Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 175)

Там він побачив жінку.

Він упізнав її.

Вона усміхнулася.

Його серце завмерло.

Алієна прикрила очі долонею. Сонце, що сяяло крізь вікна у вівтарі, засліпило її. Вона побачила, що до неї, наче уві сні, рухається силует, облямований барвистим сяйвом. Здавалося, його волосся палає. Він підійшов ближче. То був Джек.

Алієна мало не зомліла.

Він зупинився перед нею. Худий, виснажений, але очі його горіли якимось несамовитим збудженням. Кілька хвиль вони мовчки дивилися одне на одного.

Коли він заговорив, його голос звучав хрипко.

— Це справді ти?

— Так, — сказала вона й перейшла на шепіт. — Так, Джеку. Так. Це справді я.

Напруга стала надмірною, і вона заплакала. Він обійняв її, притиснув до себе разом із малюком, якого вона тримала на руках, поплескав по спині, приказуючи:

— Ну годі, годі.

Джек заспокоював її, немов малу дитину, і вона прихилилася до нього, вдихаючи знайомий запах пилу, прислухаючись до його рідного голосу та заливаючи слізьми його кістляве плече.

Нарешті він подивився їй в очі й спитав:

— Що ти тут робиш?

— Тебе шукаю, — відповіла вона.

— Шукаєш мене? — з недовір’ям перепитав він. — І як… ти знайшла мене?

Вона витерла очі й шморгнула.

— Ішла за тобою.

— Як?

— Питала людей, чи не бачили вони тебе. Здебільшого мулярів, але й ченців, і корчмарів.

Його очі розширилися.

— Тобто ти була в Іспанії?

Вона кивнула.

— У Компостелі, і в Саламанці, і в Толедо.

— Довго ти подорожувала?

— Дев’ять місяців.

— Але чому?

— Тому що я кохаю тебе.

Він був приголомшений. Сльози з’явилися на його очах.

— Я теж кохаю тебе, — прошепотів він.

— Справді? Досі кохаєш?

— Так.

Вона бачила, що він не жартує, і підвела голову. Він нахилився вперед, над малюком, і ніжно поцілував її. Він доторку його губ їй мало не запаморочилось у голові.

Малюк заплакав.

Вона відірвалася від його губ і заходилася колихати дитя, поки воно затихло.

— Як ти назвала малого? — спитав Джек.

— Я ще не обрала ім’я для нього.

— Чому? Йому вже рік, не менше!

— Хотіла порадитися з тобою.

— Зі мною? — Джек насупився. — А як же Альфред? Це ж батько має… — Він затнувся. — Чому? Невже… Невже це мій?

— Подивись на нього, — сказала вона.

Джек подивився.

— Рудий… І минув уже рік і дев’ять місяців відколи…

Алієна кивнула.

— Господи Боже, — промовив Джек і судомно ковтнув. — Це мій син.

Алієна тривожно стежила за виразом його обличчя, поки він намагався збагнути почуте. Що, коли він сприйме це як кінець своєї юності й свободи? Він посерйознішав. Зазвичай чоловік мав дев’ять місяців, щоб звикнути до думки про те, що він стане батьком. Джекові довелося усвідомити це за мить. Він знову подивився на малюка й нарешті усміхнувся.

— Наш син, — сказав він. — Я такий радий.

Алієна засвітилася від щастя. Нарешті все було добре.

Джекові дещо спало на думку.

— А як же Альфред? Він знає…

— Звісно. Він усе зрозумів із першого погляду. До того ж… — Вона збентежилася. — Твоя мати прокляла цей шлюб, і Альфред так і не зміг нічого… розумієш?

Джек грубо розсміявся.

— Ось вона, справедливість, — відповів він.

Алієні не сподобалася насолода, з якою він промовив це.

— Мені було дуже тяжко, — сказала вона з нотками докору в голосі.

Вираз його обличчя негайно змінився.

— Пробач, — мовив він. — Що зробив Альфред?

— Коли він побачив малюка, то вигнав мене.

Джек розізлився.

— Він тебе скривдив?

— Ні.

— Однаково він свиня.

— Коли він вигнав нас, я тільки зраділа. Саме тому я пішла тебе шукати й от знайшла. Я така рада, аж не знаю, що мені робити.

— Ти така хоробра, — сказав Джек. — Я досі не можу собі це уявити. Ти пройшла такий довгий шлях!