Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 177)

За два-три дні до церемонії в Сен-Дені почали з’їжджатися єпископи, архієпископи, графи та герцоги. Вельмож водили подивитися на будівлю. Найбільш знатних супроводжував сам Сюжер, а нижчих за саном водили монахи або майстри. Усі були приголомшені легкістю нової конструкції та освітленням, яке забезпечували великі вікна з кольоровими шибками. Спостерігаючи за реакцією найвищого духовенства Франції, Джек зрозумів, що цей стиль намагатимуться скопіювати всі, а на мулярів, які працювали в Сен-Дені, буде великий попит. Він вчинив розумно, коли прийшов сюди, — розумніше, ніж міг собі уявити: можливість того, що колись він сам спланує та зведе собор, суттєво зросла.

Король Людовік прибув у суботу, із дружиною та матір’ю. Вони зупинилися в будинку абата. Того дня відправи йшли від заходу до світанку. Коли зійшло сонце, біля церкви зібрався натовп селян і парижан, які чекали на найбільше зібрання духовних і впливових осіб, що вони тільки бачили. Джек із родиною приєднався до них, щойно Алієна нагодувала Томмі. Джек подумав, що колись скаже синові: «Хай ти цього й не пам’ятаєш, але коли тобі був лише рік, ти бачив короля Франції».

Вони купили на сніданок хліба й сидру та поїли, поки чекали початку видовища. Простолюдинів у церкву не пускали, і королівські воїни тримали їх на відстані. Але всі двері були відчинені, і люди юрбилися навколо в надії зазирнути всередину. Нава була заповнена знатними особами, однак завдяки тому, що вівтар підняли на кілька футів вище за підлогу нави — щоб збільшити крипту, розташовану під ним, — Джек і решта могли бачити церемонію.

У дальньому кінці нави почався якийсь рух, і раптом усі вельможі вклонилися. Коли вони нахилилися, Джек побачив, як король входить у церкву з південної брами. Він не міг роздивитися риси його обличчя, але добре бачив багряну королівську накидку, поки той ішов до центру середохрестя, де став на коліна перед головним вівтарем.

Одразу за ним увійшли єпископи та архієпископи. Вони були вбрані в сліпучо-білі казули[164] із золотою вишивкою, і кожен тримав церемоніальну патерицю. Патериця мала бути звичайним пастушим кийком, але натомість цей символ єпископської влади прикрашали неймовірними коштовностями, тож вся процесія пишно виблискувала, немов гірський струмок під сонцем.

Вони повільно пройшли через церкву, піднялися у вівтар і стали на призначені кожному місця навколо купелі, в якій — Джек знав це, адже бачив підготовку до урочистостей, — було кілька галонів[165] святої води. Залунали молитви та гімни. Натовп став неспокійним, а Томмі занудьгував, але невдовзі єпископи продовжили ходу.

Вони вийшли із церкви через південну браму та зникли в клуатрі — на велике розчарування роззяв, — але потім вийшли з-за монастирських будівель і стали перед фасадом церкви. Єпископи тримали в руках невеличкі пензлики, що звалися кропилами, і відерця святої води. Поки вони йшли, співаючи гімни, кожен умочував кропило у воду й оббризкував стіни церкви. Натовп рвонув уперед: люди просили благословення та намагалися торкнутися білосніжних шат. Королівські воїни відбивалися від них кийками. Джек стояв глибоко в натовпі. Він не прагнув благословення, не кажучи вже про удар кийком.

Процесія урочисто пройшла вздовж північної стіни церкви, і натовп рушив слідом, спотикаюсь об могили на цвинтарі. Дехто з роззяв завчасно зайняв там місця, і тепер відбивався від новоприбулих. Зав’язалося кілька бійок.

Єпископи пройшли повз північну паперть і пішли далі, півколом, до східної, нової, частини будівлі. Там були майстерні робітників, і тепер натовп, рушивши туди, мало не ламав легкі дерев’яні споруди. Коли люди на чолі ходи почали зникати в абатських будівлях, найнетерплячіші в натовпі ще рішучіше кинулися вперед. Королівські воїни стали відбиватися ще жорстокіше.

Джек стривожився.

— Щось мені це не подобається, — сказав він Алієні.

— І мені, — відповіла вона. — Треба вибиратися з натовпу.

Та не встигли вони зрушити з місця, як почалася сутичка між королівськими воїнами та юнаками, що стояли в перших рядах. Воїни люто лупцювали їх, але юнаки замість того, щоб відступити, тиснули ще дужче. Останній з єпископів поспіхом увійшов у клуатр, доволі недбайливо оббризкавши останню ділянку вівтаря. Коли священники зникли в клуатрі, натовп перевів увагу на воїнів. Хтось кинув камінь, який влучив одному з них у лоба. Коли воїн упав, натовп зайшовся радісним криком. Швидко розпочалися рукопашні бійки. Тим часом на допомогу товаришам поспішали воїни, які стояли біля західного фасаду церкви.

Починався безлад.

