Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 196)

— Тож запам’ятай: у голоді винна війна, а не негода, — сказав він.

— Сподіваюся, в пеклі є спеціальне місце для графів і королів, які спричиняють такі страждання! — з юнацьким запалом вигукнув Джонатан.

— Я також… Угодники Божі, а це хто?

Якась дивна постать з’явилася з підліска та побігла до Філіпа. То був чоловік у лахмітті, зі скуйовдженим волоссям і чорним від бруду обличчям. Філіп подумав, що бідолаха тікає від дикого кабана або навіть від ведмедя.

Чоловік тим часом підбіг до них і кинувся на Філіпа.

Філіп не чекав на таке й не втримався в сідлі.

Нападник застрибнув на нього. Він смердів як звір і рохкав, як той кабан. Філіп пручався та намагався відштовхнути розбійника. А той старався вихопити шкіряну сумку, що висіла у Філіпа через плече. Пріор зрозумів, що чоловік хоче пограбувати його. У сумці була тільки книга «Соломонова пісня над піснями». Філіп щосили опирався, намагаючись вирватися, не тому, що ця книга була йому особливо дорога, а тому що грабіжник був такий огидно брудний.

Але Філіп заплутався в ремінці своєї сумки, а грабіжник не відпускав. Вони качалися по твердій землі: один намагався вирватися, а другий — не відпустити сумку. Пріор устигнув помітити, що його кінь утік.

Аж тут Річард різким рухом відтягнув грабіжника від Філіпа. Пріор перевернуся й сів, але не одразу підвівся на ноги. Він був ошелешений, захеканий і жадібно хапав свіже повітря, радий позбутися смороду. Обмацав свої забої, переконуючись, що нічого не зламано. Нарешті його увага повернулася до інших.

Річард кинув грабіжника на землю й тепер стояв над ним, упершись ногою полоненому між лопаток і приставивши жало меча до його потилиці. Переляканий Джонатан тримав двох коней. Філіп обережно підвівся на ноги. Він відчував слабкість у всьому тілі.

«Коли я був такий, як Джонатан, я міг впасти з коня й миттю заскочити назад», — подумав він.

— Якщо постережете цього таргана, я поверну вашого коня, — сказав Річард і простягнув Філіпові меч.

— Добре, — відповів Філіп, але відмахнувся від меча. — Він мені не знадобиться.

Річард мить вагався, а потім засунув меч у піхви. Грабіжник лежав тихо. Його ноги, що стирчали з-під туніки, були тонкі, немов хворостини, і того самого кольору. Він був босий. Філіп усвідомив, що йому ніщо не загрожувало: бідолашному забракло б сил навіть задушити курча. Річард пішов по Філіпового коня.

Грабіжник побачив, що Річард пішов, і напружився. Філіп розумів, що він хоче втекти, і, щоб зупинити його, спитав:

— Хочеш їсти?

Грабіжник підвів голову й подивився на Філіпа як на божевільного.

Філіп підійшов до коня Джонатана й розв’язав сакви. Він дістав звідти буханець хліба, розламав його та простягнув половину грабіжникові. Той, не вірячи своєму щастю, схопив кусень і миттю запхав у рота мало не повністю.

Філіп сів на землю й став дивитися на нього. Чоловік їв жадібно, наче тварина, стараючись проковтнути якомога більше, немов боявся, що в нього відберуть їжу. Спершу Філіп думав, що він старий, але, придивившись, побачив, що грабіжник, навпаки, доволі молодий. Йому було років двадцять п’ять.

Повернувся Річард і привів Філіпового коня. Він обурився, коли побачив, що грабіжник сидить і жере.

— Чому ви віддали йому наші харчі? — спитав він Філіпа.

— Тому що він вмирає з голоду, — відповів Філіп.

Річард мовчав, але вираз його обличчя красномовно свідчив, що він вважає всіх монахів схибленими.

Коли грабіжник покінчив із хлібом, Філіп спитав:

— Як тебе звуть?

Той насторожено дивився на Філіпа й мовчав, немов вагаючись. Філіп зрозумів, що він, напевне, давно ні з ким не розмовляв. Нарешті чоловік сказав:

— Девід.

«Схоже, йому вдалося зберегти здоровий глузд», — подумав Філіп і сказав:

— Що з тобою сталося, Девіде?

— Я втратив свою ферму після збору минулого врожаю.

— Хто твій лендлорд?

— Граф Ширингський.

«Вільям Гамлейський. Не дивно», — подумав Філіп.

Тисячі фермерів, що орендували землю, були не в змозі сплатити ренту після трьох неврожаїв поспіль. Коли Філіпові орендарі не платили, він пробачав їм, адже усвідомлював: якщо залишить їх без нічого, вони однаково прийдуть у пріорат просити милостиню. Інші лендлорди, і серед них граф Вільям, користувалися нагодою, щоб вигнати орендарів і заволодіти їхнім господарством. Ось чому в лісі побільшало розбійників і стало ще небезпечніше подорожувати. Тож Філіп і мусив брати із собою Річарда за охоронця.

