Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 191)

Джек саме повертався з пріорату, коли почув застережні крики.

Його серце забилося швидше, і він видерся на дах стайні, щоб подивитися через поле на захід. На дорозі, що вела до мосту, здійнялася курява, що свідчила про наближення великої кількості вершників.

До цієї миті Джека ще переслідувало відчуття нереальності того, що відбувається, але тепер люди, які хотіли спалити Кінгзбридж, були вже поруч, на дорозі, і небезпека раптом стала жахливо справжньою.

Джекові кортіло знайти Алієну, але часу було обмаль. Він зістрибнув з даху й побіг на берег. Біля паркану зібралася купка людей. Вони увігнали жердини в землю та квапливо прибивали дошки, закриваючи останню прогалину. Більшість містян, окрім тих, хто сховався в трапезній, уже зібралися біля муру. За кілька хвилин після того, як Джек приєднався до них, прибіг Річард і крикнув:

— На іншій околиці міста нікого нема! Вони могли розділитися, щоб напасти на нас із двох боків! Мерщій повертайтеся на свої позиції!

Люди заметушилися, а Річард пробурмотів, звертаючись до Джека:

— Ніякої дисципліни. Геть ніякої!

Джек дивився, як хмара пилу наближається до них. Невдовзі він зміг роздивитися окремих вершників. Вони були немов чорти з пекла, схиблені на смерті й винищенні, зобов’язані своїм існуванням графам і королям, що їх потребували.

«Філіп, може, і не знається на речах, пов’язаних із коханням і шлюбом, — подумав Джек, — але він принаймні здатен керувати містом без допомоги подібних дикунів».

То була дивна мить для таких роздумів. Може, про це думають всі люди, коли їм загрожує загибель?

Вершники наближалися. Їх було більше ніж пів сотні, як і передбачав Річард, може навіть ближче до сотні. Вони прямували туди, де раніше стояв міст, і потроху сповільнялися. Коли кавалькада різко зупинилася на тому березі, натягнувши віжки коней, Джек піднісся духом. Вони з подивом роздивлялися міський мур, і хтось поруч із Джеком зареготав. До нього приєдналися й інші, і спершу п’ятдесят, потім — сто, а далі — двісті чоловіків і жінок зайшлися реготом, дивлячись на спантеличених воїнів, які застрягли за річкою.

Кілька вершників спішилися та стали купкою. Вдивляючись у ранкову млу, Джек побачив, як йому здалося, солом’яно-жовте волосся й червону пику Вільяма Гамлейського, що стояв у центрі, але він не був певен.

Невдовзі вони знову сіли верхи, розділилися та поїхали геть. Містини переможно заволали. Але Джек не вірив, що Вільям так швидко здасться й поверне назад. І справді — вони поскакали уздовж річки, вверх за течією. До Джека підійшов Річард і сказав:

— Вони шукають брід. Там вони перетнуть річку, проїдуть лісом і вийдуть на нас з іншого боку. Розкажи решті.

Джек швидко пішов уздовж муру та переказав усім Річардове передбачення. На півночі й на сході не було річки — тільки кам’яний мур або земляний вал. Там мур з’єднувався із східною стіною пріорату — за кілька кроків від трапезної, де ховалися Алієна з Томмі. Річард велів баришникові Освальду й Дікові Річардзу, синові чинбаря, взяти луки зі стрілами та стати на даху лазарету — вони були найкращими лучниками в місті. Джек пішов у південно-східний куток і став на земляний вал, вдивляючись у ліс за полем, звідки мав з’явитися Вільям зі своїми людьми.

Сонце піднялося вже високо. День знову видався спекотним, на небі не було ані хмаринки. Ченці рушили вздовж муру, розносячи хліб і пиво. Джек думав, як високо за течією підійметься Вільям. За милю[174]від міста була ділянка річки, яку добрий кінь подолав би вплав, але той, хто не знав цих місць, навряд чи на це наважився б, тому Вільям, мабуть, зайде на кілька миль далі, де є мілкий брід.

Джек знову почав хвилюватися за Алієну. Йому кортіло піти в трапезну, щоб побачитися з нею, але він не наважувався відійти від муру: якщо він це зробить, інші можуть вчинити так само, і мур залишиться без захисту.

Поки він боровся зі спокусою, почувся крик, і Джек побачив вершників.

Вони з’явилися з лісу на сході, і коли Джек дивився на них, сонце сліпило йому очі. Так, безсумнівно, і задумував ворог. Іще через мить Джек усвідомив, що вершники не просто наближаються — вони атакують. Напевне, до того вони зупинились у лісі, розвідали все і спланували напад. Джека охопив страх. Тепер вони не стануть дивитися на мур, щоб потім забратися геть, а спробують прорватися в місто.

Коні галопом неслися через поле. Кілька містян пустили стріли. Річард, що стояв поруч із Джеком, сердито крикнув:

— Зарано! Зарано! Хай заїдуть у рів — тоді не промахнетеся!

Мало хто почув його, і змарновані стріли дощем упали на ячмінні пагони в полі.

«Як військова сила ми безнадійні, — подумав Джек, — лише стіна здатна нас врятувати».

