Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 198)
За мить після того, як Вільямові спало це на думку, він побачив того самого будівника — Джека Джексона. То був вродливий чортяка з гривою рудого волосся, вбраний, наче дворянин, у темно-червону туніку з вишитим подолом і коміром. Вигляд у нього був досить самовдоволений, що й не дивно, зважаючи на те, як швидко йому вдалося звести трансепти й приголомшити всіх їхньою конструкцією. Він тримав за руку хлопчика років дев’яти, як дві краплі води схожого на нього. Вільям здогадався, що це, мабуть, дитина Алієни, і відчув гострий напад заздрощів. Іще за мить він побачив і саму Аліену. Вона стояла трохи позаду й осторонь Джека з ледь помітною усмішкою гордості на обличчі. У Вільяма аж серце підстрибнуло: вона залишалася такою самою чарівною, як і раніше. Елізабет була жалюгідною заміною, блідою подобою справжньої, повнокровної Алієни. На руках Алієна тримала дівчинку приблизно семи років, і Вільям згадав, що в них із Джеком народилась і друга дитина, хоча вони й не побралися.
Вільям уважніше придивився до Алієни. Зрештою, вона була вже не така чарівна, як раніше: навколо очей залягли зморшки, а за гордовитою усмішкою вгадувався сум. Минуло стільки років, а вона й досі не могла вийти за Джека, із задоволенням подумав Вільям: єпископ Валер’ян дотримав слова й постійно відмовляв у розірванні шлюбу. Ця думка дещо втішила Вільяма.
Валер’ян, який саме стояв перед вівтарем, здійняв над головою гостію, щоб її побачили всі віряни. Сотні людей опустилися на коліна. Тієї миті хліб став тілом Христовим, і це перетворення завжди викликало у Вільяма побожний страх, хоча він і не розумів, що саме відбувається.
Якийсь час він намагався зосередитися на службі й дивився на загадкові дії священників, слухав незрозумілі латинські фрази та бурмотів уривки відповідей, які пам’ятав. Приголомшення, в якому він перебував відучора, не зникало, а чарівний новий собор, де сонячне світло танцювало на неймовірних колонах, лише підсилював відчуття, ніби все це відбувається уві сні.
Меса наближалася до завершення. Єпископ Валер’ян звернувся до пастви:
— А тепер помолимося за душу графині Регани Гамлейської, матері графа Вільяма Ширингського, яка померла в ніч на п’ятницю.
Серед людей пронісся гомін, а Вільям із жахом витріщився на Валер’яна. Він нарешті зрозумів, що мати намагалася сказати перед смертю. Вона просила покликати священника,
— Що мені робити? — спитав він уголос, і ті, хто стояв навколо, здивовано подивилися на нього.
Коли молитва завершилася й монахи вишикувались у процесію, Вільям залишився на колінах перед вівтарем. Решта вірян пішла надвір, не звертаючи на нього уваги. Залишився тільки Волтер, який став неподалік, дивився на нього й чекав. Вільям старанно молився, тримаючи в уяві образ матері, коли промовляв «Отче наш» та обривки інших молитов, які міг згадати. Потім згадав, що це не все, чим можна зарадити. Він міг поставити свічки, заплатити монахам і священникам, щоб ті служили меси на її честь, або навіть збудувати каплицю в ім’я спасіння її душі. Але все це здавалося недостатнім. Йому ввижалося, що вона дивиться на нього, хитає головою, ображена й розчарована, і каже: «Як довго ти дозволиш своїй матері страждати?»
Хтось поклав руку йому на плече, і він підвів голову. Перед ним стояв єпископ Валер’ян, вбраний у розкішну червону казулу, в якій вів службу. Його чорні очі глибоко зазирнули у Вільямові. Жодна таємниця не могла сховатися від того проникливого погляду.
— Чому ти плачеш? — спитав Валер’ян.
Вільям зрозумів, що його обличчя мокре від сліз, і сказав:
— Де вона?
— Вона буде очищена вогнем.
— Їй боляче?
— Страшенно боляче. Але можна зробити так, щоб душі наших близьких швидше пройшли через те жахливе місце.
— Я зроблю що завгодно! — схлипнув Вільям. — Тільки скажи!
Валер’янові очі заблищали від жадоби.
— Збудуй церкву, — сказав він. — Точно таку, як оця. Тільки в Ширингу.
