Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 174)

Алієна кивнула. Вона могла б і сама здогадатися.

— І ще він узяв діву, що плаче.

Цього Алієна не зрозуміла.

— Діву, що плаче?

— Батько віддав йому жінку, що плаче.

— Жінку?

Дівчина похитала головою.

— Я не знаю, як це сказати. Жінку. Вона плаче. Очима.

— Тобто картину? Намальовану жінку?

— Я не розумію, — сказала дівчина й тривожно озирнулася. — Я маю йти.

Хай що то була за плачуща діва, це здавалося не надто важливим.

— Дякую за те, що допомогла мені, — мовила Алієна.

Дівчина нахилилася й поцілувала малюка в чоло, і її сльози крапнули на його пухкі щоки. Вона подивилася на Алієну.

— Хотіла б я бути на твоєму місці, — сказала вона, а потім розвернулася й побігла в будинок.

Джек зупинився на Рю-де-ля-Бюшрі, в передмісті Парижу на лівому березі Сени. На світанку він осідлав свого коня, наприкінці вулиці повернув праворуч, проїхав крізь браму під вежею, що охороняла Пті-Пон — міст, який вів до міста на острові посеред річки.

Міст обліпили дерев’яні будинки. Між ними стояли кам’яні лави, на яких ближче до полудня ділилися знаннями відомі наставники. Пті-Пон привів Джека на Жювері, головну вулицю острова. У пекарнях уздовж вулиці юрмилися школярі, які купували собі щось на сніданок. Джек взяв собі булку зі смаженим вугром.

Перед синагогою він повернув ліворуч, а біля королівського палацу — праворуч і виїхав на Гран-Пон, міст, який вивів його на правий берег. Невеликі міцно збудовані лавки міняйл і ювелірів, розташовані обабіч дороги на мосту, саме відчинялися, наприкінці мосту Джек проїхав іще одну вартівню й опинився на рибному ринку, де вже жваво йшла торгівля. Він протиснувся крізь натовп і поїхав брудною дорогою, що вела в місто Сен-Дені.

Ще в Іспанії він дізнався від мандрівного муляра про абата Сюжера й новий собор, який той будував у Сен-Дені. Потім, поки їхав на північ Франції, зупиняючись на кілька днів тут і там, коли виникала потреба заробити грошей, Джек багато чув про Сен-Дені. Схоже, будівники застосовували там обидві нові техніки — і нервюрне склепіння, і стрілчасті арки, — і це поєднання мало бути приголомшливим.

Джек понад годину їхав через поля й виноградники. Дорога була ґрунтова, але уздовж неї стояли мильові стовпи. Вона проходила повз підніжжя пагорба Монмартр, на вершині якого бовваніли руїни римського замку, і через селище Кліньянкур. За три милі[160] від Кліньянкуру і стояло містечко Сен-Дені, оточене муром.

Дені був першим єпископом Парижу. Йому відрубали голову на Монмартрі, і після того він рушив з головою в руках геть з пагорба та йшов, аж доки впав серед поля — там, де згодом виросло місто, назване на його честь. Святого Дені поховала благочестива жінка, а згодом над його могилою звели монастир. Монастирська церква стала усипальницею французьких королів. Нинішній абат Сюжер був впливовим і амбітним чоловіком, який реформував монастир, а тепер перебудовував церкву.

Джек в’їхав у місто й зупинив кобилу посеред базарної площі, щоб подивитися на західний фасад церкви. Він не побачив нічого особливого: то був звичайний старомодний фасад із двома вежами й трьома дверними отворами під напівкруглими арками. Джекові сподобалося, як войовничо виступають зі стіни контрфорси, але видовище не вартувало дороги в п’ять миль[161].

Він прив’язав кобилу до бруса перед церквою та підійшов ближче. Скульптури навколо дверних отворів були доволі непогані: фігури як живі й вирізьблені старанно. Джек увійшов усередину.

Враз усе змінилося. Перед навою був низький притвор[162], що звався нартекс. Коли Джек випростався й подивився на стелю, його охопило хвилювання. Будівники звели і нервюрне склепіння, і стрілчасті арки, і він миттю побачив, що ці техніки прекрасно поєднуються: нервюри підкреслювали граційність стрілчастих арок і повторювали їхні лінії.

Але то було не все. Між нервюрами замість звичайної суміші розчину з бутом будівники поклали тесані камені, як у стінах. Джек усвідомив, що кладка була міцнішою та водночас тоншою й легшою.

Він дивився вгору, задираючи голову так, що аж заболіла шия, і зрозумів, що така комбінація має ще одну неабияку перевагу. Просто змінюючи вигін арки, можна було вивести дві стрілчасті арки різної ширини на однакову висоту. Прогін, таким чином, набував гармонійнішого вигляду. Такого, звісно, неможливо було досягнути з напівкруглими арками, висота яких мала дорівнювати половині ширини, тому широка арка завжди була вища за вузьку. Це означало, що вужчі арки в прямокутному прогоні мали починатися вище за широкі, щоб їхні верхівки перебували на однаковій висоті й стеля була рівною, через що виникала певна однобокість. А стрілчасті арки розв’язували цю проблему.

