Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 180)

Однак головна частина історії була ще попереду.

— Що сталося з Йовом після того, як диявол зробив найгірше? Бог дав йому більше, ніж він мав, — удвічі більше! Він мав сім тисяч овець, а стало чотирнадцять тисяч! Він мав три тисячі верблюдів, а стало шість тисяч. І він породив ще сімох синів і трьох доньок. — Віряни дивилися на нього з байдужістю, але Філіп продовжив: — Кінгзбридж коли-небудь знову стане заможним. Удови вийдуть заміж, вдівці знайдуть собі дружин, а ті, хто втратив дітей, знову завагітніють, і наші вулиці стануть людними, у лавках будуть хліб і вино, шкіра й мідь, паски та взуття. І прийде день, коли ми відбудуємо наш собор.

Біда була в тому, що він і сам не до кінця вірив у це, тож і не міг говорити переконливо. Не дивно, що паства лишалася байдужою.

Філіп подивився у важкий том перед собою та переклав з латини англійською:

— «А Йов жив по тому сотню й сорок років і побачив синів своїх та синів синів своїх, чотири покоління. І впокоївся Йов старим та насиченим днями»[167].

Він згорнув книгу.

Позаду, біля входу в церквицю, почалася якась метушня, і Філіп роздратовано подивився туди. Він розумів, що його проповідь не справила того впливу, на який він сподівався, але очікував, що принаймні його останні слова зустрінуть хвилиною тиші. Двері були відчинені, і ті, хто стояв позаду, видивлялися назовні. Філіп побачив, що надворі зібрався натовп — напевне, всі мешканці Кінгзбриджу, які не були в церкві. Що там таке?

Він мав кілька припущень: сталася бійка, пожежа, хтось помирає, наближається велика кавалькада, — але був геть не готовий до того, що побачив. Першими в церкву зайшли двоє священників, які несли на ношах, запнутих вишитим напрестольним покривалом, статую жінки, їхня урочиста поведінка натякала на те, що це статуя якоїсь святої, найімовірніше, Діви Марії. За священниками йшли ще двоє, що здивувало всіх іще сильніше: то були Алієна та Джек.

Філіп дивився на Джека з приязню, змішаною з обуренням. «Що за хлопець! — подумав він. — У день, коли він з’явився в Кінгзбриджі, згорів старий собор, і відтоді все, пов’язане з ним, не назвеш нормальним». І все ж таки Філіп більше радів, ніж гнівався, побачивши його. Попри всі неприємності, яких завдавав хлопець, життя з ним було цікавішим. Хлопець? Філіп придивився до нього. Джек був уже не дитиною. Він полишив Кінгзбридж на два роки, але здавалося, постарів на десять, а в його очах проглядала втома й обізнаність. Де він був? І як Алієна знайшла його?

Процесія дісталася середини приміщення. Філіп вирішив не заважати й чекав, що буде далі. Серед вірян пронісся збуджений гомін, коли вони впізнали Джека й Алієну. Потім гомін змінився на побожний шепіт, і хтось сказав:

— Вона плаче!

Інші підхопили це, немов літанію[168]:

— Вона плаче! Вона плаче!

Філіп подивився на статую. І справді, з її очей крапала волога. Він раптом згадав загадковий лист архієпископа про чудотворну Плачущу Мадонну. Отже, це вона. А от щодо того, чи чудо її сльози, Філіп іще не був готовий робити висновки. Він бачив, що, хоч сама статуя дерев’яна, очі в неї з якогось кристала — можливо, цим і пояснювалося загадкове явище.

Священники розвернулися й поставили ноші на підлогу — так, що Мадонна дивилася на вірян. Тоді Джек заговорив.

— Плачуща Мадонна явилася мені в далекій-далекій країні, — розпочав він.

Філіп був невдоволений, що той перервав службу, але вирішив не поспішати: хай Джек скаже, що хотів. До того ж він був заінтригований.

— Мені віддав її хрещений сарацин, — правив своєї Джек. Серед вірян пронісся здивований гомін: у таких історіях сарацини зазвичай бували варварами, темношкірими ворогами, і мало хто знав, що серед них траплялися й християни. — Спершу я дивувався, чому він віддав Мадонну саме мені, але все одно ніс її багато миль.

Джек причарував паству.

«Він проповідує краще за мене», — похмуро подумав Філіп. Він уже відчував, як Джек створює напругу серед слухачів. Тим часом той продовжував:

— Потроху я став усвідомлювати, що вона хоче додому. Але де той дім? Нарешті мене осяяло: вона хотіла в Кінгзбридж!

Віряни збентежено загомоніли. Філіпа ж не покидав скепсис. Існувала різниця між тим, як діяв Господь і як чинила людина. І те, що відбувалося зараз, було більше схоже на Джека. Але Філіп мовчав.

— Але тоді я подумав: «Куди я несу її? Яку оселю вона матиме в Кінгзбриджі? У якій церкві знайде вона спокій?» — Джек окинув оком прості, білені вапном стіни парафіяльної церкви, немов хотів сказати, що цього вочевидь недостатньо. — І тоді вона немов уголос звернулася до мене та сказала: «Ти, Джеку Джексоне, створиш мені оселю — ти збудуєш мені церкву».