В одній руці він тримав камінець, а в другій — пращу, як тоді, коли ще малим полював качок на обід. Він гадав, чи його рука така сама вправна, і, помітивши, що надто міцно стискає зброю, дещо ослабив хват. Камінці здатні були вразити качку, але проти людей в обладунку на здоровезних конях, які щомиті наближалися, здавалися зовсім нікчемними. Він судомно ковтнув. Деякі з нападників тримали напоготові луки з запаленими стрілами, і за мить Джек зрозумів, що вони рухаються в напрямку кам’яного муру, а решта — до земляного валу. Отже, Вільям вирішив, що штурмувати мур буде марно, — він не знав, що через сирий розчин стіну можна завалити руками. Вони обдурили його. На коротку мить Джек відчув смак перемоги.

І тут нападники наблизилися до стін.

Містяни засипали їх стрілами, вони роєм жалили вершників. Хоча мешканці Кінгзбриджу не могли похвалитися видатною влучністю, без убитих не обійшлося. Тим часом коні наблизилися до рову. Деякі з них зупинилися, інші ж спустилися й видерлися нагору по той бік. Просто перед Джеком якийсь здоровань у пошарпаній кольчузі верхи перестрибнув рів, приземлився біля підніжжя валу та спрямував коня вгору. Джек вклав камінець у пращу й запустив його. Руки не зрадили його: камінець ударив коня по носі. Той, намагаючись вибратися з пухкого ґрунту, заіржав з болю, позадкував і розвернувся. Він поскакав геть, але вершник встигнув спішитися й витяг меча.

Більшість коней також розвернулася: чи то за власним бажанням, чи за командою вершників. Утім, кілька воїнів все ж таки спішилися та кинулись в атаку, а інші розвертали коней, щоб знову спрямувати їх на вал. Озирнувшись через плече, Джек побачив, що кілька очеретяних стріх зайнялося, попри зусилля молодих жінок, які намагалися загасити полум’я. На мить у нього промайнула жахлива думка, що в них нічого не вийде: попри всі героїчні зусилля, що їх вони доклали впродовж минулих тридцяти шести годин, ці жорстокі люди перейдуть за мур, спалять місто й уб’ють його мешканців.

Перспектива рукопашної битви жахала Джека. Він не вмів битися, не знав, як користуватися мечем, якби навіть мав його, а єдиним його бойовим досвідом був випадок, коли Альфред побив його. Він почувався безпорадно.

Вершники знову налетіли, і ті з них, хто не втримався в сідлі, рвонули на вал на своїх двох. У них полетіли каміння та стріли. Джек невпинно метав камінці з пращі — вкладав і метав, вкладав і метав, наче заведений. Кілька нападників упали під градом каміння. Джек побачив, як просто перед ним вершник злетів з коня й загубив шолом, під яким виявилася копиця солом’яно-жовтого волосся — то був сам Вільям. Жоден з коней не дістався вершини валу, але тим, хто спішився, це вдалося, і, на жах Джека, містяни мусили тепер відбиватися від мечів і списів палицями й сокирами. Декілька нападників перебралося через гребінь валу, і Джек побачив, як кілька захисників міста поруч із ним упало. Його серце похололо: містяни програвали.

Але за мить кожного з нападників, яким вдалося подолати вал, оточили по вісім-десять містян і стали лупцювати ворогів дрючками та безжально рубати сокирами. Попри те що дехто з містян отримав поранення, вони дуже швидко вбили всіх нападників та кинулися до тих, що тільки лізли на вал. Атака захлинулася. Ті з нападників, хто утримався в сідлі, нерішуче їздили колом, поки біля валу в кількох місцях тривали сутички. Джек хвильку перепочив і старався віддихатися, радіючи цій паузі й водночас з острахом чекаючи, що ворог робитиме далі.

Вільям здійняв меч над головою та крикнув, щоб привернути увагу свого війська. Він описав коло вістрям меча на знак того, що вони мають зібратися, і вказав ним на стіни. Вони зімкнули лаву й підготувалися до чергової атаки на міські укріплення.

Джек побачив для себе сприятливу нагоду.

Він узяв камінь, поклав його в пращу та прицілився у Вільяма.

Камінь полетів по ідеальній, немов мулярська линва, прямій, і вдарив Вільяма точно посеред лоба — так сильно, що Джек почув стукіт каміння об кістку.

Вільям упав.

Його воїни завагалися, й атака провалилася.

Кремезний чорнявий чоловік зістрибнув з коня та побіг до Вільяма. Джекові здалося, що він упізнав Вільямового слугу Волтера, який завжди їздив із ним.

Тримаючись за віжки, він став на коліна перед розпростертим тілом Вільяма. Якусь мить Джек тішив себе надією, що Вільям помер, але той ворухнувся, і Волтер допоміг йому підвестися. Вільям був оглушений. Усі учасники битви дивилися на цих двох, навіть град каміння та стріл ненадовго вщухнув.

Вільям сперся на Волтера, хиткою ходою рушив до його коня та сяк-так сів верхи. Волтер сів позаду. Тягнулася напружена мить, коли всі гадали, зможе Вільям продовжити бій чи ні. Волтер махнув мечем, наказуючи всім зібратися, а потім вказав вістрям на ліс, і Джек зітхнув із полегшенням.