Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 185)

— Мамо, я хочу спробувати!

Вона зітхнула.

— Монахом був пріор Кінгзбриджський.

— Філіп!

— Ні, не Філіп. Це було ще до Філіпа. Тоді монастирем керував його попередник, Джеймс.

— Але він помер.

— Я ж казала, що їх буде складно розпитати.

Джек примружив очі.

— А інші хто?

— Лицар — Персі Гамлейський, граф Ширингський.

— Батько Вільяма!

— Так.

— Він також помер!

— Це правда.

Джек зі страхом подумав, що всі троє можуть бути вже мертві й таємниця виявиться похованою разом із ними.

— Ким був священник? — нетерпляче спитав він.

— Його звали Валер’ян Біґо. Нині ця людина — єпископ Кінгзбриджський.

Джек задоволено зітхнув і сказав:

— І він досі живий.

Замок єпископа Валер’яна завершили перед Різдвом. Вільям Гамлейський з матір’ю під’їхали до нього погожим ранком невдовзі, в перші дні нового року^{6}. Вони побачили його здалека, аж за долиною. Він був найвищою точкою на пагорбі й погрозливо дивився на навколишні села.

Дорогою через долину вони проїхали повз старий палац. Нині він слугував сховищем для вовни. Прибутки від її продажу покрили левову частку витрат на будівництво нового замку.

Вони пустили коней риссю, піднялися некрутим схилом і поїхали через отвір у насипному валу й сухий рів до брами в кам’яному мурі. Вал, рів та кам’яний мур робили замок єпископа неприступним і набагато безпечнішим за фортецю Гамлеїв і навіть за деякі королівські замки.

На внутрішньому подвір’ї домінувала масивна квадратна кам’яниця на три поверхи, яка затьмарювала церквицю, що стояла поруч. Вільям допоміг матері спішитися. Вони залишили своїх лицарів прив’язувати коней, а самі підійнялися сходами, що вели в залу.

Був полудень, і слуги Валер’яна в залі накривали на стіл. Архідиякони, настоятелі, робітники та просто прихвосні стояли неподалік в очікуванні обіду. Вільям і Регана чекали, доки розпорядник доповість єпископові про їхнє прибуття.

Вільяма палили зсередини несамовиті ревнощі. Алієна закохалася, і про це знало все графство. Вона народила позашлюбну дитину, і чоловік вигнав її з дому.

З дитиною на руках вона пішла шукати коханого та знайшла його, обходивши половину християнського світу. Цю історію переповідали по всьому півдню Англії. Щоразу, як Вільям чув її, його аж нудило з люті. Але він уже обміркував, як йому помститися.

Їх проводили сходами нагору, у Валер’янові покої. Той сидів за столом із Болдвіном, який став архідияконом. Два церковних служителі рахували гроші на картатій скатертині, складали срібні пенні купками по дванадцять і пересували їх із чорних квадратів на білі. Болдвін підвівся, вклонився леді Регані, а потім швидко забрав скатертину з монетами.

Валер’ян встав з-за столу та пересів на стілець біля каміна. Він рухався швидко, немов павук, і Вільям відчув здавна знайому йому відразу. Хай там як, він вирішив поводитися улесливо. Нещодавно він дізнався про страшну смерть графа Герефордського, який посварився з єпископом Герефордським, був відлучений від церкви та невдовзі сконав. Його поховали на неосвяченій землі. Варто було Вільямові уявити, що його власне тіло опиниться в незахищеному місці, доступне всім бісам і чудовиськам геєни, він починав труситися зі страху. Він нізащо не сперечатиметься зі своїм єпископом.

Валер’ян був такий самий блідий і худий, як завжди, а чорна сутана висіла на ньому, як випрана білизна на дереві. Він, здавалося, не змінювався. А от Вільям змінився, і сам знав це. Його головною втіхою залишалися їжа та вино, тому з кожним роком він, попри те що вів активне життя, ставав огряднішим, і дорогу кольчугу, що її зробили для нього, коли йому виповнився двадцять один рік, двічі змінили за наступні сім років.

Валер’ян щойно повернувся з Йорку. Його не було майже пів року, і Вільям ввічливо спитав:

— Чи успішною була подорож?

— Ні, — відповів Валер’ян. — Єпископ Генріх вирядив мене залагодити суперечку щодо того, хто стане архієпископом Йоркським, яка тягнеться вже чотири роки. Не вдалось. Боротьба триває.

«Що менше розмов про це — то краще», — подумав Вільям і сказав:

— За цей час тут багато чого змінилося. Особливо в Кінгзбриджі.

— У Кінгзбриджі? — здивувався Валер’ян. — Я думав, це питання вирішено раз і назавжди.

Вільям похитав головою.

— У них з’явилася Плачуща Мадонна.

— Про що, в біса, ти белькочеш?! — обурився Валер’ян.

За Вільяма відповіла його мати:

— Мова про дерев’яну статую Діви Марії, з якою вони проводять процесії. Час від часу в неї з очей тече вода. Люди вважають це чудом.

— Це і є чудо! — сказав Вільям. — Статуя плаче!

Валер’ян презирливо зиркнув на нього.

— Чудо чи ні, але впродовж останніх місяців подивитися на неї прийшли тисячі людей. А пріор Філіп тим часом знову взявся до будівництва. Вони відновлюють вівтар і зводять над ним новий дерев’яний дах, а також почали будувати інші частини собору. Вони викопали фундамент під середохрестя, а з Парижу приїхали нові муляри, — вела далі Регана.

— З Парижу? — перепитав Валер’ян.

— Вони будують собор у стилі Сен-Дені, хай би що це означало, — сказала Регана.

Валер’ян кивнув.

— Стрілчасті арки. Я чув про таке в Йорку.

Вільямові було однаково, в якому стилі будуватимуть Кінгзбриджський собор. Він сказав:

— Річ у тім, що молодь з моїх ферм їде в Кінгзбридж найматися на будівництво, Кінгзбриджський ринок знову працює щонеділі та заважає торгівлі в Ширингу… Знову те саме!

Він подивився на матір і на Валер’яна, щоб переконатися, що вони не здогадалися про його прихований мотив, але, схоже, жодної підозри в них не виникло.

— Моя найбільша помилка — це те, що я зробив Філіпа пріором, — мовив Валер’ян.

— Треба показати, що їм це так з рук не зійде, — заявив Вільям.

Валер’ян задумливо подивився на нього.

— Що ти збираєшся робити?

— Я знову нападу на місто.

«І тоді вб’ю Алієну та її коханця», — подумав він і подивився на вогонь — щоб мати не зазирнула йому в очі й не прочитала цих думок.

— Це навряд чи, — зауважив Валер’ян.

— Я вже робив це й можу повторити.

— Минулого разу ти мав вагому причину: ярмарок вовни.

— А тепер це буде ринок. Король Стефан не надав їм дозволу.

— Це не одне й те саме. Філіп випробовував долю, коли влаштував ярмарок вовни, і ти блискавично напав. А недільні ярмарки в Кінгзбриджі проводяться вже впродовж шести років. Крім того, Кінгзбридж за двадцять миль[171] звідси й має право одержати дозвіл.

Вільям ледь стримував гнів. Він уже хотів сказати Валер’янові, щоб той припинив поводитися немов стара баба, але передумав.

Поки він боровся зі своїм гнівом, у кімнату увійшов розпорядник і мовчки став біля дверей. Валер’ян спитав:

— Ну що там?

— Мілорде єпископе, якийсь чоловік наполягає на тому, щоб зустрітися з вами. Його звуть Джек Джексон. Він будівник із Кінгзбриджу. Відправити його геть?