Джек опустив голову, щоб дати шиї перепочити. Він почувався тріумфально, немов його коронували. «Саме так я і будуватиму свій собор», — подумав він.

Він роздивився інтер’єр церкви. Головна нава була стара, хоча й доволі довга й широка: вона була збудована багато років тому і явно не тим майстром, який працював тут зараз, адже здавалася цілком традиційною. Але далі, у середохресті, схоже, були сходи, одні з яких вели вниз, у крипту й до монарших гробниць, а інші — вгору, до вівтаря. Видавалося, що він підноситься в повітря над підлогою. Звідти, де стояв Джек, важко було роздивитися більше, бо вівтар потопав у сліпучому сонячному світлі, що лилося крізь східні вікна таким могутнім потоком, аж Джек подумав, ніби стіна ще не добудована, а сонце заглядає в просвіти.

Він пішов уздовж південної бічної нави до середохрестя. Підійшовши ближче до вівтаря, Джек відчув, що попереду на нього чекає щось дивовижне. Сонце справді лилося потоком, але склепіння було добудоване, а в стінах не виявилося просвітів. Коли Джек вийшов із бічної нави в середохрестя, він побачив, що сонячне сяйво ллється крізь ряди високих вікон, шибки в декотрих з яких були з кольорового скла. І всі ці сонячні промені, здавалося, наповнювали величезну порожню посудину церкви теплом і світлом. Джек не міг зрозуміти, як будівникам вдалося встановити стільки вікон: здавалося, що їх більше, ніж стін. Він був вражений. Як це вдалося, якщо не магією?

Підіймаючись сходами, що вели до вівтаря, Джек відчував трепет забобонного страху. Нагорі він зупинився та став вдивлятись у мішанину стовпів різноколірного світла й каменю перед собою. Поступово до нього прийшло усвідомлення, що колись він уже бачив щось схоже, але у своїй уяві. То був собор, який він мріяв збудувати, з ось такими величезними вікнами й високими склепіннями, — будівля, де повітря перемагало камінь і здавалося, що її тримають самі тільки чари.

Але за мить все стало на свої місця, і в раптовому осяянні Джек зрозумів, що саме зробили абат Сюжер і його будівничий.

Принцип нервюрного склепіння полягав у тому, що стеля складалася з кількох міцних ребер, простір між якими заповнювали легким матеріалом. Такий самий принцип вони застосували до всієї будівлі. Стіну вівтаря утворювали кілька міцних колон, об’єднаних вікнами. Вівтар від бічних нав відділяла не стіна, а ряд колон, з’єднаних стрілчастими арками, крізь широкі отвори яких світло з вікон потрапляло всередину приміщення. Сама нава була розділена навпіл рядом тонких колон.

Стрілчасті арки й нервюрне склепіння були застосовані тут разом, як і в нартексі, але тепер стало зрозуміло, що притвор був обережним випробовуванням нової технології. Він здавався масивнішим, його нервюри й оздоблення — надто важкими, а арки — замалими. Далі ж усе було тонким, вишуканим і невагомим. Прості валики були вузькими, а стовпчики — високими й тонкими.

Вони б здавалися надто крихкими, щоб стояти прямо, але нервюри підкреслювали, як вага будівлі розподіляється по стовпах і колонах. Це була яскрава демонстрація того, що великій будівлі не потрібні товсті стіни з крихітними вікнами й масивними контрфорсами. За умови, що вага розподіляється точно по тримальному каркасу, в решті будівлі можна використовувати легку кам’яну кладку, скло або залишати порожній простір. Джек був зачарований. Він почувався так, наче закохався. Евклід став для нього одкровенням, але це було більше за одкровення — завдяки своїй красі. Подібні собори являлися йому у видіннях, а тепер він бачив його наяву й торкався його стін, стоячи під склепінням, високим, як небеса.

Він немов уві сні обійшов заокруглений східний край, роздивляючись склепіння подвійної нави. Нервюри вигиналися в нього над головою, як гілки в лісі кам’яних дерев ідеальної форми. Тут, як і в нартексі, проміжки між ребрами стелі були закладені тесаними кам’яними блоками, а не сумішшю розчину з бутом — це додавало роботи, але зменшувало вагу. Зовнішня стіна бічної нави мала два великі вікна зі стрілчастими верхівками, які пасували до стрілчастих арок. Цю революційну архітектуру довершували вікна з вітражними шибками. Джек не бачив кольорового скла в Англії, але у Франції воно траплялося йому вже кілька разів. Хай там як, у крихітних вікнах старих церков вітражі не проявляли б свою красу вповні. А тут світло ранкового сонця, що лилося крізь різноколірні шибки, здавалося не просто прекрасним. Воно заворожувало.

Оскільки будівля була заокруглена, бічні нави також вигиналися, щоб зустрітись у східному краї, утворюючи напівкруглу галерею. Джек обійшов усе півколо, а потім розвернувся та рушив у зворотний бік, досі приголомшений. Він повернувся до середохрестя.