Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 176)
— І зробила б це ще раз, — палко відповіла Алієна.
Він знову поцілував її, і тут хтось сказав французькою:
— Якщо вам конче кортить непристойно поводитися в церкві, то залишайтесь у наві.
То був молодий монах. Джек відповів:
— Вибачте, отче.
Він узяв Алієну за руку, і вони пішли сходами вниз і через південний трансепт.
— Я був колись монахом і знаю, що їм важко дивитися на те, як цілуються щасливі закохані.
«Щасливі закохані, — подумала Алієна. — Це про нас».
Вони перетнули церкву й вийшли на залюднений базарний майдан. Алієні аж не вірилося, що вона справді стоїть під яскравим сонцем поруч із Джеком. Вона почувалася такою щасливою, що ледь здатна була це витримати.
— То що, — сказав він, — куди підемо?
— Не знаю, — з усмішкою відповіла вона.
— Ходімо по хліб і вино, а потім поїдемо в поле пообідати.
— Краще й не придумаєш.
Вони зайшли до пекаря й до винаря, а потім купили шматок сиру в молочниці на ринку й негайно поїхали з містечка в поле. Алієна постійно дивилася на Джека, щоб переконатися, що то справді він іде поруч із нею, дихає і всміхається.
— Як Альфред керує будівництвом? — спитав він.
— О! Я ж тобі не сказала! — Алієна вже забула, як давно він пішов. — Сталося страшне лихо. Дах упав.
— Що?! — Його вигук так налякав кобилу, що вона почала брикатися, і Джекові довелося заспокоювати її. — Як це сталося?
— Ніхто не знає. Муляри звели склепіння над трьома прогонами до Трійці, але воно завалилося під час служби. Це було жахливо — загинули сімдесят дев’ять людей.
— Це справді страшно, — Джек був вражений. — Як це сприйняв пріор Філіп?
— Погано. Він відмовився від будівництва. Сили покинули його. Він тепер нічого не робить.
Джекові важко було уявити Філіпа в такому стані — той, здавалося, завжди був сповнений рішучості й енергії.
— А що тепер із майстрами?
— Розійшлися хто куди. Альфред нині живе в Ширингу та будує хати.
— Кінгзбридж, напевне, наполовину спустів.
— Він знову перетворюється на таке саме селище, яким був колись.
— Цікаво, де Альфред помилився? — сказав Джек, звертаючись більше до себе. — Том не збирався робити кам’яне склепіння, але Альфред збільшив контрфорси, щоб ті витримали вагу, і все мало бути гаразд.
Він немов протверезів від цієї звістки, і далі вони їхали мовчки. Десь за милю[163] від Сен-Дені вони прив’язали коней у затінку в’яза, сіли на краєчку зеленого пшеничного лану, поряд зі струмком і взялися до обіду. Джек ковтнув вина й прицмокнув.
— Ніщо в Англії не зрівняється із французьким вином, — сказав він, розламав хліб і простягнув Алієні.
Вона сором’язливо розшнурувала ліф сукні й дала грудь малюкові. Алієна помітила, як Джек дивиться на неї, і зашарілася. Вона прокашлялася та заговорила, щоб приховати збентеження.
— Яке ім’я ти дав би йому? — ніяково спитала вона. — Джек, напевне?
— Не знаю, — замислився він. — Джеком звали батька, якого я ніколи не бачив. Називати так нашого сина — погана прикмета. За батька мені був Том Будівник.
— Хочеш назвати його Томом?
— Думаю, так.
— Том був таким кремезним. Може, Томмі?
— Значить, Томмі, — кивнув Джек.
Томмі, який не усвідомлював важливості їхнього рішення, напився молока й заснув. Алієна поклала його на траву, примостивши під голову згорнуту хустку замість подушки, а потім подивилася на Джека. Вона почувалася незручно. Їй кортіло кохатися з ним просто тут, на траві, але вона була певна, що він сторопіє, якщо вона про це скаже, тому просто дивилася на нього й сподівалась.
— Обіцяєш не зневажати мене, якщо я тобі в дечому зізнаюся? — спитав він.
— Добре.
Він збентежено подивився на неї та сказав:
— Щойно побачив тебе, я не можу думати ні про що, крім твого оголеного тіла під цією сукнею.
Алієна усміхнулася.
— Я тебе не зневажаю, — відповіла вона. — Я рада.
Джек кинув на неї погляд, сповнений бажання.
— Люблю, коли ти так на мене дивишся, — сказала вона.
Він ковтнув.
Вона випростала руки. Він наблизився й схопив її в обійми.
Минуло майже два роки відтоді, як вони кохалися вперше й востаннє. Того ранку їх обох охоплювали почуття пристрасті й провини. Тепер вони були просто коханцями серед широкого поля. Алієна раптом відчула тривогу. Чи вийде в них? Буде просто жахливо, якщо щось захмарить цю довгоочікувану зустріч.
Вони лягли на траву й поцілувалися. Алієна заплющила очі, розтулила губи й відчула його палкі руки, що жадібно пестили її тіло. Бажання наповнило її лоно. Він поцілував її повіки й кінчик носа та сказав:
— Увесь цей час я жадав тебе — щодня.
Вона міцно обійняла його й відповіла:
— Я така рада, що тебе знайшла.
