Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 184)

Її очі блиснули гнівом.

— То ти пішов від неї?

— Так. Доки її шлюб не розірвуть.

Мати відклала кролячу шкуру й, стиснувши гострий ніж у закривавлених руках, стала різати м’ясо над казанком, у якому кипіла вода.

— Коли я була із Томом, пріор Філіп так само вчинив зі мною, — сказала вона, нарізаючи м’ясо швидкими рухами. — Я розумію, чому його так обурюють люди, які кохають одне одного. Бо він не може дозволити це собі й заздрить, що інші вільні чинити так, як йому заборонено. Коли шлюб освячений церквою, вони нічого не можуть вдіяти. А якщо ні — їм ніщо не заважає зіпсувати життя іншим і радіти із цього.

Вона відрізала кролячі лапки та пожбурила їх у відро зі сміттям.

Джек кивнув. Він змирився з неминучим, але щоразу, коли бажав Алієні доброї ночі та йшов від її дверей, гнівався на Філіпа, тож чудово розумів непогамовне обурення матері.

— Але це не назавжди, — сказав він.

— Як до цього ставиться Алієна?

Джек скривився.

— Не дуже. Але вона гадає, що сама винна, бо пішла за Альфреда.

— Так і є. І ти також винний, бо тобі так кортить будувати церкви.

Йому було шкода, що мати не розуміє його захоплення.

— Мамо, але будувати щось інше не варто. Церкви великі, високі, прекрасні, будувати їх складніше за все, і вони мають більше оздоблення та скульптур за будь-яку іншу споруду.

— А на менше ти не згодний.

— Саме так.

Вона зніяковіло похитала головою.

— Я, мабуть, ніколи не зрозумію, чому ти вирішив, що приречений на велич. — Елена кинула рештки м’яса в казан і заходилася чистити шкурку, щоб не пропало хутро. — Це в тобі явно не від предків.

Він чекав, коли розмова торкнеться цієї теми.

— Мамо, коли я був за морем, то дещо дізнався про своїх предків.

Вона припинила скребти шкурку й подивилася на нього.

— Що ти маєш на увазі?

— Я знайшов родину свого батька.

— Господи боже! — Вона аж випустила з рук кроляче хутро. — Як тобі вдалося? Де вони? Хто вони?

— У Нормандії є місто, що зветься Шербур. Він звідти родом.

— Чому ти такий певний?

— Я такий схожий на нього, аж вони подумали, що я привид.

Мати важко опустилася на табурет. Джек почувався винним, що так приголомшив її, але він не чекав подібної реакції.

— То які… які то люди?

— Його батько помер, але мати досі жива. Вона була доброю до мене — щойно переконалася, що я не дух мого батька. Його старший брат — тесляр, він має дружину й трьох дітей. То мої кузени.

Він усміхнувся.

— Хіба не чудово? У нас є родичі.

Здавалося, ці слова її засмутили, і вона стурбовано подивилася на нього.

— Джеку, мені так прикро, що я не змогла виховати тебе так, як інші.

— І дарма, — тихо промовив він, збентежений тим, що мати раптом охопило каяття, адже це було так на неї не схоже. — Але я був радий познайомитися з кузенами. Навіть якщо я більше не побачу їх, добре знати, що вони в мене є.

— Розумію, — сумно кивнула вона.

Джек глибоко вдихнув.

— Вони думали, що батько потонув двадцять чотири роки тому. Він був на борту «Білого корабля», який затонув, щойно вийшов з Барфлеру. Люди вважали, що всі, хто був на ньому, загинули, але батько вижив. Утім, вони про це так і не дізналися, бо він не повернувся в Шербур.

— Він потрапив у Кінгзбридж, — сказала мати.

— Але чому?

Вона зітхнула.

— Він тримався за діжку, і його врешті винесло на берег біля замку, — почала вона. — Він пішов туди й розповів про те, що сталося. У замку було кілька дуже впливових баронів, і його слова приголомшили їх. Його заарештували та привезли в Англію. За кілька тижнів чи місяців — він і сам точно не знав — твій батько опинився в Кінгзбриджі.

— Він щось іще розповідав про трощу?

— Казав лише, що корабель затонув дуже швидко, немов мав пробоїну.

— Схоже, хтось вирішив прибрати його з дороги.

Вона кивнула.

— Коли вони зрозуміли, що не зможуть вічно тримати його у в’язниці, з ним розправилися.

Джек став перед нею на коліна та змусив подивитися собі в обличчя.

— Хто ці вони, мамо? — спитав він голосом, що тремтів від хвилювання.

— Ти вже колись питав.

— А ти мені не сказала.

— Тому що я не хочу, щоб ти присвятив життя спробам помститися за батька!

Джек відчув, що мати знову ставиться до нього як до дитини й старається приховати те, що, на її думку, може йому зашкодити. Він постарався поводитися спокійно та зріло.

— Я збираюся присвятити життя тому, щоб будувати Кінгзбриджський собор і ростити дітей з Алієною. Але я хочу знати, за що повісили мого батька. Відповідь знають ті, хто кривосвідчив проти нього. Тому я маю дізнатися, хто вони.

— Тоді я ще не знала їхніх імен.

Він бачив, що мати ухиляється від відповіді, й розсердився.

— Але тепер знаєш!

— Так, знаю, — сказала вона зі сльозами на очах, і Джек зрозумів, що її біль не слабший за його. — І я назву їх тобі, інакше ти від мене не відчепишся. — Вона шморгнула і протерла очі. Джек напружено чекав. — Їх було троє: монах, священник і лицар.

Джек жорстко подивився на неї.

— Як їх звали?

— Ти питатимеш їх, чому вони збрехали під присягою?

— Так.

— І чекаєш, що вони дадуть тобі відповідь?

— Мабуть, ні. Я зазирну їм в очі, коли питатиму, — може, так дізнаюся, що хочу.

— Це також може бути неможливим.