Філіп почав розуміти, до чого хилить Джек. Мадонна мала стати іскрою, що відродить у людях натхнення до зведення нового собору. Вона зробить те, чого не змогла Філіпова проповідь про Йова. Але одне запитання не давало Філіпові спокою: Господня це воля чи Джекова? А Джек не зупинявся:

— Тож я спитав її: «Але як? Я не маю грошей» А вона відповіла: «Я здобуду тобі гроші». І ми вирушили в довгий шлях з благословення архієпископа Теобальда Кентерберійського.

Коли Джек згадав архієпископа, то подивився на Філіпа.

«Він намагається щось мені сказати, — подумав Філіп. — Він каже, що все це схвалено впливовою особою».

Джек знову перевів погляд на вірян.

— Дорогою від Парижу, через Нормандію та через море віддані християни жертвували гроші на зведення оселі для Плачущої Мадонни.

По цих словах Джек дав знак комусь, хто стояв надворі.

За мить два сарацини в чалмах урочисто увійшли до церкви, несучи на плечах оббиту залізом скриню.

Селяни у страху відсахнулися від них. Навіть Філіп був вражений. Він знав, що сарацини темношкірі, але ніколи не бачив їх наживо, і це було неймовірне видовище. Їхні просторі яскраві халати приголомшували не менше. Сарацини пройшли крізь ошелешений натовп, стали на коліна перед Мадонною, а скриню шанобливо поставили на підлогу.

Запала мертва тиша. Джек відімкнув скриню великим ключем і підійняв віко. Люди витягували шиї, щоб побачити, що в ній. І тут Джек несподівано перевернув скриню.

Почувся шум, гучний, немов водоспад, і на підлогу посипалися пенні — сотні, тисячі срібних монет. Люди зібралися навколо, щоб придивитися: ніхто з них ніколи в житті не бачив стільки грошей.

Джек підвищив голос, щоб перекрити їхні вигуки.

— Я повернув Мадонну додому, і тепер віддаю її, щоб почати будувати для неї собор.

Він обернувся й подивився Філіпові в очі, немов хотів сказати: «Тепер слово за тобою».

Філіп не терпів, коли ним так маніпулювали, але водночас не міг не визнати, що все обставлено майстерно. Проте, це не означало, що він просто так здасться. Хай люди радісно вітають Плачущу Мадонну, але тільки Філіпові вирішувати, чи зможе вона покоїтись у Кінгзбриджі поруч із мощами святого Адольфія, і він досі вагався.

Дехто із селян почав про щось розпитувати сарацинів. Філіп зійшов з кафедри й підійшов до них, щоб послухати.

— Я з далеких-далеких країв, — сказав один із них.

Філіпа здивувало, що він розмовляє англійською зовсім як дорсетський рибалка, але більшість селян навіть не здогадувалася, що сарацини мають власну мову.

— З якої ти країни? — спитав хтось.

— Моя країна зветься Африка, — відповів сарацин.

В Африці, звісно, було багато країн, і Філіп, на відміну від селян, знав це, тож йому стало цікаво, з якої саме. Як цікаво було б, якби він прийшов із місця, що згадувалося в Біблії, скажімо, з Єгипту чи з Ефіопії.

Якась дівчинка допитливо торкнулася пальцем його темно-коричневої руки. Сарацин усміхнувся їй. Філіп подумав, що, крім кольору шкіри, він нічим не відрізняється від інших. Дівчинка осміліла та спитала:

— А яка вона, Африка?

— Там великі пустелі й дерева, на яких ростуть фіги.

— Що таке фіга?

— Це… Це фрукт, що на вигляд як полуниця, а на смак як груша.

Раптом у Філіпа виникла жахлива підозра. Він сказав:

— Скажи мені, сарацине, в якому місті ти народився?

— У Дамаску, — відповів той.

Філіпова підозра підтвердилася, і він розгнівався. Пріор схопив Джека за руку й відтягнув убік. Прошипів розлючено:

— Що за гру ти затіяв?

— Про що ви? — запитав невинно Джек.

— Ці двоє — не сарацини. Це рибалки з Вейргему з пофарбованими обличчями та руками.

Джека, здавалося, зовсім не турбувало те, що його обман розкрився. Він усміхнувся й спитав:

— Як ви здогадалися?

— Не думаю, що він колись бачив фігу, а Дамаск не в Африці. Для чого ця вистава?

— Це невинна облуда, — сказав Джек із чарівною усмішкою.

— Невинних облуд не буває, — холодно відповів Філіп.

— Добре, — Джек побачив, що Філіп сердиться, і посерйознішав. — Це має таку саму мету, як і кольорові малюнки на сторінках Біблії. Це не правда, це лише зображення. Мої пофарбовані мешканці Дорсету мають підкреслити той факт, що Плачуща Мадонна прийшла із сарацинського краю.

Священники й Алієна відділилися від натовпу, що оточив Мадонну, та підійшли до Філіпа з Джеком. Філіп не звернув на них уваги та знову сказав до Джека:

— Ніхто не боїться намальованої змії. Малюнок — то не брехня. А твої сарацини — не малюнки, вони самозванці.

— Після того, як у нас з’явилися сарацини, ми стали збирати набагато більше грошей, — пояснив Джек.