Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 186)
Вільямове серце забилося швидше. Це був коханець Алієни. Як він примудрився опинитися тут саме тоді, коли Вільям замишляв його вбивство? Схоже, він мав надприродні сили. Вільяма охопив страх.
— З Кінгзбриджу? — зацікавився Валер’ян.
— Це новий старший майстер — той, який привіз з Іспанії Плачущу Мадонну, — пояснила Регана.
— Цікаво, — протягнув Валер’ян. — Подивимось на нього. — Він обернувся до розпорядника й сказав: — Проведи його сюди.
Вільям дивився на двері із забобонним страхом. Він очікував побачити високого грізного чоловіка в чорному плащі, що з порога вкаже на нього звинувачувальним перстом. Але коли Джек увійшов, Вільям був приголомшений його молодістю. Йому, мабуть, було не більше як двадцять. Він мав руде волосся й уважні блакитні очі, погляд яких недбало ковзнув по Вільяму, ненадовго затримався на Регані, чиї страхітливі виразки на обличчі привертали увагу будь-кого, хто бачив її вперше, і нарешті зупинився на Валер’яні. Будівника, схоже, не особливо бентежила присутність двох найвпливовіших людей у графстві, але, якщо не брати до уваги цієї дивовижної безтурботності, він не здавався дуже грізним.
Як і Вільям, Валер’ян відчув непокірливість молодого будівника та звернувся до нього прохолодним, гонористим тоном:
— Ну, хлопче, чого тобі треба від мене?
— Правди, — відповів Джек. — Скількох шибеників ви бачили?
Вільям затамував подих. То було нахабне та зневажливе запитання. Він подивився на інших. Його мати трохи нахилилася вперед і пильно роздивлялася Джека, немов уже бачила його раніше й намагалася згадати. Валер’ян був спантеличений, але холоднокровний. Він сказав:
— Це якась загадка? Я бачив стільки шибеників, що втомишся рахувати, а якщо ти й далі так розмовлятимеш зі мною, до них додасться ще один.
— Перепрошую, мілорде єпископе, — відповів Джек, але без страху в голосі. — Ви їх усіх пам’ятаєте?
— Думаю, так, — сказав Валер’ян. Його, попри все, заінтригувало це запитання. — Думаю, що тебе цікавить хтось конкретно.
— Двадцять два роки тому в Ширингу ви бачили, як повісили чоловіка, на ім’я Джек Шербур.
Вільям почув, як мати тихо ахнула.
— Він був менестрелем, — продовжив Джек. — Пам’ятаєте його?
Вільям відчув, як зростає напруження в кімнаті. Він бачив
— Думаю, пам’ятаю, — сказав Валер’ян, і Вільям почув, що він щосили намагається зберігати самовладання. Що відбувається?
— Я певен, що так, — мовив Джек, і в його голосі знову прозвучало презирство. — Його засудили за свідченнями трьох людей. Двоє з них уже мертві. Третім були ви.
Валер’ян кивнув.
— Він дещо викрав із Кінгзбриджського пріорату — кубок, прикрашений коштовностями.
Блакитні очі Джека стали мов кам’яні.
— Він не робив цього.
— Я особисто зловив його, і в нього був кубок.
— Ви збрехали.
Запала тиша. Коли Валер’ян заговорив, його голос звучав м’яко, але обличчя немов скам’яніло.
— За такі слова тобі можуть вирвати язика, — сказав він.
— Я лише хочу знати, чому ви це зробили, — мовив Джек, немов не чув зловісної погрози. — Можете бути щирим. Вільям не становить для вас загрози, а його мати, схоже, і так про все знає.
Вільям подивився на матір. І справді, вона, здавалося, знала, про що йдеться. Вільям же був геть ошелешений. Він лише сподівався, що візит Джека ніяк не стосується його самого та його таємних планів убивства.
— Ти звинувачуєш єпископа в кривосвідченні! — сказала Регана Джекові.
— Я не повторю своїх звинувачень на людях, — спокійно відповів він. — Я не маю доказів і не збираюся мститися. Просто хочу зрозуміти, за що ви повісили безвинну людину.
