Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 179)

— Ні, я не бачив його тіла.

— Хто-небудь бачив його? — спитав Рейнольд, і в голосі його лунав тріумф.

Усі мовчали.

— Твій батько живий? — спитав Рейнольд Джека.

— Він помер до мого народження.

— Ким він був?

— Менестрелем.

Натовп ахнув, а сива жінка сказала:

— Мій Джек був менестрелем.

— Але цей Джек — муляр, — зауважив Рейнольд. — Я бачив його роботу. Може, він син Джека-менестреля?

Він розвернувся до Джека.

— Як звали твого батька? Джек Менестрель, треба думати?

— Ні. Його звали Джек Шербур.

Священник повторив за ним, але вимовив дещо інакше:

— Жак Шербур?

Джек стояв ошелешений. Раніше він не розумів, що означає ім’я його батька, але тепер усе прояснилося. Як і інші мандрівники, він називався за містом, звідки походив.

— Ну звісно, Жак Шербур! — вигукнув він.

Нарешті Джек натрапив на слід свого батька — коли вже перестав шукати. Він дійшов аж до Іспанії, але те, що шукав, було тут, на нормандському узбережжі. Тут був кінець його пошукам. Він почувався втомленим, але втішеним — немов зняв із плеча важку ношу після довгої дороги.

— Тоді все зрозуміло, — сказав Рейнольд і переможно подивився на натовп. — Жак Шербур не потонув, він врятувався. Він поїхав у Англію, жив там, надув живота якійсь дівчині та помер. Дівчина народила хлопця й назвала його на честь батька. Джекові зараз двадцять, і він дуже схожий на свого батька, коли тому було двадцять чотири роки. — Рейнольд подивився на священника: — Не треба виганяти диявола, отче. Краще вітайте родича.

Алієна схопила Джека за руку та стиснула її. Той стояв ошелешений. В голові крутилася сотня запитань, але він не знав, із чого почати, тож випалив перше, що спало на думку:

— Чому ви такі певні, що він помер?

— «Білий корабель».

— Я пам’ятаю про «Білий корабель», — відгукнувся Едвард. — Усі чули про те лихо. Престолонаступник потонув. Тоді Мод стала спадкоємицею, і тому Стефан зараз королює.

— А чому він був на кораблі? — спитав Джек.

Відповіла літня жінка, яка зверталася до нього раніше.

— Він мав розважати можновладців під час подорожі, — сказала вона й пильно подивилася на Джека. — Схоже, ти справді його син. Мій онук. Ти такий схожий на нього.

— Твій батько був моїм братом, — додав сивобородий. — Я — твій дядько Гійом.

Джек із радістю усвідомив, що це і є родина, якої він так довго прагнув, — родичі його батька. Тепер він уже не був сам-один на світі. Нарешті відшукав своє коріння.

— А це мій син, Томмі, — сказав він. — Гляньте, який рудий.

Сива жінка лагідно подивилася на малюка, а потім спантеличено вигукнула:

— Святі угодники, я тепер прабабуся!

Усі засміялися.

— Цікаво, як мій батько потрапив в Англію? — спитав Джек.

Розділ 13

I

— І сказав Господь сатані: «Подивись на цю людину, на Йова. Глянь. Це добра людина — кращої Я не бачив. — Філіп зробив драматичну паузу. То, звісно, був не переклад: він переказував історію своїми словами. — Хіба це не бездоганна й не чесна людина, що боїться Бога й не чинить зла?» І сатана відповів: «Звісно, він вклоняється Тобі. Ти все йому дав. Подивись на нього. Семеро синів і троє дочок. Сім тисяч овець і три тисячі верблюдів, п’ятсот пар волів і п’ятсот віслюків. Ось чому він добрий». Тоді Бог сказав: «Добре. То забери в нього все, й побачимо, що станеться». Сатана так і вчинив.

Поки Філіп читав проповідь, його думки крутилися навколо загадкового листа, який того ранку надійшов йому від архієпископа Кентерберійського. Той вітав його з надбанням чудотворної Плачущої Мадонни. Філіп не знав, що це за Мадонна, але був певен, що її в нього немає. Архієпископ також радів з того, що Філіп відновлює будівництво собору, хоча й це було не так. Перш ніж діяти, Філіп хотів дочекатися знаку від Господа, а поки чекав, проводив недільні служби в маленькій новій парафіяльній церкві. Наприкінці листа архієпископ Теобальд відзначав прозорливість, з якою Філіп призначив старшого майстра, котрий працював на будівництві нового вівтаря в Сен-Дені. Філіп, звісно, знав і про абатство в Сен-Дені, і про абата Сюжера, найвпливовішого церковника у французькому королівстві, але нічого не відав ні про тамтешній вівтар, ні про старшого майстра, якого нібито призначив. Філіпові здавалося, що лист був адресований комусь іншому й потрапив до нього помилково.

