічне полум’я. Тож йому було прикро, що Валер’ян вирішив скористатися його поривом для власної вигоди. З іншого боку, наявність собору сприятиме розвитку Ширингу, що буде вигідно для Вільяма.

— Але це ще не все, — озвався Альфред.

— Про що ти? — спитав Валер’ян.

Вільям придивився до них. Альфред був набагато кремезніший, сильніший і молодший за Валер’яна і легко збив би того з ніг, навіть якби одну з його здоровезних рук зв’язали йому за спиною, але поводився він як слабший. Колись Вільям розсердився б, якби побачив, що миршавий блідий священник попихає сильним чоловіком, але тепер він уже не реагував на це, бо знав, що так влаштовано світ.

Альфред стишив голос і сказав:

— Я можу привести із собою всю робочу силу Кінгзбриджу.

Раптом усі троє прикипіли до нього очима.

— Ану повтори, — велів Валер’ян.

— Якщо наймете мене старшим майстром, я приведу із собою всіх майстрів із Кінгзбриджу.

— Звідки нам знати, що ти кажеш правду? — обачливо спитав Валер’ян.