— Геть звідси, — промовив Валер’ян крижаним голосом.
Джек кивнув так, наче не чекав іншого. Хоча він і не почув відповіді на свої запитання, на його обличчі блукав задоволений вираз, немов його підозри підтвердилися.
Вільям був геть збитий з пантелику цією розмовою. Мимовільно він сказав:
— Зачекай.
Стоячи біля дверей, Джек обернувся й кинув на нього глузливий погляд.
— Чого… — Вільям ковтнув, тому що голос його не слухався. — Чого ти прагнув? Навіщо тобі питати про це?
— Тому що чоловік, якого повісили, був моїм батьком, — відповів Джек і вийшов.
Запала тиша.
«Виходить, коханий Алієни, старший майстер Кінгзбриджу, син крадія, якого повісили в Ширингу, — подумав Вільям. — То й що?» Але мати була стривожена, а Валер’ян аж трусився.
Нарешті єпископ гірко сказав:
— Та жінка двадцять років переслідувала мене.
Валер’ян зазвичай був такий стриманий, що цей прояв почуттів вразив Вільяма до глибини душі.
— Коли собор завалився, вона зникла, — мовила Регана. — Не думаю, що ми ще колись її побачимо.
— Але тепер нас переслідує її син.
У голосі Валер’яна звучав неприхований страх.
— Чому не закувати його в кайдани за кривосвідчення? — спитав Вільям.
Валер’ян презирливо глянув на нього та сказав:
— Регано, твій син — справжній йолоп.
І тут Вільям зрозумів, що звинувачення Джека небезпідставні. А якщо він зміг це зрозуміти, то, значить, міг і Джек.
— Хто-небудь ще знає про це?
Регана відповіла:
— Пріор Джеймс сповідався в кривосвідченні перед смертю своєму підпріорові Ремігію. Але Ремігій завжди був на нашому боці й проти Філіпа, тому він нам не загроза. Мати Джека дещо знає, але не все — інакше вона вже скористалася б цим. Але Джек багато подорожував і міг дізнатися щось таке, що невідомо його матері.
Вільям усвідомив, що ця давня історія може бути корисною для нього. Він, немов його щойно осяяла ця думка, сказав:
— То давайте вб’ємо Джека Джексона.
Валер’ян зневажливо похитав головою.
— Це лише приверне увагу до нього та його звинувачень, — озвалася Регана.
Вільям відчув розчарування. Йому вже здавалося, що обставини складаються на його користь. Він ще поміркував, поки навколо панувала тиша. Тут йому ще дещо спало на думку, і він зауважив:
— Необов’язково. — Вони скептично подивилися на нього. — Джека можна вбити так, щоб не привертати до нього уваги.
— Добре, розкажи як, — мовив Валер’ян.
— Він може загинути під час мого нападу на Кінгзбридж, — сказав Вільям та із задоволенням відзначив, що тривога на їхніх обличчях змінилася на вираз здивування й поваги.
У другій половині дня Джек разом із пріором Філіпом обійшли будівництво. Руїни вівтаря вже розібрали, а уламки склали у дві великі купи в північній частині монастирського подвір’я. Звели нове риштовання, і муляри почали відбудовувати зруйновані стіни. Під стіною лазарету стояли великі штабелі деревини.
— Ти швидко просуваєшся, — зауважив Філіп.
— Не так швидко, як хотілося б, — відгукнувся Джек.
Вони оглянули фундамент трансептів. Десь із п’ятдесят робітників наповнювали відра землею в глибокому викопі, а інші, на поверхні, підіймали ті відра лебідками. Велетенські, грубо обтесані, кам’яні блоки для фундаменту вже були складені поруч.
Джек повів Філіпа у свою майстерню. Вона була значно більша за Томову повітку й не мала однієї стіни — щоб було світліше. Значну частину займала підлога для креслення. Джек поклав дошки на землю, зробив навколо бортик, заввишки в кілька дюймів, і залив туди гіпс аж до краю.