— Що сказав Йов, коли втратив усі свої багатства, а діти його померли? Чи прокляв він Бога? Чи став поклонятися сатані? Ні! Він сказав: «Голим народився — голим і помру. Бог дає і Бог забирає — і хай святиться ім’я Його». Ось що промовив Йов. І тоді Господь звернувся до сатани: «Що я тобі казав?» А той відповів: «Але він досі в доброму здоров’ї, чи не так? Людина з усім здатна впоратися, поки вона в доброму здоров’ї». І Господь зрозумів: щоб довести Його правоту, Йов має зазнати ще більших страждань, тому Він сказав: «Забери в нього здоров’я, і побачиш, що тоді буде». Тож сатана послав на Йова хворобу, і той вкрився гнояками з голови до ніг.

Проповіді в церквах потроху набували поширення. Коли Філіп був малим, їх нечасто виголошували. Абат Пітер був проти них і казав, що вони спокушають священника потурати собі. Здавна велося, що паства має просто мовчки спостерігати за таємничими священними ритуалами, слухати латинські слова, хоч і не розуміючи їх, і сліпо вірити в дієвість священницького заступництва. Але погляди із часом змінювалися. Нині прогресивні мислителі не вважали вірян німими спостерігачами містичної церемонії. Церква мала стати частиною їхньої повсякденності й відміряти віхи їхнього життя, від хрещення, одруження, народження дітей до соборування й поховання в освяченій землі, а не тільки їхнім поміщиком, суддею, роботодавцем чи замовником. Очікувалося, що люди житимуть як християни щодня, а не лише в неділю. За сучасними поглядами, вони потребували не тільки ритуалів, а й пояснень, заохочень, настанов.

— Я вірю, що сатана розмовляв із Господом про Кінгзбридж, — продовжив Філіп. — Я вірю, що Господь сказав сатані: «Подивись на людей Божих у Кінгзбриджі. Хіба то не добрі християни? Подивись, як старанно вони працюють у полях і майстернях, а неділями будують мені новий собор! Спробуй заперечити, що це добрі люди, якщо зможеш!» А сатана сказав: «Вони добрі, тому що і в них усе добре. Ти дав їм гарні врожаї, сприятливу погоду, покупців на їхні товари й захист від лихих графів. Але варто забрати в них усе це — і вони перейдуть на мій бік». Тоді Господь сказав: «Чого ти хочеш?» І диявол відповів: «Спалити місто». А Господь сказав: «Добре, пали й подивишся, що буде». Тому диявол відправив Вільяма Гамлейського влаштувати пожежу на нашому ярмарку вовни.

Пріор знаходив розраду в історії про Йова. Як і Йов, Філіп усе життя важко працював, щоб якнайкраще виконувати волю Божу, і, як Йовові, винагородою йому були самі лиш нещастя, невдачі та приниження. Він прагнув підняти дух містян своєю проповіддю, але бачив, що в нього нічого не виходить. Однак історія ще не закінчилася.

— І сказав Господь сатані: «Дивись! Ти спалив місто вщент, а вони й досі будують мені новий собор. Тепер теж скажеш, що це не добрі люди?» Але сатана відповів: «Я був поблажливим до них. Більшість врятувалася від пожежі. І вони швидко відбудували свої дерев’яні будиночки. Дай мені влаштувати їм справжню катастрофу й побачиш, що буде тоді». Господь зітхнув і сказав: «Чого тобі ще треба?» А диявол відповів: «Я хочу повалити дах нової церкви їм на голови». І, як нам добре відомо, так він і вчинив.

Роздивляючись вірян, Філіп бачив, що серед них немає майже нікого, хто б не втратив родича під час тієї жахливої трагедії. Тут була вдова Меґ, яка мала доброго чоловіка й трьох здорових синів — і всі вони загинули. Відтоді вона не вимовила ані слова, а її волосся геть посивіло. Багато хто був скалічений. Пітерові Конику роздробило праву ногу, і тепер він кульгав. Раніше Пітер був об’їзником коней, але зараз працював на свого брата й майстрував сідла. У місті було мало родин, які обійшла біда. У передньому ряді на підлозі сидів чоловік, в якого відмовили ноги. Філіп насупився: хто це такий? Він постраждав не під час руйнування даху, адже Філіп бачив його вперше. Потім він згадав, що в місті з’явився каліка, який просив милостиню та спав на руїнах собору. Філіп розпорядився дати йому ліжко в гостьовому будинку.

Його думки знову полинули кудись далеко. Він повернувся до проповіді.

— То що зробив Йов? Дружина сказала йому: «Прокляни Бога й помри з миром». Хіба він послухав її? Не послухав. Чи втратив він віру? Не втратив. Диявол розчарувався в Йові. І ось що я вам скажу… — Філіп драматично здійняв руку, щоб підкреслити важливість моменту. — Знайте, що диявол розчарується й у мешканцях Кінгзбриджу! Адже ми поклоняємося істинному Богові, як і багатостраждальний Йов.

Він знову зупинився, щоб дати пастві усвідомити почуте, хоч і бачив, що його слова не надто її зворушили. Так, на обличчях людей можна було прочитати зацікавленість, але не натхнення. По правді, Філіп не був натхненним проповідником. Він був практичною людиною, тому й не міг захопити вірян своєю красномовністю. Люди і справді ставали надзвичайно відданими йому, але не миттєво: це відбувалося повільно, із часом, коли вони розуміли, як він живе й чого прагне. Іноді його вчинки надихали інших — принаймні раніше, — на відміну від його слів.