Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 190)
— Я не можу піти, коли ти переконав усіх залишитися й битися, — розсудливо відповіла вона.
Однак його давно вже не хвилювала розсудливість.
— Якщо підете зараз, ніхто не дізнається.
— Згодом зрозуміють.
— Але тоді все буде скінчене.
— Подумай, яка це ганьба.
— До біса ганьбу! — закричав Джек. Він ошаленів з розпачу, коли побачив, що не може знайти слів, щоб переконати її. — Я хочу, щоб ви були в безпеці!
Його крик розбудив Томмі, і малий заплакав. Алієна взяла його на руки й заходилася заколисувати.
— Я не певна, що в лісі нам буде безпечніше, — сказала вона.
— Вільям не піде в ліс. Його цікавить місто.
— Його можу цікавити я.
— Можеш сховатися на своїй галявині. Туди ніхто не ходить.
— Вільям може знайти мене випадково.
— Послухай мене. Там буде безпечніше, ніж тут. Я це точно знаю.
— Я все одно хочу залишитися.
— Ти тут не потрібна, — грубо кинув Джек.
— Але я все одно залишусь, — відповіла вона з усмішкою, не звертаючи уваги на його грубість.
Джек ледь стримав прокляття. Коли Алієна щось вирішувала, з нею марно було сперечатися: вона ставала вперта, наче осел. Він став прохати:
— Алієно, я боюся того, що може статися завтра.
— Я теж боюся, — промовила вона. — Нумо боятися разом.
Він знав, що мусить відступитися, але надто сильно хвилювався.
— Ну і чорт з тобою, — розлючено сказав і вибіг надвір.
Постояв там, вдихаючи прохолодне нічне повітря, і невдовзі заспокоївся. Він і досі страшенно хвилювався, але сердитися на неї було безглуздо: завтра вони обоє можуть загинути.
Джек повернувся в хату. Алієна стояла сумна там, де він її покинув.
— Я кохаю тебе, — сказав він.
Вони обійнялися й довго не розтуляли обіймів.
Коли він нарешті вийшов з дому, місяць був уже високо. Джек заспокоював себе тим, що, можливо, Алієна не помиляється: може, тут буде безпечніше, ніж у лісі. Принаймні, якщо їй загрожуватиме небезпека, він знатиме про це та спробує захистити її.
Він розумів, що не зможе заснути, тому навіть не намагався лягати. Його охопив ірраціональний страх, що всі просплять північ і не прокинуться до світанку, коли військо Вільяма вдереться в місто, щоб рубати їх і палити. Джек знай ходив околицями міста й почувався доволі дивно: до сьогодні Кінгзбридж не мав жодних укріплень. Кам’яний мур був заввишки по пояс, і цього було недостатньо. Паркани вийшли високі, але однаково подекуди в них залишилися прогалини, достатні для того, щоб могли проїхати вершники. Висота земляних валів навряд чи зупинить бойового коня. Вони мали ще багато роботи.
Він зупинився там, де раніше був міст. Його розібрали та склали на подвір’ї пріорату. Джек подивився на річку, залиту місячним сяйвом, і побачив, як уздовж паркану до нього наближається примарна постать. Він аж затремтів від якогось забобонного страху, але то виявився лише пріор Філіп, якому так само не спалося.
Джекова неприязнь до Філіпа послабшала у світлі небезпеки, в якій вони опинилися, і він не відчував до нього ворожості. Він сказав:
— Якщо виживемо, стіну треба буде поступово перебудувати.
— Згодний, — охоче відповів Філіп. — Упродовж року все місто має бути захищене муром.
— А тут, біля мосту, я побудував би браму й барбакан[172], щоб можна було стримувати нападників, не розбираючи моста.
— Ми, монахи, не сильні в організації оборони.
Джек кивнув. Монахи не мали жодного стосунку до військової справи.
— Але якщо не ви це організуєте, то хто?
— Може, брат Алієни — Річард?
Спершу Джек здивувався, але, подумавши мить, зрозумів, що це блискуча думка.
— Він впорається. До того ж це покладе край його гультяйству, а мені вже не треба буде годувати його, — радісно сказав він і подивився на Філіпа із захопленням. — Ви ніколи не зупиняєтеся, еге ж?
