Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 197)

— Знімай сорочку й лягай, — кинув він.

Вона підкорилася. Вільям побачив, що вона доволі пухка. Її великі груди мали маленькі гострі пипки. А трикутник між її ногами був вкритий світло-шатеновим пушком. Вона слухняно підійшла до ліжка й лягла на спину.

Вільям скинув чоботи, сів поруч із нею та стиснув її груди. Її шкіра була дуже ніжною. Ця мила, запопадлива, усміхнена дівчинка ніяк не відповідала образу пристрасної жінки, яка стогнала б й звивалася б під ним — образу, від якого в нього пересихало в горлі, — і він почувся так, немов його ошукали.

Він сунув руку їй між стегон, і вона негайно розвела їх. Сунув у неї пальця. Вона ахнула від болю, але швидко сказала:

— Усе добре, роби, що хочеш.

На якусь недовгу мить Вільямові здалося, що він завжди робив усе неправильно. Раптом у нього перед очима з’явилася інша картина: вони лежать поруч, торкаючись, розмовляючи та поступово пізнаючи одне одного. Але коли вона ахнула від болю, хіть нарешті ворухнулась у ньому, тому він відкинув сумніви й сунув пальця ще грубіше. Він уважно дивився на її обличчя, поки вона мовчки терпіла біль.

Вільям заліз у ліжко та став на коліна в неї проміж ніг. Він іще не до кінця збудився, тому потер член, але то мало йому допомогло. Він був певен, що то її дурна усмішка позабавляє його сили. Тож грубо сунув у неї вже два пальці, й вона скрикнула від болю. Йому стало краще. Але тупа сука знову всміхнулася. Він зрозумів, що має стерти цю усмішку з її обличчя. Він дав їй болючого ляпаса. Вона скрикнула, з розбитої губи побігла кров. Так було ще краще.

Він знову вдарив її.

Вона розплакалася.

І після того все стало, як мало бути.

Трійця припадала на наступну неділю: в цей день у соборі мусило зібратися багато народу. Службу мав вести єпископ Валер’ян. Очікувалося, що людей буде більше, ніж зазвичай, адже всім кортіло подивитися на нові трансепти, завершені нещодавно. Подейкували, що вони неймовірні. Під час служби Вільям мав явити свою дружину всьому простолюду графства. Він не був у Кінгзбриджі, відколи там збудували мур, але Філіп не міг заборонити йому йти до церкви.

За два дні до Трійці померла Вільямова мати.

Їй було близько шістдесяти років. Усе сталося дуже несподівано. У п’ятницю після вечері вона відчула задишку й рано пішла спати. Незадовго до світанку її покоївка розбудила Вільяма та сказала, що матері зле. Він підвівся з ліжка й побіг до неї в кімнату, розтираючи обличчя. Побачив, як вона зі свистом втягує повітря, неспроможна говорити, з виразом жаху в очах.

Вільяма налякали моторошні звуки її дихання та витріщені очі. Вона дивилася на нього так, немов очікувала, що він щось зробить. А Вільям так перестрашився, що захотів вибігти з кімнати й рушив до дверей, але там стояла покоївка, і він засоромився свого страху. Він змусив себе знову глянути на матір. Йому здавалося, що її обличчя безперервно змінює форму в непевному світлі єдиної свічки. Її хрипке уривчасте дихання ставало дедалі гучнішим, аж поки ніби заповнило його голову. Вільям не розумів, як вона не розбудила весь замок. Він приклав руки до вух, щоб заглушити ці звуки, але однаково чув їх. Це нагадало йому, як мати кричала на нього, коли він був малий: її безумні, гнівні тиради, з якими вона накидалася на нього; її зле обличчя, з виряченими очима, широко розтуленим ротом і скуйовдженим волоссям. Переконання, що вона чогось вимагає від нього, росло, а він ніби зменшувався, аж доки знову почувався малою дитиною, і його охопив сліпий жах, якого він не відчував з дитинства, — жах від усвідомлення того, що єдина людина на світі, яку він любить, — біснувате чудовисько. Так було завжди: вона наказувала йому підійти до неї чи піти геть, сісти на поні чи спішитися, і варто йому було хоч трохи забаритися, як вона починала кричати. І тоді він так лякався, що вже не міг зрозуміти, що вона йому наказує, і впадав в істеричний ступор, коли вона кричала дедалі гучніше, а він сліпнув, глухнув і німів зі страху.

Але цього разу все було інакше.

Цього разу вона померла.

Спершу мати заплющила очі. Тоді Вільям трохи заспокоївся. Її дихання поступово слабшало, а обличчя сіріло — навіть фурункули. Свічка, здавалося, також почала згасати, і рух тіней більше не лякав Вільяма. Нарешті вона перестала дихати.

— Ну ось, — сказав Вільям, — тепер із нею все гаразд, правда ж?

Покоївка розридалася.

Він сидів поруч із ліжком і дивився на її нерухоме обличчя. Покоївка привела священника, який сердито спитав:

— Чому мене раніше не покликали?