Вони ніжно кохалися просто неба на палкому сонці, під бурмотіння струмка, а Томмі весь цей час проспав і прокинувся лише тоді, коли все закінчилося.
Дерев’яна статуя жінки не плакала відтоді, як покинула Іспанію. Джек не розумів механізму й не міг достеменно сказати, чому вона не плаче за межами своєї країни. Хіба що, помітивши, як сльози з’являються наприкінці дня, коли повітря холоднішає, здогадувався, що це якось пов’язано з повільнішими сутінками: на півночі сонце сідало не так швидко, як на півдні, тому не було різкого перепаду між денною спекою та вечірньою прохолодою. Статуя не плакала. Проте Джек однаково беріг її: хоч вона була завелика, щоб возити із собою, то була згадка про Толедо, а також про Рашида й (хоча він і не казав про це Алієні) про Айшу. Утім, коли муляр із Сен-Дені шукав образ для статуї Діви Марії, Джек приніс дерев’яну фігуру жінки в його повітку й залишив там.
Абатство найняло Джека працювати на перебудові церкви. Новий вівтар, що так його вразив, іще зводили й мали завершити до освячення в середині літа. До того ж енергійний абат уже готувався перебудувати наву в такий самий революційний спосіб, і Джек мав тесати каміння, щоб підготувати матеріал для робіт.
Абатство орендувало для нього будинок у селищі, і він оселився там разом з Алієною і Томмі. Першої ж ночі в будинку вони кохалися п’ять разів. Жити як чоловік і дружина здавалося найприроднішим у світі. За декілька днів уже Джек почувався так, немов вони все життя мешкали разом. Ніхто не питав, чи благословила їхній шлюб церква.
Старший майстер у Сен-Дені був найкращим муляром з тих, кого бачив Джек. Поки вони завершували перебудову вівтаря й готувалися до робіт у наві, Джек уважно стежив за ним і переймав усе, що він робив. Саме йому, а не абатові, належали всі нові ідеї. Хоча Сюжер і був прихильником новацій, його більше цікавило оздоблення, а не конструкція. Особливу увагу він приділяв новій гробниці для мощей святого Діонісія та двох його супутників, Рустіка й Елевтерія. Мощі зберігались у крипті, але Сюжер збирався підняти труни в новий вівтар, де їх бачив би весь світ. Кам’яну гробницю для них планували оздобити чорним мармуром. Віко мало бути вирізьблене з деревини як мініатюрна церква та позолочене. І таким чином три труни з мощами мучеників утворювали б собою бічні та головну нави цієї церкви. Гробницю збиралися поставити в центрі вівтарної частини — позаду головного вівтаря. І вівтар, і основа гробниці вже були завершені, а мініатюрна церква стояла в повітці тесляра, де вмілий майстер ретельно позолочував деревину коштовною золотою фарбою. Сюжер не любив робити щось наполовину.
Абат був талановитим організатором — Джек відзначив це, коли йшли приготування до церемонії освячення. Сюжер запросив усіх, хто мав якусь вагу, і більшість прийняла запрошення, зокрема король і королева Франції, а також дев’ятнадцять архієпископів, серед них — архієпископ Кентерберійський. Майстри охоче ділилися почутими новинами під час роботи в церкві. Джек і сам часто бачив Сюжера. У домотканому вбранні той походжав монастирем і роздавав накази численним монахам, які чимчикували за ним, немов каченята за качкою. Він нагадував Джекові Філіпа Кінгзбриджського. Як і Філіп, Сюжер піднявся з низів і був вихований у монастирі. Він так само, як пріор Кінгзбриджу, реорганізував грошові справи монастиря та налагодив управління його майном, щоб виручати більші прибутки, і не шкодував грошей на будівництво. Сюжер був таким самим метушливим, енергійним і рішучим, як Філіп.
Ось тільки, за словами Алієни, Філіп більше не був таким.
Джек не міг уявити цього. Бездіяльність Філіпа видавалася такою самою неможливою, як добродушність Валер’яна Біґо. Однак Філіп пережив низку страшних розчарувань. Спершу згоріло місто. Джек досі з тремтінням згадував той жахливий день: дим, вогонь, грізні вершники зі смолоскипами та сліпа паніка натовпу. Напевне, мужність покинула Філіпа ще тоді. Принаймні місто після пожежі так і не оговталося. Джек добре це пам’ятав: атмосфера страху й непевності, що запанувала в місті, нагадувала слабкий, але очевидний душок гниття. Філіп, безсумнівно, сподівався, що відкриття нового вівтаря стане символом нової надії, а коли воно перетворилося на катастрофу, він, напевне, здався.
Тепер будівники пішли, ринок занепав, а населення скорочувалося. Алієна сказала, що молодь почала переїжджати в Ширинг. Корінь зла, звісно, був саме в моральному стані мешканців, а не в матеріальному зубожінні. Пріорат зберіг усе своє майно, зокрема великі отари овець, які щорічно приносили сотні фунтів. Якби питання полягало тільки в грошах, Філіп знайшов би спосіб відновити будівництво, нехай навіть і не на повну силу. Звісно, це далося б нелегко: муляри були забобонні й не дуже охоче пішли б будувати собор, який уже раз завалився. Піднести ентузіазм містян також було б важко. Проте найгіршим здавалося те, що Філіп, зі слів Алієни, сам утратив завзяття. Джек дуже хотів би допомогти йому відновити його.