Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 172)
— Так, звісно, — відповів Джек.
— Я знав, що ти мене зрозумієш. — Рашид підвівся та приязно поклав руку Джекові на плече. — Господь не подарував мені сина, але якби подарував, то, думаю, він був би таким, як ти.
— Але смаглявішим, сподіваюсь, — бовкнув Джек.
Якусь мить Рашид спантеличено дивився на нього, а потім так заревів зі сміху, аж налякав інших гостей у дворику.
— Так! — сказав він крізь регіт. — Смаглявішим!
Він, досі регочучи, підвівся та пішов у будинок.
Старші гості почали розходитися. Джек сидів на самоті й обмірковував те, що сказав Рашид. Це, безсумнівно, була пропозиція: якщо він одружиться з Айшею, Рашид допомагатиме йому отримувати замовлення від заможних містян із Толедо. Але це було й попередження: якщо він не збирається з нею одружуватися, йому варто триматися подалі від дівчини. Іспанці були делікатніші за англійців у манерах, але, коли треба, вміли чітко дати зрозуміти, що мають на думці.
Розмірковуючи про своє становище, Джек сам не вірив, що таке могло статися з ним. Невже це справді він? Той Джек Джексон, байстрюк, син шибеника, що виріс у лісі, підмайстер муляра, чернець-утікач? Невже йому справді пропонували руку прекрасної доньки заможного арабського купця, а з нею — гарантоване майбуття будівника в цьому райському місці? Надто прекрасно, щоб бути правдою. Ще й дівчина йому подобалася!
Сонце сідало, і на дворик упала тінь. В аркаді залишилися тільки двоє: він і Йосеф. Джек саме думав, чи не підстроєно цю ситуацію, коли у дворику з’явилися Рая та Айша, що підтвердило його здогадки. Попри суворе ставлення до фізичних контактів між дівчатами та юнаками, їхня мати точно знала, що відбувається, і Рашид, напевне, теж. Вони збиралися дати молодим кілька хвилин на самоті, а потім, перш ніж ті перейдуть до чогось серйозного, мати мала з’явитись у дворику, напустити на себе суворий вигляд і загнати доньок назад у будинок.
Рая та Йосеф на іншому краї дворика негайно заходилися цілуватися. Джек просто стояв, коли до нього підійшла Айша. Вона була вбрана в довгу білу сукню з єгипетської бавовни — тканини, яку Джек уперше побачив в Іспанії. М’якша за вовну й тонша за льон, вона вигідно обгортала тіло Айші, а білий колір немов світився в присмерку. Її карі очі здавалися практично чорними. Вона стала поруч із ним і пустотливо усміхнулась.
— Що він тобі сказав? — спитала вона.
Джек зрозумів, що вона має на увазі свого батька.
— Запропонував зробити з мене будівника маєтків.
— Оце так посаг! — зневажливо промовила Айша. — Неймовірно! Краще б запропонував тобі грошей.
«Їй бракує терпіння для традиційної сарацинської ухильності», — з іронією подумав Джек. Але її відвертість була потішною.
— Я не думаю, що хочу зводити будинки, — сказав він.
Раптом вона стала серйозною.
— Я тобі подобаюся?
— Ти ж знаєш, що так.
Вона ступила до нього, задерла голову, заплющила очі, стала навшпиньки та поцілувала. Від неї пахнуло мускусом і амброю. Айша розтулила рота, і її язик грайливо прослизнув проміж його губ. Джек мимовільно обійняв її за стан. Бавовняна тканина була дуже легка: коли торкався її, йому здавалося, що він торкається тіла дівчини. Він підніс руку до її грудей. Її тіло було худорляве та пружне, а груди — пласкі, невеличкі пружні горбики з крихітними твердими пипками. Груди Айші здіймалися й опускалися від збудження. Джек приголомшено відчув, як вона запустила руку йому проміж ніг. Він стиснув пальцями її пипку. Вона ахнула й відсахнулася, важко дихаючи. Він забрав від неї руки.
— Я зробив тобі боляче? — прошепотів Джек.
— Ні! — відповіла вона.
Він згадав Алієну й відчув провину, але потім усвідомив, як це безглуздо. Як можна почуватися, що зраджуєш жінку, яка
Якусь мить Айша уважно дивилася на нього. Уже майже зовсім стемніло, але він бачив, що її обличчя горить пристрастю. Вона потягнула його за руку та поклала її собі на груди.
— Зроби так іще, сильніше, — швидко сказала вона.
Джек знайшов її пипку й нахилився до Айші, щоб поцілувати, але вона відхилилася та дивилась на нього, поки він її пестив. Він ніжно стиснув її пипку, а потім покірно натиснув сильніше. Вона вигнула спину, так що її груди випнулися, а пипки проступили крізь тканину її сукні. Джек нахилився до них, і його губи зімкнулися навколо її пипки під бавовною. Потім він імпульсивно взяв її в зуби, прикусив і почув, як Айша різко вдихнула.
Джек відчув, як вона тремтить. Вона відійняла його голову від своїх грудей і притислася до нього. Джек схилився до її обличчя. Айша несамовито кинулася його цілувати, немов хотіла проковтнули, і пригорнулася до нього з тихим стогоном. Джек почувався збуджено, збентежено та навіть трохи перелякано: таке було йому не знайоме. Йому здалося, що її от-от охопить оргазм, але тут їх перервали.