Філіп знизав плечима.
— Якби всі наші труднощі можна було здолати так само легко.
Джек знову подумав про мур.
— Відтепер Кінгзбридж назавжди стане фортецею.
— Не назавжди, але до другого пришестя Ісуса.
— Хтозна, — задумливо відгукнувся Джек. — Може, прийдуть часи, коли варвари на зразок Вільяма Гамлейського будуть позбавлені влади, коли закони захищатимуть звичайних людей замість поневолювати, коли королі думатимуть про мир, а не про війну. І тоді — тільки подумайте — англійським містам уже не будуть потрібні мури!
Філіп похитав головою.
— Ти маєш багату уяву, — сказав він. — Не бувати такому аж до Судного дня.
— Може, й так.
— Уже майже північ. Час повертатися до роботи.
— Філіпе, поки ви не пішли…
— Що?
Джек глибоко вдихнув.
— Ми ще маємо час змінити плани. Ми ще цілком можемо вивести всіх із міста.
— Боїшся, Джеку? — спитав Філіп, але незлобливо.
— Так. Але не за себе. За свою сім’ю.
Філіп кивнув.
— А тепер поміркуй: якщо підемо зараз, ми, певно, завтра будемо в безпеці. Але Вільям може прийти знову. Якщо не зупинити його завтра, ми
«Він правий, — подумав Джек. — Щоб діти виросли вільними, їхні батьки мають припинити тікати від таких, як Вільям».
— Добре, — зітхнув він.
Філіп пішов бити у дзвони.
«Він правитель, що береже мир, чинить правосуддя й не пригнічує тих, хто від нього залежить, — подумав Джек. — Але чи справді аж так потрібно для цього дотримуватися целібату?»
Пролунали дзвони. У будинках засвітилися вікна, і на вулиці, протираючи очі й позіхаючи, висипали працівники. Робота почалася повільно, люди буди не в гуморі й обмінювалися дошкульними репліками. Але Філіп наказав розпалити вогнище в пекарні, і невдовзі гарячий хліб зі свіжим маслом піднесли всім настрій.
На світанку Джек із Філіпом знов обійшли укріплення, тривожно дивлячись на темний обрій і чекаючи появи вершників. Паркан біля річки був майже завершений, теслярі споруджували кілька останніх ярдів. Земляні вали вже сягали людського зросту, а рови перед ними додавали до цього ще три-чотири фути[173]: людина могла б сяк-так видертися нагору, але їй довелося б злізти з коня. Мур також був у людський зріст заввишки, але останні три-чотири ряди кладки трималися зовсім слабко, тому що розчин іще не затвердів. Проте ворог не дізнається про це, доки не спробує зруйнувати стіну, хоча й тоді це на певний час його затримає.
У дерев’яному паркані ще залишалося кілька прогалин, але загалом усе було готове, і Філіп віддав нові розпорядження. Старі й діти мали йти в монастир та сховатися в дорміторії. Джек зрадів: Алієна буде з Томмі, далеко від місця сутички. Майстри ще закінчували будівництво, але деякі робітники вже об’єдналися в бойові загони під командуванням Річарда. Кожен загін мав захищати ту ділянку стіни, яку збудував. Ті з містян, хто мав луки, готувалися цілити в супротивників стрілами. Ті, в кого зброї не було, ладналися кидати каміння, збираючи його в купи. Окріп також міг стати потужною зброєю, і воду вже гріли в казанах, щоб вилити на нападників у слушну мить. Кілька містян мали мечі, але користі від тієї зброї було мало: якщо дійде до поєдинків, це означатиме, що ворог вдерся в місто й спорудження муру було марним.
Джек не спав уже сорок вісім годин. У нього боліла голова, а в очі немов потрапив пісок. Він сидів на очеретяній стрісі біля річки й дивився через поле, поки теслярі поспіхом закінчували ставити паркан. Раптом він подумав, що Вільямове військо може стріляти по місту підпаленими стрілами, щоб звіддалік спричинити пожежу. Він втомлено спустився зі стріхи й рушив на пагорб, на подвір’я пріорату. Там він дізнався, що Річардові спало на думку те саме, і він наказав поставити діжки з водою та відра в усіх уразливих місцях на околицях міста.