Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 200)
Вона подивилася на Елізабет. Дівчина зблідла. Алієна взяла її за руку. Та тремтіла, хоча було не холодно. Алієна обійняла її.
— Мені страшно, — прошепотіла Елізабет.
— Це всього лише
Надворі стало зовсім темно. Алієна була подумала, що наближається час вечері, а потім згадала, що ще не обідала: був лише полудень. Вона підвелася й підійшла до дверей. Небо набуло свинцево-сірого кольору. Алієна вперше бачила, щоб улітку була така дивна погода. Вітер завивав несамовито, а спалахи блискавки освітлювали то ковдру, то вирваний з корінням кущ, то дерев’яну миску, то порожнє барильце, що він носив по землі.
Насупившись, Алієна повернулась усередину. Вона починала хвилюватися. Хатина знову задвигтіла. Жердина, що тримала коник даху, трусилася. Алієна подумала, що цей будинок, мабуть, міцніший за інші хати в селищі: якщо його так трусить, то інші можуть легко завалитися. Вона подивилася на священника.
— Якщо погода не покращиться, треба буде зібрати селян і всім укритися в церкві, — сказала вона.
— Я цього не робитиму, — відповів священник із коротким смішком.
Алієна недовірливо подивилася на нього.
— Це ж ваша паства. Ви їхній пастир.
Священник відповів їй нахабним поглядом.
— Я відповідаю перед єпископом Кінгзбриджським, а не перед тобою, тому не збираюся клеїти дурня за твоєю забаганкою.
— То хоча б сховайте орний запряг, — сказала Алієна.
Найціннішим майном таких селищ була вісімка волів, які тягали плуг. Без цих тварин селяни не могли обробляти землю. Жоден землероб не міг дозволити собі власний орний запряг — то було громадське майно. Священник мав би цінувати цих волів, адже його достаток також залежав від них.
— Ми не маємо орного запрягу, — відповів священник.
Алієна здивувалася.
— Як це?
— Чотирьох ми продали, щоб заплатити ренту, а інші взимку пішли на м’ясо.
«Тепер ясно, чому в селищі засіяна лише половина полів, — подумала Алієна. — Вони змогли обробити лише пухкі ґрунти, які можна орати кіньми або самим тягнучи плуг». Алієна розізлилася. З боку Вільяма було недалекоглядно й жорстоко позбавляти селян орного запрягу, адже тепер їм буде складно платити ренту впродовж багатьох років, навіть якщо погода буде сприятливою. Їй закортіло вчепитися Вільямові в горло та задушити.
Хату знову струсив потужний порив вітру. Край стріхи зсунувся й підійнявся на кілька дюймів, відірвавшись від стіни, і через прогалину Алієна побачила чорне небо та зиґзаґи блискавок. Вона підхопилася на ноги, але вітер раптом ущухнув, і очеретяна стріха упала назад на підпірки. Ставало дедалі небезпечніше. Алієна щосили закричала священникові, стараючись перекрити шум бурі:
— Хоча б відчиніть двері церкви!
Він неохоче підкорився: дістав ключ зі скрині, надів плащ, вийшов надвір і зникнув у дощі. Алієна кинулася організовувати інших.
— Візнику, жени мій віз і волів у церкву. Ранульфе, забери ваших коней. Елізабет, ходімо зі мною.
Вони закутались у свої накидки та вийшли. Іти прямо було тяжко через сильний вітер, і вони трималися за руки задля стійкості. Так вони продиралися через цвинтар. Разом із дощем почав сипати град, і великі крижані кульки відскакували від надгробків. На цвинтарі Алієна побачила яблуню: її гілки були голі, наче взимку — вітер позривав листя й плоди. «Восени в графстві буде мало яблук», — подумала Алієна.
Вони дісталися церкви й увійшли всередину. Там було так тихо, що тиша здавалася заглушливою. Вітер завивав, дощ барабанив по даху, кожні кілька секунд гуркотів грім, але всі ці звуки здавалися далекими. У церкві вже було кілька селян у наскрізь промоклих накидках. З ними був їхній скарб: курчата в мішках, свині зі зв’язаними ногами й корови на мотузках. Усередині було темно, тільки спалахи блискавки час від часу освітлювали приміщення. За кілька хвилин візник завів усередину віз Алієни, за ним увійшов Ранульф з кіньми.
— Залишмо тварин у західній частині, а люди хай ідуть у східну — не будемо перетворювати церкву на стайню, — сказала Алієна священникові.
Схоже, ніхто вже не заперечував авторитет Алієни, і він лише кивнув. Вони пішли церквою — священник розмовляв із чоловіками, а Алієна — із жінками. Поступово люди відокремилися від худоби. Жінки відвели дітей до вівтаря, а чоловіки прив’язали тварин до колон у наві. Перелякані коні вирячували очі й ставали дибки. Корови повлягалися. Селяни зібралися родинами й дістали харчі та питво. Вони підготувалися до тривалого перебування тут.
Буря вирувала так сильно, аж Алієна подумала була, що вона скоро вщухне, але та, навпаки, дедалі сильнішала. Алієна підійшла до вікна. Замість шибки воно було затягнуте тонким напівпрозорим полотном, яке вітер порвав на клапті. Вона стала навшпиньки, щоб визирнути надвір, але побачила тільки стіну дощу.
