Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 182)
Ще із часів свого послушництва Джек знав, що Ремігій та його підлабузники й досі постійно протестують проти будь-яких планів пріора, хоча, відколи Філіп подолав Ремігія під час виборів, минуло вже вісім років. Інші брати нечасто їх підтримували, але цього разу Філіп мав сумніви: більшість були консерваторами, і така смілива конструкція могла їх налякати. Хай там як, вони мусили показати братії ескіз і постаратися переконати. Безумовно, Філіп не зміг би будувати собор без щирої підтримки більшості своїх ченців.
Наступного дня Джек відвідав збори капітулу й показав свої ескізи. Він поставив їх на лавку та прихилив до стіни, а ченці зібралися навколо та стали вивчати. Коли вони вдивилися в деталі, здійнялося суперечливе бурмотіння, що швидко переросло в галас. Джек засмутився: тон був несхвальним, мало не обуреним. Коли ченці почали сперечатися між собою, галас став іще гучнішим: одні критикували проект, інші захищали його.
Невдовзі Філіп закликав до порядку, і вони дещо вгамувалися. Мілій-рахівник поставив заздалегідь заготовлене запитання:
— Чому арки гострокінцеві?
— Це нова техніка, до якої зараз вдаються у Франції, — відповів Джек. — Я бачив таке в кількох церквах. Стрілчасті арки міцніші. Саме завдяки їм я зможу зробити собор таким високим. У нас, напевне, буде найвища нава в Англії.
Джек зауважив, що ця думка захопила їх.
— Вікна такі
— У товстих стінах немає потреби, — відповів Джек. — У Франції довели це. Вагу будівлі тримають контрфорси й особливо ребра-нервюри. А великі вікна справляють приголомшливе враження. Абат із Сен-Дені вставив у них малюнки з колірного скла. Церква з ними стає місцем світла й повітря, а не мороку й задухи.
Кілька ченців закивали на знак підтримки. Може, вони не такі вже й консервативні, як йому здавалося?
Заговорив ключар Ендрю.
— Два роки тому ти був послушником. Тебе покарали за те, що ти ослухався пріора, але ти втік. Тепер ти повертаєшся й розповідаєш нам, як будувати наш собор.
Не встигнув Джек відповісти, як один із молодших монахів заперечив:
— Це тут ні до чого! Ми обговорюємо проект, а не Джекове минуле!
Усі заговорили одночасно, хтось із ченців перейшов на крик. Філіп змусив усіх затихнути й попросив Джека відповісти на запитання.
Джек чекав на щось подібне й був готовий до цього.
— Я здійснив паломництво в Сантьяго-де-Компостелу, щоб спокутувати цей гріх, отче Ендрю, і сподіваюся, що Плачуща Мадонна, яку я приніс сюди, є достатнім відшкодуванням за мої провини, — покірно сказав він. — Мені не судилося бути ченцем, але я сподіваюся послужити Господу інакше — як Його будівник.
Ця відповідь їх задовольнила.
Однак, Ендрю ще не закінчив.
— Скільки тобі років? — спитав він, хоча точно знав відповідь.
— Двадцять.
— Це замало для старшого майстра.
— Усі тут знають мене. Я жив тут з дитинства… — «Відколи спалив старий собор», — винувато подумав він і продовжив: — Я проходив навчання у видатного старшого майстра. Ви бачили мою кам’яну кладку. Коли був послушником, я був розпорядником робіт у пріора Філіпа й Тома Будівника. Я покірно прошу братів судити мене за моєю роботою, а не за віком.
То була ще одна заздалегідь підготовлена відповідь. Він побачив, як один із монахів посміхнувся, коли почув слово «покірно», і зрозумів, що припустився помилки: усі знали, що покірність не належала до його чеснот.
Ендрю одразу ж скористався його обмовкою.
— «Покірно»? — перепитав він, і його обличчя почервоніло від гніву. — Коли ти три місяці тому заявив паризьким мулярам, що тебе
Серед ченців знову здійнявся обурений гомін. Джек тихенько застогнав. Звідки Ендрю дізнався про це? Напевне, Рейнольд чи Едвард проговорилися. Він спробував якось виправдатися.
— Я сподівався заманити тих майстрів у Кінгзбридж, — сказав він, дочекавшись, поки вщухне шум. — Від них буде користь, хоч би кого призначили старшим майстром. Не думаю, що моя надмірна самовпевненість принесла якусь шкоду.
Він спробував принадно усміхнутися.