Коли Алієна їхала через землі, що належали батькові за його бутності графом, її охоплювала холодна лють. Засипані канави, поламані паркани, порожні напівзруйновані хліви гнівили її, зарослі бур’янами лани засмучували, а спустілі селища розбивали серце. Усе це спричинили не самі лише неврожаї. Графство було здатне прогодувати людей навіть у такий поганий рік, якби ним вправно керували. Але Вільям Гамлейський гадки не мав, як слід опікуватися своїми володіннями. Він вважав графство власною скарбницею, а не джерелом харчів для тисяч людей. Коли його вілани не мали їжі, вони голодували. Коли його орендарі не мали чим платити ренту, він виганяв їх. Відколи Вільям став графом, посівні площі зменшилися, тому що землі деяких виселених орендарів повернулися до свого первісного стану, а йому бракувало розуму доперти, що це не в його інтересах.
Найгірше, що Алієна почувалася почасти відповідальною за це. То були маєтки її батька, а їм з Річардом не вдалося їх повернути. Коли Вільям став графом, а Алієна втратила всі свої гроші, вони здалися. Проте ця поразка досі гризла її, і вона не забула обітницю, яку дала батькові.
Дорогою з Вінчестеру в Ширинг, з возом пряжі й дужим візником, підперезаним мечем, вона згадала, як їхала цим шляхом разом із батьком. Він постійно стежив за тим, щоб площа орної землі збільшувалася: для цього вирубали ліс, осушували заболочені ділянки або скопували косогори. У неврожайні роки він дбав про те, щоб зберегти достатньо зерна для недалекоглядних господарів і для тих, хто голодував. Він ніколи не змушував орендарів продавати худобу або плуги, щоб заплатити ренту, адже знав, що в такому разі ті не зможуть господарювати наступного року. Він добре ставився до землі й стежив за її родючістю — так само, як гарний фермер дбає про дійну корову.
Від згадки про минулі дні, коли поруч був розумний, гордий, дужий батько, у неї немов відкривалася рана, і біль утрати знов мучив Алієну. Її життя почало руйнуватися після того, як батька забрали в неї. Усе, що вона робила відтоді, тепер здавалося нікчемним: життя в замку з Метью у світі мрій, подорож до Вінчестеру в марних сподіваннях зустрітися з королем і навіть спроби підтримати Річарда під час його участі в громадянській війні. Вона здобула те, що інші вважали б успіхом: їй вдалося стати заможною купчинею. Однак це принесло Алієні хіба що подобу щастя. Вона навчилася заробляти собі на життя й домоглася поваги в суспільстві, досягла надійності й стабільності, але в душі все одно залишалася стражденною та розгубленою — аж доки в її житті з’явився Джек.
Неможливість одружитися з Джеком затьмарювала все. Вона зненавиділа пріора Філіпа, якого колись вважала своїм рятівником і наставником. Упродовж кількох років вони жодного разу не розмовляли з ним, як раніше, — приязно й радісно. Він, звісно, не був винний у тому, що церква досі не дала згоди на розірвання її шлюбу, але саме він наполягав, щоб вони з Джеком жили окремо, і Алієна затаїла на нього образу.
Вона любила своїх дітей, але хвилювалася за них, адже вони росли в дивних умовах і їхній батько мусив іти від них на ніч. Наразі це ніяк на них не впливало: Томмі ріс дужим гарним хлопчиком, любив ігри в м’яча й солдатиків та перегони. Саллі була милою задумливою дівчинкою, яка розповідала історії своїм лялькам і любила дивитися, як Джек працює на підлозі для креслення. Їхні потреби та їхня дитяча любов були єдиним цілком нормальним елементом в химерному житті Алієни.
Не рахуючи, звісно, роботи. Більшу частину свого дорослого життя вона чимось торгувала. Тепер Алієна зорганізувала десятки чоловіків і жінок у різних селищах прясти й ткати для неї. Кілька років тому на неї працювали сотні людей, але вона відчула наслідки голоду так само, як і всі інші, тому не було сенсу виробляти більше тканини, ніж вона могла продати. Навіть якби вона була одружена з Джеком, однаково хотіла б мати можливість працювати сама.
Пріор Філіп казав, що рано чи пізно її шлюб буде розірваний, але вони з Джеком жили так уже сім років — їли та виховували дітей разом, а спали окремо.
Нещастя Джека завдавало їй ще сильнішого болю, ніж власне. Алієна обожнювала його. Ніхто не знав, як сильно вона його кохає, окрім, можливо, його матері Елени, від якої важко було щось приховати. Алієна кохала Джека за те, що він повернув її до життя. Вона була наче гусениця в коконі, а він витягнув її звідти й перетворив на метелика. Вона могла б прожити все життя глухою до втіх і болю кохання, якби він не з’явився на її таємній галявині, не поділився з нею своїми віршованими історіями, не поцілував її ніжно й не пробудив почуття, що ховалось у неї в серці. Попри свою юність, він мав неабияке терпіння. Вона завжди кохатиме його за це.