Вітер сильнішав, він завивав навколо стін церкви, і Алієна задумалася, чи буде тут безпечно й надалі. Вона обійшла приміщення, роздивляючись будівлю. Алієна була з Джеком уже доволі часу, щоб відрізнити гарну кам’яну кладку від поганої, і з полегшенням відзначила, що церква збудована ретельно й уміло. У стінах не було тріщин, а самі вони складалися з масивних кам’яних брил, а не уламків, тому церква здавалася міцною, наче гора.
Домогосподарка священника запалила свічку, і Алієна зрозуміла, що настає ніч. Утім, надворі було так темно, що день мало відрізнявся від ночі. Діти втомилися гасати навою, закутались у накидки й потроху засинали. Курчата поховали голови під крила. Елізабет з Алієною сиділи поруч на підлозі, прихилившись до стіни.
Алієну дуже цікавила ця бідолашна дівчина, що прийняла роль Вільямової дружини — роль, від якої Алієна відмовилася сімнадцять років тому. Неспроможна стримати свою цікавість, вона сказала:
— Я знала Вільяма, коли була ще зовсім юна. Який він тепер?
— Я його ненавиджу, — запально промовила Елізабет.
Алієна дуже їй співчувала.
— Звідки ви знаєте його? — спитала Елізабет.
Алієна зрозуміла, що немає сенсу щось приховувати.
— По правді, приблизно у вашому віці я сама мала одружитися з ним.
— О ні! Як сталося, що ви не пішли за нього?
— Я відмовилася, а батько мене не силував. Але здійнявся страшенний галас… І чимало крові пролилося. Однак усе це в минулому.
— Відмовили йому! — Елізабет була в захваті. — Ви така хоробра. Хотіла б я бути схожою на вас. — Раптом вона знову понурилася. — Але я не можу заперечити навіть слугам.
— Зможете, — відповіла Алієна.
— А як? Вони просто не звертають на мене уваги, бо мені лише чотирнадцять.
Алієна ретельно обміркувала її запитання. Воно було непростим, і потребувало непростої відповіді.
— По-перше, ви маєте привчитися озвучувати бажання свого чоловіка. Уранці питайте його, що він хоче їсти, кого хоче бачити, на якому коні хоче їхати, — про все, що спаде на думку, — а потім ідіть до кухаря, управителя, конюшого та переказуйте їм накази графа. Чоловік буде вам вдячний і сердитиметься на тих, хто вас ослухається, і невдовзі всі звикнуть робити те, що ви кажете. Звертайте увагу, хто вам охоче допомагає, а хто — ні. Заохочуйте тих, що слухаються, загадуйте роботу, яка їм подобається, а неслухняних змушуйте виконувати брудну. Тоді челядь зрозуміє, що їй краще підкоритися графині. І слуги любитимуть вас більше за Вільяма, якого й без того тяжко полюбити. Врешті-решт, ви здобудете авторитет незалежно від чоловіка. Більшості графинь це вдається.
— На словах це так легко, — сумно зауважила Елізабет.
— Ні, це не легко, але якщо мати терпіння й не відступати, то все можливо.
— Я думаю, що зможу, — рішуче сказала дівчина. — Гадаю, мені вдасться.
Нарешті вони задрімали. Завивання вітру періодично будили Алієну. Вона дивилася навколо й бачила, що з більшістю дорослих відбувається те саме: вони сиділи, куняли, а потім раптово пробуджувалися.
Близько півночі Алієна прокинулася так само раптово й зрозуміла, що цього разу проспала понад годину. Майже всі навколо занурились у міцний сон. Вона лягла на підлогу й закуталась у накидку. Буря не вщухала, але втома людей подолала їхню тривожність. Шум дощу нагадував шум хвиль на узбережжі й уже не будив, а заколисував.
Потім Алієна знову зі здриганням прокинулася, не розуміючи, що її розбудило. Вона прислухалася: стояла тиша. Буря закінчилася. Крізь вікна церкви пробивалося слабке сіре світло. Усі селяни міцно спали.
Алієна підвелася. Її рухи розбудили Елізабет, і та негайно підхопилася.
Вони думали про одне й те саме, пішли до дверей церкви, відчинили їх і вийшли надвір.
Дощ припинився, а вітер майже вщух. Сонце ще не зійшло, але передсвітанкове небо світилося блідо-синім. Алієна з Елізабет подивилися на картину, що відкрилася їм у прозорому світлі.
Селище зникло.
Церква була єдиною вцілілою будовою. Усе навколо зрівняло із землею. Кілька дерев притулилися до стіни церкви, але, крім них та острівців кам’яних вогнищ у морі багнюки, ніщо не нагадувало про те, що тут колись стояли хати. На околиці того, що колись було селищем, росли п’ять-шість старих дерев — дубів і каштанів, — які вціліли, хоча й втратили чимало гілок, а от молодих дерев зовсім не залишилося.
Приголомшені повнотою спустошення, Алієна з Елізабет пішли тим, що колись було вулицею селища. Скрізь валялися уламки деревини та мертві птахи. Жінки наблизилися до пшеничних ланів. Поля мали такий вигляд, наче там цілу ніч паслося стадо худоби. Стебла стиглої пшениці були прим’яті, зламані, вирвані або вимиті з ґрунту з коренем. Земля була розрита й затоплена.