Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 183)

Ремігій сів із задоволеним виглядом.

— Джеку, якщо ти так розмовлятимеш у капітулі, тобі доведеться піти, — зауважив Філіп.

Джек знав, що він має заспокоїтися, але не міг.

— Але це смішно! — вигукнув він. — Ви наказуєте мені покинути мою жінку й дитину! Це не моральність, а сама лиш подоба!

Філіпів гнів швидко вщухнув, і Джек побачив у нього в очах знайомий вираз співчуття. Філіп сказав:

— Джеку, ти можеш ставитися до закону Господнього прагматично, але ми виконуємо його неухильно — тому що ми монахи. І ми не можемо взяти тебе будівником, якщо ти живеш у перелюбі.

Джек згадав рядок зі Святого Письма.

— Ісус казав: «Той з вас, хто без гріха, хай кине в мене камінь».

— Так, але потім Він сказав перелюбниці: «Іди й більше не гріши», — зауважив Філіп і розвернувся до Ремігія: — Ти, гадаю, відмовишся від своїх претензій, якщо перелюб припиниться.

— Звісно! — вигукнув Ремігій.

Попри гнів і смуток Джек бачив, що Філіп вправно перехитрив Ремігія. Він перевів увагу з нового проекту на питання перелюбу. Але Джека це однаково не влаштовувало.

— Я не покину її! — сказав він.

— Лише ненадовго, — зауважив Філіп.

Джек затихнув. Це стало для нього несподіванкою.

— Про що ви?

— Ти зможеш одружитися з Алієною, коли її шлюб буде розірваний.

— А це можливо?

— Це станеться саме собою, якщо, як ти кажеш, у них не було шлюбних стосунків.

— Що мені треба зробити?

— Звернутися до церковного суду. Зазвичай то суд єпископа Валер’яна, але в цьому разі тобі краще йти одразу до архієпископа^{5} Кентерберійського.

— І архієпископ погодиться?

— По справедливості — так.

Відповідь була неоднозначна, Джек не міг не звернути на це уваги.

— Але тим часом ми маємо жити окремо?

— Якщо хочеш, щоб тебе призначили старшим майстром Кінгзбриджського собору, — то так.

— Ви змушуєте мене обирати між двома речами, які я люблю найбільше на світі, — сказав Джек.

— Але ненадовго, — відповів Філіп.

Його голос змусив Джека різко підвести погляд: у ньому відчувалося щире співчуття. Джек усвідомив, що Філіп справді робить це неохоче. Від цього його злість поступилася смутку.

— На скільки? — спитав він.

— Можливо, на рік.

— На рік!

— Ви не мусите жити в різних містах, — сказав Філіп. — Ти зможеш бачитися з Алієною та малюком.

— Ви знаєте, що вона поїхала шукати мене аж в Іспанію? — наполягав Джек. — Уявляєте собі? — Але монахи не знали, що таке кохання. Джек гірко промовив: — Тепер я маю сказати їй, що нам доведеться жити окремо.

Філіп підвівся й поклав руку Джекові на плече.

— Час плине швидше, ніж тобі здається, повір, — мовив він. — А ти матимеш що робити. Ти будуватимеш новий собор.

II

За вісім років ліс розрісся й змінився.

Джек думав, що ніколи не заблукає в місцині, яку знав раніше як свої п’ять пальців, але він помилявся. Старі стежки заросли, а олені, кабани й дикі поні протоптали нові в підліску. Струмки змінили річище, старі дерева впали, а молодші виросли. Усе немов зіщулилося: відстані здавалися меншими, а пагорби — не такими крутими.

Найдивовижнішим було те, що він почувався тут чужинцем. Коли молодий олень злякано дивився на нього через галявину, Джек не міг зрозуміти, до якого виду він належить і де живе його стадо. Коли злетіли качки, він не зміг одразу визначити, з якого водоймища вони піднялися й чому. А ще він тривожився, тому що не знав, де тепер можуть ховатися розбійники.

