Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 178)
Джек і не думав, що Рашидова іграшка здатна приносити гроші. Звісно, вони призначалися не йому — ніхто не дав би й пенні, якби думав, що гроші підуть Джекові в кишеню. Але для будь-якої церкви така статуя була неоціненною.
Коли Джек усвідомив це, він зрозумів, що має робити.
Його осяяла блискавична думка, і він заговорив ще до того, як встигнув усе обдумати: слова, здавалося, з’являлися самі собою.
— Плачуща Мадонна належить не мені, а Господові, — почав він.
Люди в натовпі затихнули. То була промова, на яку вони чекали. Позаду Джека, в церкві, співали єпископи, але це вже нікого не цікавило.
— Упродовж сотень років вона скніла в сарацинському краї, — повів далі Джек. Він не знав справжньої історії статуї, але це не мало значення, адже навіть священники не завжди досліджували істинність чудесних історій і священних мощей. — Вона подорожувала багато миль, але ця подорож іще не скінчилася. Її призначення — Кінгзбриджський собор в Англії.
Він перехопив погляд Алієни. Та приголомшено дивилася на нього. Джек ледь втримався від того, щоб підморгнути їй, натякаючи, що все це — вигадка, і продовжив свою промову:
— Моя священна місія — доправити її в Кінгзбридж. Там її справжнє місце. Там вона знайде спокій. — Поки дивився на Алієну, його осяяла остання, найблискучіша думка, і він додав: — Я був призначений старшим майстром-будівником нового Кінгзбриджського собору. — Алієна розтулила рота від подиву. Джек відірвав від неї погляд. — Плачуща Мадонна бажає, щоб для неї в Кінгзбриджі звели нову пишну церкву, і з її допомогою я створю такий самий прекрасний вівтар, як той, що збудували тут для мощей святого Діонісія. — Він подивився під ноги, на купу монет, що лежала на землі, і придумав, як завершити свою промову: — Ці гроші підуть на будівництво нового собору. Мадонна благословляє кожного чоловіка, жінку й дитину, які жертвують на зведення її прихистку.
Запанувала тиша, а потім люди почали кидати гроші під ноги статуї. Кожен, хто кидав монету, вигукував щось. Одні казали «алілуя» або «слава Богу», інші просили благословення чи зверталися з більш специфічними проханнями: «Хай Роберт видужає», або «Хай Анна завагітніє», або «Пошли нам щедрий урожай». Джек вивчав їхні обличчя: всі були збуджені, піднесені, щасливі. Вони просувались уперед, раді віддати свої пенні Плачущій Мадонні. Джек дивився як, немов сніговий намет, росте купа монет біля статуї.
Плачуща Мадонна спричиняла такий самий фурор у кожному місті й селищі дорогою в Шербур. Процесія, що йшла головною вулицею, завжди збирала натовп. Потім, коли вони зупинялися перед церквою та чекали, поки зберуться всі мешканці, статую заносили в прохолодне приміщення, і вона плакала, а люди мало не збивали з ніг одне одного, щоб пожертвувати гроші на Кінгзбриджський собор.
Проте почалося все з того, що вони мало не втратили статую. Єпископи й архієпископи уважно дослідили її, дійшли висновку, що вона справді чудотворна, і абат Сюжер зажадав, щоб святиня залишилася в Сен-Дені. Він запропонував Джекові фунт, потім десять фунтів і нарешті п’ятдесят. Коли абат зрозумів, що гроші не цікавлять Джека, він став погрожувати, що забере її силою. Але архієпископ Теобальд Кентерберійський йому не дозволив. Теобальд також зрозумів, який прибуток може принести статуя, і, звісно, захотів, щоб вона потрапила в Кінгзбридж, що належав до його архієпархії. Сюжер неохоче поступився, хоч і доволі грубо висловив свої сумніви у справжності її чуда.
Джек сказав майстрам із Сен-Дені, що найме всіх, хто захоче піти за ним у Кінгзбридж. Із цього Сюжер також не зрадів, але більшість із них однаково залишилася на місці з тих міркувань, що краще синиця в жмені, як журавель в небі. Утім, муляри-англійці були не проти повернутися, а інші поширили звістку про нове будівництво, як велося серед цих ремісників. За кілька тижнів майстри з усього християнського світу мали потягнутись у Кінгзбридж — так само, як колись Джек, який встиг попрацювати на шести чи семи будівельних майданчиках упродовж двох минулих років.
Алієна спитала, що він робитиме, якщо Кінгзбриджський пріорат відмовиться призначити його старшим майстром. Джек гадки не мав — адже зробив оголошення в пориві натхнення.
Архієпископ Теобальд, який заявив, що Плачуща Мадонна належить Англії, не хотів дозволити Джекові просто піти з нею. Він відрядив двох священників зі свого почту — Рейнольда й Едварда — супроводжувати Джека з Алієною. Попервах Джека це не тішило, але він швидко звикнув до супутників. Рейнольд був рожевощоким, охочим до суперечок і допитливим молодиком, який дуже цікавився математичними теоремами, що їх Джек вивчив у Толедо. Едвард, трохи старший лагідний чоловік, любив поїсти. Ці два мали стежити за тим, щоб пожертви не потрапляли до Джекового гаманця, хоча спокійно сплачували цими грішми свої дорожні витрати. Тимчасом Джек з Алієною платили за все власними грошима, тож архієпископ дарма не довірився Джекові.