Із дверей почувся голос її матері:
— Раю! Айшо! Негайно в будинок!
Важко дихаючи, Айша дивилася на нього. За мить вона знову поцілувала його — сильно притиснувши свої губи до його так, що Джеку аж стало боляче, — а потім відірвалася від нього.
— Я кохаю тебе, — просичала вона та побігла в будинок.
Джек подивився їй услід. Рая йшла за нею, однак спокійніше. Їхня мати з осудом подивилася на них із Йосефом, пропустила дівчат перед собою, увійшла сама та рішуче зачинила двері. Джек дивився на зачинені двері, розмірковуючи, що б це могло означати.
Йосеф перетнув дворик і перервав його марення.
— Такі прекрасні дівчата — обидві! — озвався він і по-змовницьки підморгнув.
Джек кивнув із відсутнім виразом і пішов до брами. Йосеф рушив за ним. Коли вони проходили під аркою, з темряви матеріалізувався слуга, який зачинив браму за ними.
— Найгірше в заручинах те, що проміж ніг постійно свербить, — сказав Йосеф. — Джек промовчав. Йосеф продовжив: — Мабуть, піду до Фатіми, зніму напругу.
Фатіма була власницею борделю. Попри її сарацинське ім’я, більшість дівчат у неї були світлошкірими, а нечисленні арабські хвойди — дуже дорогими.
— Хочеш зі мною? — спитав Йосеф.
— Ні, — відповів Джек, — у мене в іншому місці свербить. Добраніч.
Він швидко пішов геть. Йосеф був би неприємним товаришем навіть за кращих обставин, але того вечора Джек був у геть непримиримому настрої.
Поки він ішов до академії, де в дорміторії його чекало жорстке ліжко, вечірнє повітря ставало дедалі холоднішим. Він відчував, що перебуває на роздоріжжі. Йому пропонували безтурботне, заможне життя — він лише мав забути Алієну та покинути свою мрію про будівництво найпрекраснішого собору на світі.
Тієї ночі йому наснилося, що до нього прийшла Айша — її тіло було слизьким від ароматичної олії, і вона терлася об нього, але не дозволяла з нею кохатись.
Коли Джек прокинувся вранці, він уже прийняв рішення.
Слуги не пустили Алієну в будинок Рашида Аль-Гаруна.
«Напевне тому, що я схожа на жебрачку», — думала вона, стоячи біля брами в брудній туніці та зношених чоботах з малюком на руках.
— Поясніть Рашидові Аль-Гаруну, що я шукаю його друга — Джека Фіцджека з Англії, — сказала вона французькою, не певна, чи зрозуміють смаглолиці слуги хоча б слово.
Ті порадилися між собою сарацинським наріччям, і один із них — високий чоловік із вугільно-чорною шкірою та волоссям, що нагадувало вовну чорної вівці, — пішов у будинок.
Алієна збентежено ходила туди-сюди, а слуги відкрито вирячалися на неї. Вона не навчилася терпіння, навіть під час свого нескінченого паломництва. Після того як у Компостелі її спіткала невдача, вона вирушила у центр Іспанії — в Саламанку. Там ніхто не пам’ятав рудого юнака, який би цікавився соборами та менестрелями, проте один люб’язний монах розповів їй про спільноту англійських спудеїв у Толедо. Надія була слабка, але Толедо було неподалік, на тій самій запиленій дорозі, тому Алієна рушила туди.
Там на неї чекало чергове болісне розчарування. Так, Джек був там — неймовірна удача — але, гай-гай, уже пішов. Алієна потроху наздоганяла його: тепер вона відставала від нього лише на місяць. Але, як завжди, ніхто не знав, куди він пішов.
У Компостелі вона здогадалася, що Джек мав би піти на південь, адже прийшов зі сходу. Але в Толедо, на жаль, він мав більше можливостей. Він міг піти на північний схід — назад у Францію, на захід — у Португалію або на південь — у Гранаду. А з узбережжя Іспанії він міг вирушити кораблем у Рим, Туніс, Александрію або Бейрут.
Алієна вирішила, що відмовиться від пошуків, якщо не зможе достеменно дізнатися, куди він вирушив звідси. Вона була виснажена та зайшла дуже далеко від дому. У неї залишилося обмаль сил і рішучості, і вона не могла іти далі без жодної надії на успіх. Алієна була готова повернутися в Англію та назавжди забути про Джека.
Із білого будинку вийшов іще один слуга. Він був краще вдягнений і розмовляв французькою. Насторожено подивився на Алієну, але звернувся ввічливо:
— Ви приятелька пана Джека?
— Так, давня приятелька з Англії. Я хочу поговорити з Рашидом Аль-Гаруном.
Слуга подивився на малюка.
— Я Джекова родичка, — сказала Алієна, і то не було цілковитою брехнею: врешті-решт, вона колишня дружина зведеного брата Джека, тобто вони справді родичі.
Слуга відчинив браму ширше та промовив:
— Прошу за мною.
Алієна пішла за ним, почуваючись вдячною. Якби її не прийняли, це означало б кінець її шляху.