Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 201)

Алієна жахнулася.

— Господи, — пробурмотіла вона. — Що ж люди їстимуть?

Вони пішли вздовж поля. Наслідки бурі були скрізь однакові. Жінки зійшли на невисокий пагорб і подивилися на селище згори. Хоч куди вони кидали погляд, скрізь бачили знищені поля, мертвих овець, повалені дерева, затоплені луки та зруйновані будинки. Наслідки бурі вражали, і Алієну сповнило трагічне відчуття. Здавалося, рука Господня торкнулася Англії та струсила її, лишивши стояти тільки церкви.

Елізабет була ошелешена не менше за Алієну.

— Який жах, — сказала вона. — Очам не вірю. Нічого не залишилося.

Алієна похмуро кивнула.

— Нічого. Весь урожай знищено.

— І що людям робити?

— Не знаю, — відповіла Алієна, яка відчувала водночас і співчуття, і страх. — Зима буде суворою.

II

Якось уранці, тижні через чотири після великої бурі, Марта попросила в Джека грошей. Він здивувався. Він уже давав їй шість пенсів на тиждень на ведення господарства та знав, що Алієна дає стільки само. На ці гроші Марта мала годувати чотирьох дорослих і двох дітей, а також купувати дрова й очерет. Але в Кінгзбриджі було багато великих родин, що мали лише шість пенсів на тиждень, з яких мусили платити і за харчі, і за одяг, і ще й ренту. Джек спитав, нащо їй гроші.

Вона збентежилася.

— Ціни на все виросли. Пекар просить пенні за чотирифунтовий[178] буханець, і…

— Цілий пенні! За чотири фунти? — обурився Джек. — Краще самим пекти хліб.

— Часом я печу коржі.

— І добре, — сказав Джек. Він пригадав, що минулого тижня вони кілька разів їли коржі зі сковороди.

— Але борошно також подорожчало, тому зекономити не виходить.

— То треба купувати зерно й самостійно його молоти.

— Не дозволено. Ми маємо молоти його на млині, що належить пріорату. Але зерно також дуже дороге.

— Твоя правда.

Джек зрозумів, що поводиться безглуздо. Хліб дорогий, тому що борошно дороге, борошно дороге, тому що зерно дороге, а зерно дороге, тому що буря знищила весь урожай, і з цим нічого не вдієш. Він побачив, що Марта стривожилася. Вона завжди засмучувалася, коли він був чимось незадоволений. Він усміхнувся їй і поплескав по плечу.

— Це не твоя вина, — сказав він.

— Ти такий сердитий.

— Не на тебе.

Він почувався винним. Марта б радше відрізала собі руку, ніж спробувала його обманути. Він не міг зрозуміти, чому вона така віддана йому. Якщо то було кохання, думав він, то вона б уже мала здатися, адже весь світ знав, що Алієна — любов усього його життя. Він розмірковував над тим, щоб відправити її кудись та витягнути зі звичної рутини — тоді вона, можливо, знайшла б собі гідного чоловіка. Але в глибині душі він розумів, що нічого не вийде, і це тільки зробить її глибоко нещасною, тому облишив цей задум.

Він сунув руку під туніку, витягнув гаманець і дістав три срібні пенні.

— Але старайся вкластися у дванадцять пенсів на тиждень — може, вдасться, — сказав він.

То була чимала сума. Джекові платили лише двадцять чотири пенні на тиждень, хоча монастир давав йому ще й свічки, плащі та чоботи.

Він проковтнув залишки пива з кухля та пішов. Було незвично холодно як для початку осені. Погода й досі лишалася дивною. Джек швидко пройшов вулицею на подвір’я пріорату. Сонце ще не зійшло, і на будівництві було лише кілька майстрів. Він попрямував навою, роздивляючись фундаменти. Вони, на щастя, були майже готові — цього року роботи на будівництві, мабуть, доведеться згорнути раніше через холодну погоду.

Джек подивився на нові трансепти. Задоволення від того, що йому вдалося створити, затьмарювали тріщини. Вони знову з’явилися наступного дня після бурі. Джек був неймовірно розчарований. Буря, звісно, видалася жахлива, але його собор був спроектований так, щоб вистояти в сотнях таких ураганів. Він зніяковіло похитав головою. Слід було б обговорити це з кимось, хто будував такий самий собор, але ніхто в Англії такого ще не робив, і навіть у Франції досі не будували такої високої церкви.

У якомусь пориві Джек пішов не до підлоги для креслення, а підійнявся сходами аж на дах. Свинцеві листи вже поклали, а до бельведера, що блокував відведення дощової води, додали велику ринву в підошві. На даху було вітряно, тому, підходячи до краю, Джек старався триматися за щось: інакше став би не першим будівником, якого здуло з даху поривом вітру. Тут, нагорі, вітер завжди віяв сильніше, ніж унизу. Здавалося, що вище підіймаєшся, то сильніше він дме…

Джек завмер, дивлячись перед собою. Що вище підіймаєшся, то сильніший вітер. Це й була відповідь. Тріщини спричиняла не вага склепіння, а його висота. Собор, який Джек збудував, був достатньо міцним, щоб витримувати вагу склепіння, — у цьому він не сумнівався, — але про вітер не подумав. Стіни постійно перебували під тиском вітру, і через їхню висоту цього було достатньо, щоб утворювалися тріщини. Стоячи на даху, відчуваючи силу потоку повітря, Джек цілком ясно уявляв собі його вплив на старанно збалансовану будівлю в себе під ногами. Він знав її так добре, що мало не фізично відчував навантаження, немов ті стіни були частиною його власного тіла. Вітер, що обдував церкву збоку, немов тиснув і на нього. Собор брався тріщинами, бо не міг вигнутися.

Джек був певен, що знайшов відповідь, але не розумів, що йому тепер робити. Він мав укріпити клеристорій так, щоб той витримував пориви вітру. Але як? Масивні контрфорси звели б нанівець той приголомшливий ефект легкості й грації, якого він так успішно досяг.

І все одно, якби це гарантувало цілісність будівлі, він би погодився.

Джек пішов сходами вниз. Він не відчував радості попри те, що зрозумів суть проблеми, адже її розв’язання загрожувало зруйнувати його мрію. «Схоже, я був надто самовпевненим, — думав він. — Я гадав, що здатний збудувати найпрекрасніший собор у світі. Чому я вирішив, що можу зробити це краще за інших? Чому я вирішив, що якийсь особливий? Треба було просто скопіювати проект іншого майстра, щоб бути певним».

Біля підлоги для креслення на нього чекав Філіп. Обличчя пріора було стурбованим, а чубок посивілого волосся на голеній голові — скуйовдженим. Він, здавалося, не спав усю ніч.

— Нам треба скоротити витрати, — без церемоній сказав він. — Ми не маємо грошей, щоб будувати в такому темпі.

Джек побоювався цього. Ураган знищив урожаї по всьому півдню Англії — це, звісно, не могло не вплинути на прибутки пріорату. Джек тривожився щоразу, коли хтось заводив розмови про скорочення витрат. Він завжди боявся, що може не дожити до тих часів, коли собор буде завершений, але не показував свого страху.

— Наближається зима, — сказав Джек. — Взимку роботи все одно сповільняться, а цього року зима буде ранньою.

— Недостатньо ранньою, — похмуро зауважив Філіп. — Я хочу скоротити видатки удвічі, і негайно.

— Удвічі?!

Це здавалося неможливим.

— Зимові звільнення починаються сьогодні.

Це було гірше, ніж очікував Джек. Сезонні робітники зазвичай працювали до початку грудня. Взимку вони будували дерев’яні хати або майстрували плуги й вози — для своїх родин чи на продаж. Цього року їхні родини не будуть їм раді.

— Ви знаєте, що відправляєте їх голодувати? — спитав Джек. Філіп сердито подивився на нього. — Ну звісно, знаєте. Дарма я питав.

— Якщо не зробити цього зараз, то якоїсь суботи серед зими, коли робітники стануть у чергу по свою платню, я просто покажу їм порожню скриню, — переконливо мовив Філіп.

Джек безпорадно знизав плечима.

— Із цим не посперечаєшся.

— І це ще не все, — попередив Філіп. — Відтепер ми не найматимемо робітників — навіть на заміну тим, хто звільниться.

— Ми багато місяців нікого не наймали.

— Ти найняв Альфреда.

— То інша річ, — збентежився Джек. — Але я зрозумів: не наймати.

— І не підвищувати.

Джек кивнув. Час від часу підмайстер або робітник просили про підвищення до муляра або каменяра. Якщо інші майстри вважали його вміння достатніми для виконання такої роботи, його прохання виконувалося, і пріорат мав платити йому більше.

— Але за підвищення відповідає мулярська ложа, — зауважив він.

— Я не збираюся змінювати це, — сказав Філіп. — Тільки прошу мулярів відкласти всі підвищення, доки не минеться голод.

— Я перекажу їм, — неохоче пробурмотів Джек. Він уже відчував, що із цим можуть виникнути труднощі.

— Відтепер ми не працюватимемо на дні святих, — гнув свою лінію Філіп.

Вони відзначали чимало днів святих. Ці дні вважалися вихідними, але оплата роботи на свята обговорювалася окремо. У Кінгзбриджі діяло таке правило: якщо два чи більше днів святих припадали на один тиждень, то за роботу в перший з них платили, а другого свята працювали за бажанням. Більшість робітників працювала й на другий день. Тепер їх позбавляли такої можливості. Другий день святого буде обов’язковим неоплачуваним вихідним.

Джек переймався тим, що повинен переказати всі ці зміни мулярській ложі.

— Краще буде, якщо я подам це їм як питання до обговорення, а не просто поставлю перед фактом, — сказав він.

Філіп похитав головою.

— Тоді вони вважатимуть, що нам є що обговорювати, і постараються пом’якшити деякі умови. Вони запропонують працювати в половину днів святих і дозволити підвищення, хоч і з обмеженнями.

Пріор, звісно, мав рацію.

— Хіба це не розумно? — спитав Джек.