Вони завітали в Шербур дорогою до Барфлеру, де мали сісти на корабель до Вейргему. Не встигли вони дістатися центру прибережного містечка, як Джек відчув, що щось не так. Люди не дивилися на Мадонну.
Усі витріщалися на Джека.
Невдовзі це помітили й священники. Вони несли статую на дерев’яних ношах — як і завжди, коли заходили в місто. Коли навколо почав збиратися натовп, Рейнольд пошепки спитав у Джека:
— Що відбувається?
— Не знаю.
— Ти цікавиш їх більше за статую! Був тут колись?
— Ніколи.
— На Джека дивляться старші люди. Молодь дивиться на статую, — сказала Алієна.
Вона мала слушність. Діти й молодь реагували на появу статуї зі звичайною допитливістю, але увага старших людей була прикута до Джека. Він також дивився на них і помітив, що це їх лякає. Один чоловік перехрестився.
— Що в мені так їх бентежить? — дивувався він уголос.
Утім, їхня процесія привертала увагу так само швидко, як і в інших містах, і на базарний майдан вони вийшли в супроводі чималого натовпу. Вони поставили Мадонну перед церквою. Повітря пахло морем та свіжою рибою. Кілька містян позадкували всередину церкви. Зазвичай потім до них виходило місцеве духовенство — поспілкуватися з Рейнольдом і Едвардом. Після нетривалої розмови, коли їм усе пояснювали, статую заносили до церкви, де та починала плакати. Мадонна підвела їх лише раз: холодного дня, коли Рейнольд наполіг на демонстрації чуда попри попередження Джека. Відтоді священники завжди дослухалися до його порад.
Погода того дня була належною, але відбувалося щось незвичне. На обвітрених обличчях моряків і рибалок застиг забобонний страх. Молодь відчула неспокій старших, і натовп став підозрілим і навіть трохи агресивним. Ніхто не підходив до них і не питав нічого про статую. Люди стояли віддалік, тихо перемовлялися й чекали чогось.
Нарешті показався священник. В інших містах пастирі наближалися до них з обережною цікавістю, але цей немов збирався виганяти диявола: він тримав перед собою хрест, наче щит, а в другій руці ніс чашу святої води.
— Що він зібрався робити? Виганяти демонів? — здивувався Рейнольд.
Священник наблизився, декламуючи щось латиною, підійшов до Джека та сказав французькою:
— Велю тобі, злий духу, повертатись у потойбіччя! В ім’я…
— Я не дух, проклятий дурню! — не стримався Джек. Він був геть збентежений.
— …Отця, і Сина, і Святого Духа… — правив своєї священник.
— Ми подорожуємо за дорученням архієпископа Кентерберійського, — заперечив Рейнольд. — Він благословив нас.
— Він не дух, — промовила Алієна. — Я знаю його, відколи йому було дванадцять років!
Священник завагався.
— Ти — привид чоловіка із цього міста, який помер двадцять чотири роки тому, — сказав він.
У натовпі почулися кілька схвальних голосів, і священник поновив свої заклинання.
— Мені тільки двадцять, — відповів Джек. — Може, я схожий на того, хто помер?
Якийсь чоловік ступив уперед із натовпу й сказав:
— Ти не просто схожий на нього, ти і є він — точно такий, як у день своєї смерті.
Натовпом пронісся гомін забобонного страху. Джек сторопіло дивився на чоловіка. Він був сивобородий, років сорока, вбраний, як личить успішному майстрові або купцеві середньої руки. І явно не належав до боязливих. Джек звернувся до нього хрипким голосом:
— Мої супутники знають мене. Двоє з них — священники. Ця жінка — моя дружина. А малюк — мій син. Вони теж духи?
Чоловік уже не здавався таким певним.
Поруч із ним стала сива жінка.
— Хіба ти не пам’ятаєш мене, Джеку? — спитала вона.
Джек підстрибнув, немов його вжалили. Настала його черга злякатися.
— Звідки ти знаєш моє ім’я? — запитав він.
— Тому що я — твоя мати, — відповіла вона.
— Ні! — сказала Алієна, і Джек почув у її голосі панічні нотки. — Я знаю його матір, і це не ти! Що відбувається?
— Злі чари, — відповів священник.
— Зачекайте, — сказав Рейнольд. — Може, Джек — родич чоловіка, який помер? Він мав дітей?
— Ні, — відповів сивобородий.
— Це точно?
— Він не був одружений.
— Одне одному не завада.
Кілька людей захихотіли. Священник суворо зиркнув на них.
— Він помер двадцять чотири роки тому, — сказав сивобородий, — а
— Як він помер? — спитав Рейнольд.
— Потонув.
— Ви бачили його тіло?
Запала тиша. Нарешті сивобородий озвався: