Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 202)

— Звісно ж, це розумно, — роздратовано відгукнувся Філіп. — Питання в тому, що я не можу йти на поступки. Я й без того хвилююся, що цих заходів буде недостатньо, і не можу їх пом’якшити.

— Добре, — сказав Джек. Філіп був явно не в тому настрої, коли міг поступитися. — Щось іще? — обережно додав він.

— Так. Припини купувати матеріали. Використовуй те каміння, залізо й деревину, які ми маємо.

— Але ж ми не платимо за деревину! — запротестував Джек.

— Ми платимо за те, щоб її привезли.

— Ваша правда. Добре.

Джек підійшов до вікна та подивився на каміння й колоди, складені на подвір’ї пріорату. Він зробив це машинально, адже й без того знав, які запаси має.

— Із цим труднощів не виникне, — сказав він, трохи подумавши. — Якщо буде менше робітників, то нам вистачить матеріалів аж до літа.

Філіп втомлено зітхнув.

— Не можу сказати напевне, чи найматимемо ми наступного року сезонних робітників, — мовив він. — Усе залежить від ціни на вовну. Краще попередь їх.

Джек кивнув.

— Схоже, все кепсько?

— Так погано ще не було, — відповів Філіп. — Країна конче потребує трьох років доброї погоди. І нового короля.

— Амінь, — відгукнувся Джек.

Філіп повернувся у свій будинок, а Джек увесь ранок розмірковував, як йому тепер бути. Будувати наву можна у два способи: прогін за прогоном, починаючи від середохрестя, в західному напрямку, або закласти основу всієї нави та поступово зводити стіни. Другий спосіб був швидший, але потребував більше робочої сили. Саме цього методу збирався дотримуватися Джек. Тепер він мусив переглянути своє рішення. Перший спосіб більше відповідав умовам, у яких кількість робітників була обмежена. Ще одна перевага способу будівництва прогону за прогоном полягала в тому, що зміни до проекту, які враховували б вплив вітру, можна буде випробувати на одному чи двох прогонах, перш ніж застосувати до всієї будівлі.

Джек також обмірковував те, який вплив нестача грошей матиме на будівництво собору надалі. Роботи упродовж наступних років могли й далі сповільнюватися. Він із жалем уявив, як стає старим і сивим і закінчує життя на цвинтарі пріорату, в затінку недобудованого собору, так і не здійснивши мрію всього свого життя.

Коли пролунали полуденні дзвони, він пішов у мулярську повітку. Чоловіки сиділи за елем і сиром — Джек помітив, що багато хто з них уперше відмовився від хліба. Він попросив тих, хто зазвичай обідав удома, ненадовго затриматися.

— У пріорату закінчуються гроші, — сказав він.

— У всіх монастирів вони рано чи пізно закінчуються, — відгукнувся один зі старших.

Джек подивився на нього. Його звали Едвард Двоносий, тому що він мав бородавку на обличчі завбільшки майже з його ніс. То був вправний різьбяр, що вмів точно відтворювати тонкі криві, і Джек завжди доручав йому колони та барабани[179].

— Треба визнати, що тут грошима розпоряджаються краще, ніж деінде, — сказав Джек. — Але пріор Філіп не здатний відвернути бурі та неврожаї й тепер мусить скорочувати витрати. Я хочу розповісти вам усе перед обідом. Насамперед ми більше не купуватимемо каміння та ліс.

Майстри з інших повіток зібралися послухати. Один зі старих теслярів, на ім’я Пітер, сказав:

— Тієї деревини, що в нас є, не вистачить навіть до кінця зими.

— Вистачить, — заперечив Джек. — Будуватимемо повільніше, в нас буде менше майстрів. Відсьогодні починаємо зимові звільнення.

Він одразу ж зрозумів, що подав ці новини неправильно. З усіх боків залунали протести, всі заговорили одночасно. «Не треба було вивалювати все так різко», — подумав Джек. Однак йому бракувало досвіду в таких питаннях. Він був старшим майстром уже сім років, але за цей час вони не мали проблем із грошима.

Гамір перекрив голос П’єра Паризького, одного з мулярів, що приїхали із Сен-Дені. Після шести років життя в Англії його англійська й досі була недосконала, а гнів зробив акцент виразнішим, але це його не бентежило.