Марно було сподіватися, що в наступні хвилини урочистості відволічуть людей. Джек знав, що єпископи разом із королем зараз спускаються в крипту по мощі святого Діонісія. Вони мали пронести їх монастирськими приміщеннями, але не виносити за двері. Не було надії, що сановники з’являться до кінця служби. Абат Сюжер не очікував, що збереться стільки охочих до видовищ, і не подбав про те, щоб задовольнити їх. Тепер вони, роздратовані й замучені спекою — сонце піднялося вже височенько, — прагнули випустити пару.

Королівські воїни, на відміну від роззяв, були озброєні, і попервах перевага залишалася на їхньому боці, але комусь із натовпу спало на думку вдертися до повіток майстрів, щоб знайти там якусь зброю. Два юнаки залізли в мулярську повітку й за мить вийшли звідти з величезними молотами. У натовпі були муляри, і дехто з них намагався протиснутися до повітки та запобігти грабунку, але марно — натовп просто відсунув їх.

Джек з Алієною спробували вирватися з натовпу, але люди, що були позаду них, напирали дедалі сильніше, і вони опинились у пастці. Джек міцно притискав Томмі до грудей, прикриваючи руками його голову та стараючись триматися ближче до Алієни. Він побачив, як низенький скрадливий чоловік із чорною бородою вийшов із мулярської повітки зі статуєю плачущої діви. «Я ніколи більше не побачу її», — із жалем подумав Джек. Але всі його зусилля були спрямовані на те, щоб вибратися з тисняви, тому він мало переймався грабунком.

Наступною була повітка теслярів. Майстри вже втратили надію захистити її та не намагалися стримати погромників. Ковальня була не на їхні зуби, тому вони знесли стіну повітки покрівельників і забрали важкі, зловісно гострі інструменти, за допомогою яких майстри різали та кріпили свинцеві листи, і Джек подумав, що тепер точно когось вб’ють.

Попри всі зусилля, натовп ніс його до північної паперті, де точилися найзапекліші бійки. Те саме спіткало й чорнобородого крадія: він намагався вшитися разом зі здобиччю, притискаючи статую до грудей так само, як Джек притискав до себе Томмі, але його також несло в епіцентр колотнечі.

Раптом Джекові дещо спало на думку. Він простягнув Томмі Алієні й наказав:

— Тримайся поруч.

Потім він вчепився в низенького крадія та потягнув статую в нього з рук. Якусь мить той опирався, але Джек був вищий, а крадій більше хвилювався про те, щоб врятувати свою шкуру, і невдовзі відпустив статую.

Джек підняв її в себе над головою та закричав:

— Уклоніться Мадонні!

Спершу на нього не звертали уваги, але невдовзі дехто почав озиратися.

— Не смійте торкатися Богородиці! — щосили волав Джек. Ті, хто стояв поруч, відступили в побожному страху. А Джек правив своєї: — Паплюжити образ Діви — це гріх!

Він високо підніс статую над головою та рушив у напрямку церкви.

«Може, і вдасться», — думав він із надією. Дедалі більше людей припиняли битися, щоб подивитись, що відбувається.

Джек озирнувся. Алієна йшла слідом, затиснена натовпом. Але бійки потроху вщухали. Люди подалися за Джеком, підхоплюючи його слова.

— Богородиця…

— Радуйся, Маріє…

— Дайте дорогу блаженній Діві…

Усі вони хотіли видовища, і тепер, коли Джек влаштував його, безлад вщух, лише декілька людей досі вовтузилися десь оподалік. Джек урочисто крокував уперед. Його навіть тривожило те, як легко він зупинив заворушення. Натовп розступався перед ним, і він наблизився до північної паперті. Там він із великою шанобливістю поставив статую в прохолодному затінку дверного отвору. Вона була лише два фути[166] заввишки й на долівці справляла не таке глибоке враження.

Натовп зібрався навколо й вичікувально дивився. Джек і гадки не мав, що робити далі. Люди, напевне, чекали проповіді. Він повівся як священник, коли підняв статую та вигукував пишномовні застереження, але його знання обрядів на тому й закінчувались. Йому стало страшно: що зробить із ним натовп, якщо він розчарує його?

Раптом усі в один голос ахнули.

Джек обернувся. У північному трансепті скупчилися вельможі, які брали участь у процесії. Вони визирали назовні, але Джек однаково не розумів, що спричинило таке захоплення.

— Це чудо! — сказав хтось, а інші підхопили.

— Чудо!

— Це чудо!

Джек подивився на статую і враз усе зрозумів. З її очей крапала волога. Спершу він здивувався не менше за людей у натовпі, але за мить згадав свої припущення, що статуя починає плакати під час різкого охолодження — як у сутінки в південних краях. Він щойно переніс її з яскравого сонця в прохолодну тінь північної паперті. Це пояснювало, звідки взялися сльози. Усі побачили, як вона плаче, і були зачаровані цим.

Якась жінка, що стояла в перших рядах, кинула деньє — французький пенні — під ноги статуї. Джек мало не розсміявся. Нащо кидати гроші шматкові деревини? Проте люди були так привчені церквою, що, побачивши святиню, не замислюючись давали гроші. Кілька людей зробили те саме, що й жінка.