Більшу частину шляху з Кінгзбриджу Джек проїхав верхи, але мусив спішитися невдовзі по тому, як з’їхав з дороги, адже гілки нависали надто низько над стежиною. Повернувшись у місця свого дитинства, він відчував якусь безпричинну журбу. Він ніколи не цінував лісу, тому що не усвідомлював, яким простим було тоді життя. Його найбільшою пристрастю були суниці, і Джек знав: щоліта упродовж кількох днів він зможе збирати їх на галявинах і наїдатися досхочу. Нині ж усе стало складним: його конфліктна дружба з пріором Філіпом, затьмарене перепонами кохання до Алієни, високі амбіції збудувати найпрекрасніший собор у світі й палка потреба дізнатися правду про свого батька.

Джек думав про те, як змінилася його мати за ті два роки, що він мандрував. Він із нетерпінням чекав на зустріч із нею. Джек і сам чудово давав собі раду, але мати поруч когось, хто завжди готовий битися за тебе, було неабиякою втіхою, і він скучив за цим затишним відчуттям.

Джек цілий день ішов до тих місць, де вони колись жили. Зимове надвечір’я було нетривалим — темніло швидко. Ще трохи — і йому доведеться припинити пошуки їхньої печери, а натомість шукати місця для ночівлі. Уночі буде холодно. «І чого я хвилююся, — подумав Джек. — Раніше я кожну ніч проводив у лісі».

Врешті-решт вона сама його знайшла.

Джек уже готовий був здатися. Вузька, майже невидима стежка серед чагарників, якою, здавалося, ходили самі борсуки та лисиці, закінчувалась у хащах. Йому довелося повернути назад. Джек розвернув кобилу й мало не врізався в матір.

— Ти розучився ходити лісом тихо, — сказала вона. — Я почула твій тупіт ще за милю[169] звідси.

Джек усміхнувся. Вона не змінилася.

— Вітаю, мамо, — промовив він.

Вона поцілувала його в щоку, а він у пориві ніжності обійняв її.

Елена торкнулася його обличчя.

— Ти ще худіший, ніж раніше.

Джек подивився на неї. Вона була засмагла й міцна та мала таке саме густе й чорне, без сивини, волосся. Очі зберегли золотавий колір і дивилися так само пронизливо. Він сказав:

— Ти така сама, як раніше.

— Де ти був? — спитала вона.

— Аж у Компостелі й навіть далі — в Толедо.

— Алієна пішла за тобою…

— Вона знайшла мене. Завдяки тобі.

— Добре, — сказала вона й заплющила очі, немов промовляла вдячну молитву. — Дуже добре.

Мати провела його лісом у печеру, до якої було менше ніж миля[170]: пам’ять, врешті-решт, не так уже й сильно підвела його. Усередині яскраво горіло вогнище й три смолоскипи. Вона простягнула йому кухоль сидру, що зробила з кислиць і дикого меду, і вони насмажили каштанів. Джек добре пам’ятав, чим мешканець лісу не міг себе забезпечити, тому привіз матері ножі, мотузку, мило й сіль. Вона заходилася здирати шкіру з тушки кролика, щоб приготувати вечерю.

— Як ти, мамо? — спитав Джек.

— Добре, — відповіла вона, а потім подивилася на нього та зрозуміла, що він питає серйозно. — Я тужу за Томом Будівником. Але він помер, а інший чоловік мені не потрібен.

— Але загалом ти щаслива?

— І так, і ні. Я звикла жити в лісі. Мені добре на самоті. Я так і не призвичаїлася жити поруч із нав’язливими священниками, які вказують, як ти маєш поводитися. Але я сумую за тобою, за Мартою та Алієною. І я дуже хочу побачити свого онука. — Вона усміхнулася. — Але я не можу повернутись у Кінгзбридж після того, як прокляла християнське весілля. Пріор Філіп цього ніколи мені не пробачить. Однак все було не дарма, якщо ви з Алієною нарешті разом. — Вона знову подивилася на нього з радісною усмішкою. — То як тобі подружнє життя?

— Розумієш, — непевно сказав Джек, — ми не одружені. На думку церкви, Алієна досі є дружиною Альфреда.

— Не будь дурнем. Хіба церква знає щось про такі речі?

— Вони знають, кого вінчали, і не дозволять мені будувати собор, якщо я житиму із чужою дружиною.