— Люди не можна звільнять у вівторок, — сказав він.

— Правда, — підхопив Джек Коваль. — Треба залишити їх до кінця тижня, не менше.

Подав голос Альфред, зведений брат Джека.

— Пам’ятаю, батько колись будував кам’яницю для графа Ширингського, а Вільям Гамлейський приїхав і розпустив усіх. Батько сказав йому видати всім тижневу платню й тримав його коня, поки той не дав гроші.

«Дякую, що підкинув гадючку, Альфреде», — подумав Джек, а вголос сказав:

— Дослухайте до кінця. Відтепер ми не працюємо в дні святих, а підвищення заборонені.

Майстри розлютилися ще більше.

— Неприйнятно, — сказав хтось, а інші підхопили.

— Неприйнятно, неприйнятно.

Це вже розгнівало Джека.

— Про що ви взагалі? Якщо пріорат не має грошей, то не заплатить вам. Який сенс торочити «неприйнятно, неприйнятно», наче школярі, що зубрять латину?

Знову заговорив Едвард Двоносий.

— Ми не школярі, а мулярська ложа, — наголосив він. — Ложа має право підвищувати своїх членів, і ніхто не може цього права забрати.

— А якщо на це немає грошей? — гаряче заперечив Джек.

— Я в це не вірю, — сказав один із молодших мулярів. То був Ден Бристольський, один із робітників, що найнялися на літо, — умілий муляр, здатний класти каміння ретельно та швидко.

— Чому ти кажеш, що не віриш? — спитав його Джек. — Що ти знаєш про гроші пріорату?

— Я знаю, що бачу, — відповів Ден. — Монахи голодують? Ні. У церкві є свічки? Є. У льохах є вино? Є. Пріор ходить босоніж? Ні. Гроші є. Він просто не хоче їх нам давати.

Кілька майстрів охоче його підтримали. Насправді він помилявся щодо вина в льохах, але тепер Джекові ніхто не повірив би — в їхніх очах він став представником пріорату. Це було несправедливо: він не відповідав за Філіпові рішення.

— Слухайте, я просто переказую вам те, що сказав мені пріор, — мовив Джек. — Я не знаю, чи це правда. Але якщо він каже мені, що бракує грошей, а ми йому не віримо, то що робити?

— Ми можемо всі припинити роботу, — сказав Ден. — Негайно.

— Саме так, — додав хтось.

Джек зрозумів, що втрачає контроль над ситуацією та запанікував.

— Хвилинку, — мовив він, відчайдушно шукаючи якихось слів, що знизили б градус напруги. — Нумо повернемося до роботи, а по обіді я спробую переконати пріора Філіпа змінити свої плани.

— Не думаю, що тобі вдасться, — відрубав Ден.

Джек не вірив, що це відбувається насправді. Він знав, що на шляху до здійснення його мрії буде чимало перешкод, але страйку майстрів аж ніяк не міг передбачити.

— Навіщо нам припиняти роботу? — скептично спитав він. — З якою метою?

— Судячи з того, що ти кажеш, половина з нас не може бути певною в тому, що нам заплатять за цей тиждень, — сказав Ден.

— Що суперечить традиціям і порядку, — додав П’єр Паризький.

Фразу «традиції і порядок» можна було часто почути в суді.

— Ну то працюйте хоч, доки я буду переконувати Філіпа, — відчайдушно мовив Джек.

— Якщо ми працюватимемо, ти гарантуєш, що всім заплатять за повний тиждень? — спитав Едвард Двоносий.

Джек не міг бути певним у тому, знаючи, в якому настрої зараз Філіп. Він уже хотів відповісти ствердно, щоб за потреби розрахуватися власними грошима, але зрозумів, що його заощаджень може не вистачити на оплату тижня роботи для всіх працівників, тому сказав тільки:

— Я щосили намагатимуся його переконати й думаю, що він погодиться.

— Мені цього недостатньо, — сказав Ден.

— І мені, — примовив П’єр.

— Нема гарантій — нема роботи, — закінчив Ден.

Джек із жахом усвідомив, що всі з ними згодні.

Він зрозумів, що коли буде й далі сперечатися, то втратить усі залишки свого авторитету.

— Ложа має діяти спільно, — сказав він, цитуючи часто вживану серед мулярів фразу. — Ми всі підтримуємо припинення робіт?