Вільям, здавалося, не чув його. Він просидів поруч із нею до світанку, коли служниці попросили його вийти, щоб вони могли «підготувати» її. Тоді він пішов униз, до зали, де мешканці замку — лицарі, воїни, священнослужителі та слуги — тихо снідали. Вільям сів поруч зі своєю молодою дружиною та випив трохи вина. Кілька лицарів і управитель намагалися заговорити до нього, але він не відповідав. Невдовзі з’явився Волтер і сів поруч із ним. Волтер супроводжував його упродовж багатьох років, і знав, коли краще помовчати.

За деякий час Вільям спитав:

— Коні готові?

Волтер здивовано подивився на нього.

— До чого?

— До подорожі в Кінгзбридж. Туди їхати два дні — треба вирушати сьогодні вранці.

— Я не думав, що ми поїдемо — зважаючи на обставини…

Вільям чомусь розлютився.

— Хіба я казав, що ми не поїдемо?

— Ні, мілорде.

— Значить, ми їдемо!

— Так, мілорде! — Волтер підвівся. — Зараз усе буде готово.

Вони виїхали пізнім ранком — Вільям, Елізабет і звичайний почет з лицарів і конюхів. Вільям почувався немов уві сні: здавалося, навколишній пейзаж рухався повз нього, а не навпаки. Елізабет їхала поруч із ним, пригнічена й мовчазна. Коли вони зупинялися перепочити, про все дбав Волтер. Вільям майже не їв — хіба що трохи хліба й кілька кубків вина. Уночі він забувався неспокійним сном.

Вони побачили собор здалека, за зеленими ланами на підступах до Кінгзбриджу. Старий собор був приземкуватою широкою будівлею з крихітними віконцями, що нагадували оченята-намистинки під напівкруглими арками-бровами. Нова церква була кардинально інша, хоча її ще не добудували. Вона була висока й витончена, а вікна здавалися неможливо великими. Коли вони наблизилися, Вільям побачив, що новий собор домінує над будівлями пріорату так, як старому ніколи не вдавалося.

На дорозі було чимало вершників і піших, і всі вони йшли в Кінгзбридж: служби на Трійцю завжди приваблювали багато люду, адже на початку літа погода була гарна, а дороги — сухі. Цього року людей було більше, ніж зазвичай: усі хотіли подивитися на дивовижну нову споруду.

Останню милю[177] Вільям із почтом їхали повільно, розштовхуючи необачних пішоходів, а потім проскакали дерев’яним мостом через річку. Кінгзбридж став одним із найукріпленіших міст в Англії. Його оточував міцний кам’яний мур із зазубреним парапетом, а одразу за мостом, який раніше вів просто на головну вулицю міста, дорогу перегороджував кам’яний барбакан із неймовірно важкою, оббитою залізом брамою, яка наразі була розчахнута, але, безперечно, зачинялася вночі.

«Навряд чи мені колись вдасться знову спалити це місто», — мимохідь подумав Вільям.

Поки він їхав головною вулицею в напрямку пріорату, усі дивилися на нього. Люди завжди на нього витріщалися: він, врешті-решт, був графом. Але сьогодні вони також роздивлялися його молоду дружину, яка їхала ліворуч від нього. Праворуч, як завжди, їхав Волтер.

Вони в’їхали на подвір’я пріорату й спішилися біля стайні. Вільям залишив коня на Волтера, а сам став роздивлятися собор. Вівтар — верхня частина хрестоподібної споруди — був у глибині подвір’я, прихований від очей. Західну, нижню, частину ще не добудували, але її вже розмітили жердинами й мотузками та майже завершили фундамент. А ось поперечина хреста — північний і південний трансепти із середохрестям посередині — постали перед ним у всій красі. Вікна справді були такі великі, якими здавалися звіддалік. Вільям ніколи в житті не бачив такої будівлі.

— Це неймовірно, — сказала Елізабет, порушивши свою покірну мовчанку.

Вільям пошкодував, що не залишив її вдома.

У побожному захопленні він повільно пройшов навою, між рядів жердин і мотузок. Елізабет йшла слідом за ним. Перший прогін нави був уже частково завершений і, здавалося, тримав велику стрілчасту арку, що утворювала західний вхід у середохрестя. Вільям пройшов під цією дивовижною аркою та опинився в залюдненому середохресті.

Нова будівля здавалася нереальною: надто висока, надто вузька, надто витончена, надто крихка, щоб встояти. Можна було подумати, що в ній немає стін, а дах тримає лише ряд витких колон, що виразно тягнулись угору. Як і всі навколо, Вільям витягнув шию, щоб подивитись угору, і побачив, як колони розгалужуються, щоб зійтися знов на вершині вигнутого склепіння, немов гілки старих в’язів у лісі.

Почалася служба. Вівтар розташували в ближньому краї східної частини. За ним стояли монахи — так, щоб залишити середохрестя й обидва трансепти вільними для пастви, — але натовп усе одно перетікав у недобудовану наву. Вільям протиснувся вперед, як і належало графу, і став біля вівтаря поруч з іншими вельможами, які кивали йому та перешіптувалися між собою.

Пофарбована дерев’яна стеля старого вівтаря незграбно сусідила з високою східною аркою середохрестя, і було зрозуміло, що будівник має намір зрештою знести вівтар і перебудувати його так, щоб він відповідав новій архітектурі.