Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 173)
Вона пройшла через милий дворик, повз плюскітливий фонтан, розмірковуючи, що привело Джека в будинок такого заможного купця. Дружба між ними здавалася малоймовірною. Чи розповідав Джек свої римовані історії в тих тінистих аркадах?
Вони увійшли всередину. То був розкішний будинок з високими стелями, прохолодними кімнатами, підлогою з каменю та мармуру й меблями з багатою оббивкою і тонким різьбленням. Вони пройшли крізь дві арки та за дерев’яні двері, і Алієні здалося, що опинились у жіночих покоях. Слуга знаком наказав їй зачекати, а потім обережно кашлянув.
За мить у кімнату увійшла висока сарацинка в чорному халаті. Вона затулила рота коміром і встала в позу, яка виказувала її зневагу краще за будь-які слова. Подивилася на Алієну й спитала:
— Хто ти така?
Алієна випросталася.
— Я — леді Алієна, донька графа Ширингського, — сказала вона з усією гонористістю, на яку була здатна. — Як розумію, я маю задоволення звертатися до дружини Рашида, торговця перцем.
У такі ігри вона вміла грати не гірше за інших.
— Чого тобі тут треба?
— Я хочу зустрітися з Рашидом.
— Він не приймає жінок.
Алієна зрозуміла, що марно сподіватися на сприяння цієї жінки. Однак вона не мала куди ще йти, тому не полишала спроб.
— Може, він прийме приятельку Джека, — наполягала вона.
— Джек — твій чоловік?
— Ні, — завагалася Алієна. — Він мій дівер.
На обличчі в жінки з’явився скептичний вираз. Вона, напевне, як і більшість, вважала, що Алієна завагітніла від Джека, а той кинув її, і тепер Алієна переслідує його, щоб змусити одружитися з нею та годувати дитину.
Жінка озирнулася та сказала щось незрозумілою Алієні мовою. За мить у кімнату увійшли три юнки. З їхньої зовнішності було зрозуміло, що це її доньки. Вона заговорила до них тією самою мовою, а вони всі дивилися на Алієну. Під час розмови ім’я «Джек» лунало доволі часто.
Алієна почувалася приниженою. Їй кортіло розвернутися й піти геть, але це означало б, що вона відмовляється від своїх пошуків. Ці неприємні люди були для неї останньою надією. Вона підвищила голос, щоб перебити їхню розмову, і спитала:
— Де Джек?
Вона хотіла, щоб це прозвучало переконливо, але в голосі пролунало благання.
Доньки замовкнули.
— Ми не знаємо, де він, — сказала мати.
— Коли ви бачили його востаннє?
Жінка вагалася. Вона не хотіла відповідати, але й не могла прикидатися, що не пам’ятає, коли востаннє бачила Джека.
— Він пішов із Толедо наступного дня після Різдва, — неохоче повідомила вона.
Алієна вичавила із себе привітну усмішку.
— Не пригадуєте, він не казав, куди збирається?
— Я ж кажу: ми не знаємо, де він.
— Може, він казав щось вашому чоловікові?
— Ні, не казав.
Алієна була в розпачі. Інтуїтивно вона відчувала, що ця жінка щось
— Джек — батько моєї дитини. Думаєте, він не хоче побачити свого сина?
Наймолодша з трьох дівчат почала щось казати, але мати перебила її. Вони обмінялися кількома палкими репліками, і донька, врешті-решт, замовкла.
Алієна чекала, але вони мовчали. Усі четверо просто дивилися на неї. Вони, безсумнівно, були агресивно налаштовані, але надто цікаві, щоб відпустити її. Однак, лишатися також не мало сенсу. Вона могла вийти, повернутися до свого прихистку й готуватися до довгого шляху назад, у Кінгзбридж. Алієна глибоко вдихнула та промовила рівно і спокійно:
— Дякую за вашу гостинність.
Матері вистачило такту напустити на себе дещо присоромлений вигляд.
Алієна вийшла з кімнати.
Слуга чекав за дверями. Він пішов поруч із нею та проводив її через будинок. Вона блимала очима, щоб приховати сльози. Усвідомлення того, що вся її подорож виявилася нікчемною через злосливість однієї жінки, було нестерпним.
Слуга повів її через дворик. Коли вони підійшли до брами, Алієна почула за спиною швидкі кроки. Вона обернулася та побачила наймолодшу з доньок. Алієна зупинилась і чекала. Слуга стояв поруч зі стурбованим виглядом.
Дівчина була невисока, струнка й дуже гарна: із золотистою шкірою і такими темними очима, що вони здавалися майже чорними. На ній була біла сукня, дивлячись на яку Алієна почулася брудною. Вона розмовляла ламаною французькою.
— Ти кохаєш його? — випалила юнка.
Алієна вагалася, хоч і усвідомлювала, що їй нема куди падати нижче.
— Так, я кохаю його, — зізналася вона.
— А він тебе кохає?
Алієна мало не сказала «так», але згадала, що не бачилася з Джеком уже понад рік.
— Кохав колись, — відповіла вона.
— Я думаю, він тебе кохає, — сказала дівчина.
— Чому ти так думаєш?
Чорні очі наповнилися сльозами.
— Я хотіла його собі. І майже здобула його. — Вона подивилася на малюка. — Руде волосся й блакитні очі.
Сльози побігли по її ніжних смаглявих щоках.
Алієна глянула на неї пильніше. Це пояснювало їхню недружню поведінку. Мати чекала, що Джек одружиться із цією дівчиною. Вона мала не більше ніж шістнадцять років, але в ній було щось чуттєве, завдяки чому вона здавалася старшою. Алієні стало цікаво, що відбувалося між ними.
— Майже здобула, кажеш? — спитала вона.
— Так, — із викликом відповіла дівчина. — Я знала, що подобаюся йому. Він розбив мені серце, коли пішов. Але тепер я розумію.
Вона втратила самовладання, і журба спотворила її обличчя.
Алієна здатна була співчувати дівчині, яка покохала Джека та втратила його. Вона торкнулася її плеча, щоб заспокоїти. Але в тому було дещо більше за співчуття.
— Послухай, — швидко сказала вона. — Ти знаєш, куди він пішов? — Дівчина подивилася на неї, шморгнула й кивнула. — Скажи мені!
— У Париж, — відповіла та.
Париж!
Алієна зраділа. Вона знову натрапила на його слід. Париж був неблизько, але подорож пролягала знайомою дорогою. За місяць вона зможе наздогнати Джека. Алієна відчула, що сили повертаються до неї. «Врешті-решт, я знайду його, — подумала вона. — Я знаю, що зможу!»
— То ти підеш у Париж? — спитала дівчина.
— Так, — відповіла Алієна. — Я зайшла дуже далеко і тепер не зупинюся. Дякую, що сказала мені, — дякую від щирого серця.
— Я хочу, щоб він був щасливий, — просто відповіла та.
Слуга невдоволено м’явся поруч. Здавалося, він побоювався, що може втрапити в якусь халепу через їхню розмову. Алієна спитала дівчину:
— Він щось іще казав? Якою дорогою піде чи ще щось, що могло б мені допомогти?
— Він хотів піти в Париж, бо йому сказали, що там будують найрозкішніші церкви.