— Що з твоєю сім’єю? — спитав Філіп грабіжника.

— Дружина забрала дитину й повернулася до матері. Мені там місця не знайшлося.

То була знайома історія. Філіп сказав:

— Гріх накладати руки на монаха, Девіде, так само й жити крадіжками.

— А як мені жити? — заплакав чоловік.

— Якщо ти збираєшся жити в лісі, то краще лови пташок і рибу.

— Я не вмію!

— Грабіжник із тебе нікчемний, — сказав Філіп. — Що ти сам, беззбройний, міг зробити нам трьом, тим паче що Річард до зубів озброєний?

— Я був у відчаї.

— Коли наступного разу будеш у відчаї — іди у монастир. Там завжди знайдуться харчі для жебрака.

Філіп підвівся. Останні слова залишили в нього на губах неприємний присмак лицемірства. Він знав: монастир не в змозі прогодувати всіх розбійників, і для більшості з них крадіжка була єдиним способом вижити. Але його завдання полягало в тому, щоб сіяти праведність, а не шукати виправдання гріхам.

Більше він нічим не міг допомогти нещасному. Філіп забрав у Річарда віжки й сів верхи. І тут-таки відчув, що його забої даватимуть знати про себе упродовж багатьох днів.

— «Іди й більше не гріши», — процитував він Ісуса та підострожив коня.

— Ви занадто добрий, правду кажу, — мовив йому Річард, коли вони поїхали далі.

Філіп сумно похитав головою.

— Правда в тому, що я недостатньо добрий.

Вільям Гамлейський одружився в неділю перед Трійцею.

Усе задумала його мати.

Вона роками дошкуляла йому тим, що він має знайти дружину й породити спадкоємця, але він постійно це відкладав. Жінки навіювали на нього нудьгу й певним чином навіть лякали, хоча він і не хотів про це замислюватися. Він постійно казав матері, що невдовзі одружиться, але не робив жодних кроків для цього.

Врешті-решт вона сама знайшла йому наречену.

Її звали Елізабет. Вона була донькою Гарольда Веймутського, заможного лицаря та вірного прибічника Стефана. Мати сказала Вільямові, що якби він доклав трохи зусиль, то легко знайшов би собі кращу пару, — наприклад, доньку графа, — але якщо він не хоче сам про це подбати, то згодиться й Елізабет.

Вільям бачив її при дворі короля у Вінчестері, і мати помітила, що він не відводить від Елізабет очей. У неї були гарненьке обличчя, густі шатенові кучері, великий бюст і вузькі стегна — саме на Вільямів смак.

Елізабет було чотирнадцять років.

Коли Вільям витріщався на дівчинку, то уявляв, як зустрічає її темної ночі та ґвалтує десь на задвірках Вінчестеру, — про одруження він навіть не думав. Однак мати швидко дізналася, що її батько охоче на це піде, а Елізабет була слухняним дитям, тож зробить усе, що їй накажуть. Переконавши Вільяма в тому, що приниження, якого зазнала вся їхня родина від Алієни, йому не загрожує, мати організувала їм зустріч.

Вільям хвилювався. Востаннє він опинився в таких обставинах недосвідченим двадцятирічним юнаком, сином лицаря, який зіткнувся з пихатою юною аристократкою. Але тепер він був загартованим у битвах чоловіком тридцяти семи років і вже ціле десятиліття графом Ширингським. Хвилюватися через зустріч із чотирнадцятирічною дівчинкою було безглуздо.

Вона, втім, хвилювалася ще більше. А ще прагнула догодити йому й захоплено розповідала про свою домівку, друзів, коней і собак, родичів і приятелів. Він мовчки слухав і старався уявити її без одягу.

Єпископ Валер’ян обвінчав їх у каплиці в Ерлскаслі, після чого всі бенкетували аж до ночі. За традицією мало бути запрошено все вельможество графства, і Вільям зганьбився б, якби не влаштував пишну гостину. На подвір’ї замку засмажили трьох биків й десятки овець та свиней, а гості випили все пиво, сидр і вино із замкових льохів. Мати Вільяма головувала за столом, і її спотворене обличчя було осяяне виразом тріумфу. Єпископ Валер’ян вважав такі вульгарні гуляння дещо огидними й поїхав, щойно дядько нареченої став пускати дотепи про молодят.

Уночі наречена з нареченим усамітнилися у своїх покоях, залишивши гостей святкувати. Вільям відвідав чимало весіллів і розумів наміри деяких молодих гостей, тому поставив Волтера біля дверей — щоб ніхто йому не заважав.

Елізабет зняла туніку, роззулася й залишилася в самій полотняній сорочці.

— Я не знаю, що робити, — просто сказала вона. — Ти маєш мене навчити.

То було не так, як уявляв собі Вільям. Він наблизився до неї, взяв за підборіддя й поцілував її ніжні губи. Поцілунок чомусь зовсім не збудив його.