Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 199)

Поки Алієна їхала лісом, вона гадала, чи не зустріне часом Джекову матір. Вони іноді зустрічали Елену на ярмарку в якомусь із міст, а раз на рік вона в сутінках приходила в Кінгзбридж, щоб переночувати разом з онуками. Алієна відчувала симпатію до цієї жінки: вони обидві були дивні й не підходили під мірку. Хай там як, вона проїхала весь ліс і не зустріла Елени.

Дорогою через фермерські землі Алієна роздивлялася врожаї, що вистигали на ланах. На її думку, вродило нівроку. Літо було непогожим, холодним і дощовитим, але обійшлося без повеней чи хвороб рослин, що нищило врожаї в минулі три роки. Алієна відчувала вдячність. Тисячі людей існували на межі голоду, і ще одна тяжка зима просто вбила б їх.

Алієна зупинилася напувати волів біля ставка в селищі Монксфілд, що належало до графських володінь. Воно було доволі велике, з найродючішими землями в графстві, і мало кам’яну церкву та власного священника. Однак цього року засіяли лише половину полів, і вони були вкриті золотою пшеницею, а решта — бур’яном.

До ставка під’їхали два вершники. Алієна потайки розглядала їх. Іноді мало сенс подорожувати разом з іншими, щоб захищати одне одного, але для жінки це могло бути й ризиковано. Візник виконував усі її накази, коли вони були сам на сам, але в чоловічому товаристві він не був би таким слухняним.

Однак, однією з подорожніх, що зупинилися біля ставка, була жінка. Алієна придивилася до неї та побачила, що то зовсім юна дівчина. Вона впізнала її. Алієна бачила її в Кінгзбриджі на Трійцю. То була графиня Елізабет, дружина Вільяма Гамлейського.

У неї був нещасний і заляканий вигляд. Графиню супроводжував похмурий воїн — очевидно, її охоронець.

«Така доля могла чекати й мене, якби я пішла заміж за Вільяма, — подумала Алієна. — На щастя, я зуміла дати йому відсіч».

Воїн церемонно вклонився візникові та не звернув жодної уваги на Алієну. Вона вирішила не пропонувати їхати разом.

Поки вони перепочивали, небо раптом затьмарилось і дмухнув сильний вітер.

— Гроза буде, — коротко зауважив її візник.

Алієна з тривогою подивилася на небо. Вона не боялася промокнути, але негода стримала б їх, і вночі вони могли залишитися просто неба. Упало кілька крапель дощу. Вона неохоче подумала, що їм доведеться шукати собі притулок.

Юна графиня сказала охоронцеві:

— Нам краще залишитися тут.

— Не вийде, — грубо відповів той. — Наказ господаря.

Алієна розлютилася, коли почула, яким тоном він розмовляє.

— Не будь дурнем! — сказала вона. — Ти маєш дбати про свою господиню!

Охоронець здивовано глянув на неї.

— А тобі що? — так само грубо буркнув він.

— Скоро почнеться злива, недоумку, — відповіла Алієна, стараючись, щоб її голос звучав якомога більш аристократично. — Леді не може подорожувати в таку погоду. Хазяїн відшмагає тебе за твою тупість.

Алієна розвернулася до графині Елізабет. Дівчина з надією дивилася на неї, вочевидь рада, що хтось спробував захистити її перед нахабним охоронцем. Тим часом задощило сильніше. Алієна раптом наважилася.

— Ходімо зі мною, — сказала вона Елізабет.

Охоронець не встиг і слова вимовити, як Алієна взяла графиню за руку та повела за собою. Елізабет з готовністю пішла за нею, усміхаючись як дитина, яку відпустили зі школи. Алієна побоювалася, що охоронець завадить їй піти, але тієї ж миті небо розітнула блискавка й почалася злива. Алієна потягнула Елізабет за собою, і вони помчали через цвинтар до дерев’яної хатини, що стояла поруч із церквою.

Двері були відчинені. Вони забігли всередину. Алієна подумала, що будинок належить священникові, й не помилилася. Щойно вони увійшли, як зі стільця підвівся сердитий чоловік у чорній сутані, з маленьким хрестиком на ланцюжку, що висів у нього на шиї. Алієна знала, що більшість парафіяльних священників не вирізняються гостинністю, особливо за цих часів. Очікуючи опору, вона твердо сказала:

— Ми шукаємо притулку.

— Прошу, — процідив крізь зуби священник.

У хатині було дві кімнати, а до стіни тулилася повітка для худоби — не дуже чиста, хоча тварин там уже не тримали. На столі стояло барильце вина. Коли вони сіли, їх обгавкав крихітний песик.