— Шкода, що мені бракує скромності.
Але його чари не подіяли на ченців.
Його врятував рахівник Мілій, поставивши чергове підготовлене запитання:
— Що ти пропонуєш робити з вівтарем, який частково завалився?
— Я уважно оглянув його, — сказав Джек. — Його можна відновити. Якщо ви сьогодні призначите мене старшим майстром, я відбудую його впродовж року. І ним можна буде користуватися навіть тоді, коли я зводитиму трансепт і наву за новим проектом. Однак, коли нава буде завершена, я пропоную знести вівтар і збудувати новий, що пасуватиме до решти будівлі.
— А як нам знати, що старий вівтар знову не завалиться? — спитав Ендрю.
— Обвал стався через зведене Альфредом кам’яне склепіння, якого не було в оригінальному плані. Стіни були недостатньо міцні, щоб його утримати. Я пропоную повернутися до ескізів Тома та зробити дерев’яну стелю.
Здійнявся гамір. Причини падіння даху залишалися предметом суперечок. Ендрю сказав:
— Альфред збільшив розмір контрфорсів, щоб ті витримували більшу вагу.
Це також бентежило Джека, але він, як йому здавалося, знайшов відповідь:
— Їм усе одно бракувало міцності, особливо у верхній частині. Якщо роздивитися руїни, можна побачити, що споруда не витримала в клеристорії. На тому рівні бракувало підсилення.
Їх задовольнила ця відповідь. Джек відчув: впевнені відповіді здатні переконати монахів, що він підходить на роль старшого майстра.
Аж тут підвівся Ремігій. Джек чекав на це.
— Я хочу прочитати уривок зі Святого Письма братам, що зібрались у капітулі, — доволі театрально промовив Ремігій і подивився на Філіпа, який кивнув на знак згоди.
Ремігій підійшов до аналоя та розгорнув величезну Біблію. Джек роздивлявся його. Тонкі губи Ремігія нервово кривилися, а лупаті світло-блакитні очі назавжди надали його обличчю обуреного виразу. Він був втіленням обурення. Колись давно Ремігій увірував у те, що призначений бути лідером, хоча мав надто слабкий характер для цього, і тепер жив у постійному розчаруванні, створюючи перешкоди тим, хто досягнув більше за нього.
— Книга «Вихід», — промовив він, гортаючи пергаментні сторінки. — Розділ двадцятий, вірш чотирнадцятий.
Джек думав, чого від нього чекати. Ремігій прочитав:
— Не чини перелюбу!
Після цього він гучно згорнув книгу й повернувся до свого місця.
Філіп із легким роздратуванням у голосі сказав:
— Брате Ремігію, думаю, тобі варто пояснити нам, чому ти вирішив зачитати цей короткий вірш, коли ми обговорюємо будівельні плани.
Ремігій звів пальця та вказав на Джека звинувачувальним жестом.
— Бо той, хто хоче бути нашим старшим майстром, живе в гріху! — загримав він.
Джек не міг повірити, що це серйозно. Він обурено відповів:
— Це правда, наш союз не був благословлений церквою через особливі обставини. Але ми можемо обвінчатися хоч зараз, якщо вам так треба.
— Не можете, — тріумфально заявив Ремігій. — Алієна вже одружена.
— Але в них не було шлюбних стосунків.
— І все одно, вони обвінчані в церкві.
— Якщо ви не дасте мені одружитися з нею, як мені не чинити перелюбу? — розлючено спитав Дек.
— Досить! — То був голос Філіпа. Джек подивився на нього. Той палав від гніву. — Джеку, ти живеш у гріху з дружиною брата?
Джек здивувався.
— Хіба ви не знали?
— Звісно ж, не знав! — закричав Філіп. — Думаєш, якби я знав, то мовчав би?
Запала тиша. Філіп ніколи не кричав. Джек усвідомив, що втрапив у біду. Його провина, звісно, була символічною, але монахи мали суворо ставитися до такого. На жаль, те, що Філіп не знав про стосунки Джека з Алієною, тільки погіршувало ситуацію. Це дало Ремігієві можливість захопити пріора зненацька й виставити його дурнем. Тепер Філіп мусив проявити твердість і показати всім, що може бути суворим.
— Але не можете ж ви збудувати негарну церкву лише для того, щоб покарати мене, — сумно сказав Джек.
— Ти маєш покинути цю жінку, — самовдоволено відповів Ремігій.
— Гуляй лісом, Ремігію, — випалив Джек. — Ми маємо сина — йому рік!