Елізабет стиснула руку Алієни.

— Я вам дуже вдячна, — сказала вона зі сльозами на очах. — Ранульф змусив би їхати далі — він ніколи мене не слухається.

— Пусте, — відповіла Алієна. — Усі ці дужі, здоровезні чоловіки насправді боягузи.

Вона уважно подивилася на Елізабет і зі страхом усвідомила, що бідолашна дівчина схожа на неї. Бути Вільямовою дружиною — жахливо саме собою, але стати для нього запасним варіантом — то, мабуть, справжнє пекло.

— Я — Елізабет Ширингська, — назвалася Елізабет. — А ви хто?

— Мене звуть Алієною. Я з Кінгзбриджу.

Алієна затамувала подих в очікуванні, що Елізабет згадає її ім’я та зрозуміє, що зустрілася із жінкою, яка відмовила Вільямові Гамлейському. Але Елізабет була надто юна, щоб пам’ятати той скандал, і просто сказала:

— Яке у вас незвичне ім’я.

Із задньої кімнати вийшла неохайна жінка з некрасивим обличчям і товстими голими руками. Вона неохоче запропонувала їм випити по кухлю вина. Алієна здогадалася, що це дружина пароха. Він, напевне, звав її домогосподаркою, оскільки священнослужителям не можна було одружуватися. Це був вічний клопіт для церкви. Змушувати священника прогнати жінку було жорстоко й соромно. І хоча більшість сказала б, що священники мають бути непорочними, насправді люди ставилися до цього поблажливо, бо нерідко знали ту жінку особисто. Тож церква дивилася на такі зв’язки крізь пальці. «Будь вдячна, жінко, — подумала Алієна, — ти принаймні живеш разом зі своїм чоловіком».

Увійшли воїн і візник, їхнє волосся було геть мокре. Охоронець Ранульф став перед Елізабет і заявив:

— Ми не можемо зупинитися тут.

На подив Алієни, Елізабет негайно підкорилася.

— Добре, — мовила вона й підвелася.

— Сядьте, — сказала Алієна та потягнула її назад.

Вона підвелася й покрутила пальцем охоронцеві перед обличчям.

— Ще одне слово — і я покличу селян захищати графиню Ширингську. Вони, схоже, краще за тебе знають, як треба дбати про свою господиню.

Вона побачила, що Ранульф вагається. Якби дійшло до протистояння, він зміг би впоратися і з Елізабет та Алієною, і з візником, і зі священником. Але якщо втрутяться селяни, йому буде скрутно.

Нарешті він сказав:

— Може, графиня сама хоче їхати далі.

Він агресивно подивився на Елізабет.

Дівчина злякалася.

— Ваша милосте, Ранульф прагне дізнатися вашу волю, — озвалася Алієна. Елізабет подивилася на неї. — Скажіть йому, чого насправді хочете, — спробувала підбадьорити її Алієна. — Виконувати вашу волю — його обов’язок.

Тон Алієни додав дівчині сміливості. Вона вдихнула та мовила:

— Ми відпочинемо тут. Подбай про коней, Ранульфе.

Той неохоче крякнув і пішов.

Елізабет дивилася йому вслід, не вірячи власним очам.

— Зараз лине, як корова сцить, — зауважив візник.

Священник насупився з такої вульгарності.

— А я певен, що буде звичайний дощик, — відповів він уїдливим голосом.

Алієна не змогла стримати сміху, і Елізабет разом з нею. Алієні здалося, що дівчина нечасто сміється.

Шелест крапель перетворився на гучний стукіт. Алієна визирнула у відчинені двері. Церква стояла лише за кілька ярдів, але її вже не було видно за стіною дощу. Невдовзі він мав перерости у справжній потоп.

— Ти поставив віз під стріху? — спитала Алієна візника.

— І коней також, — кивнув той.

— Добре. Не хотілося б, щоб дощ зваляв мені пряжу.

Повернувся Ранульф, до нитки мокрий.

Спалахнула блискавка, а за нею пролунав розкотистий гуркіт грому.

— Врожаям це точно не на користь, — стурбовано сказав священник.

«Він має рацію, — подумала Алієна. — Насправді зараз не завадили б тижнів зо три сонячної погоди».

Знову спалахнула блискавка, грім прогуркотів іще сильніше й довше, і хата затряслася від вітру. Алієні на голову крапнула холодна вода. Вона підвела погляд і побачила, що очеретяна стріха протікає. Пересіла в інше місце. Дощові краплі залітали й у двері, але ніхто не хотів їх зачиняти: Алієна дивилася, як вирує негода, а інші, схоже, також хотіли бачити, що відбувається надворі.