Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 171)
Він зіграв у шахи з Йосефом і виграв, а потім підійшов Рашид і сказав:
— Дай мені стільця, Йосефе. Хочу поговорити про Евкліда.
Йосеф покірно поступився стільцем майбутньому тестеві й відійшов — він уже почув про Евкліда все, що хотів. Рашид сів і запитав Джека:
— Ти всім задоволений?
— Ваша гостинність неперевершена, — ввічливо відповів Джек. У Толедо він навчився вишуканих манер.
— Дякую. Я мав на увазі Евкліда.
— Так. Не думаю, що мені вдалося пояснити важливість цієї книги. Розумієте…
— Думаю, що розумію, — мовив Рашид. — Як і ти, я ціную знання заради них самих.
— Так.
— Та хай там як, людина має навчитися заробляти.
Джек не зрозумів доцільність цього зауваження, тому чекав, поки Рашид закінчить свою думку. Однак той сидів із напівзаплющеними очима, насолоджуючись товариською тишею. Джекові стало цікаво, чи не дорікає йому Рашид через те, що він не працює за професією. Нарешті хлопець сказав:
— Я сподіваюся колись повернутися до будівництва.
— Добре.
Джек усміхнувся.
— Коли я поїхав із Кінгзбриджу на материній кобилі, з інструментами вітчима в мішку, що висів через плече, то думав, що є лише один спосіб збудувати собор: грубі стіни з круглими арками та маленькими віконцями, а згори — дерев’яна стеля або циліндричне кам’яне склепіння. Собори, які я бачив дорогою від Кінгзбриджу до Саутгемптону, не навчили мене нічого іншого. Але Нормандія змінила моє життя.
— Уявляю собі, — сонно відповів Рашид.
Він був не надто зацікавлений, тому Джек пригадував ті дні мовчки. За кілька годин після того, як зійшов на берег в Онфлері, він роздивлявся храм абатства Жум’єж. То була найвища церква, яку він будь-коли бачив, але вона більше нічим не відрізнялася від інших: ті самі заокруглені арки й дерев’яна стеля, за винятком будинку капітулу, де абат Урс звів революційну кам’яну стелю. Замість рівного, безперервного циліндричного або хрестового склепіння його стеля мала ребра-нервюри, які виходили з верхівок колон і сходилися на верхівці даху. Ребра були грубі та міцні, а трикутні ділянки стелі між ними, навпаки, — тонкими й легкими. Монах, який доглядав собор, пояснив Джекові, що так простіше будувати: спочатку ставили ребра, а прорізи між ними робити було вже легше. Крім того, такий тип склепіння був легшим. Монах сподівався почути від Джека, що нового в англійській архітектурі, але той мусив його розчарувати. Однак те, що Джек так високо оцінив нервюрне склепіння, порадувало ченця, і він розповів, що неподалік, у Лессе, є церква, склепіння якої повністю нервюрне.
На ранок Джек вирушив у Лессе, і всю другу половину дня провів у церкві, роздивляючись чудесне склепіння. Він дійшов висновку, що найдивовижніше в ньому те, як ребра, які спускаються зверху до капітелей колон, ніби
Джек поїхав на південь, в Анжуйське графство, де знайшов роботу на перебудові церкви в абатстві в Турі. Йому було нескладно переконати старшого майстра випробувати його. Інструменти, які були в нього із собою, свідчили про те, що він муляр, а перший день роботи довів, що Джек добре знається на своєму ремеслі. Його похвальба перед Алієною, що він може знайти роботу будь-де у світі, була небезпідставною.
Серед інструментів, які він успадкував, була Томова футова лінійка. Такі лінійки мали лише старші майстри, і коли вони побачили її у Джека, то почали питати, як він став старшим майстром у такому юному віці. Спершу він хотів пояснити, що насправді не старший майстер, але передумав. Врешті-решт, він успішно керував будівництвом у Кінгзбриджі, коли був монахом, і вмів малювати плани не гірше за Тома. Але майстер, на якого він працював, не радий був дізнатися, що найняв потенційного суперника. Одного дня Джек запропонував ченцеві, який відповідав за будівництво, змінити дещо в конструкції та намалював свій задум на креслярській підлозі[159]. Після того в нього почалися проблеми. Майстер був певен, що Джек мітить на його місце, і почав чіплятися до Джекової роботи й давати йому нудні завдання, як-от різати камінь.
Невдовзі Джек пішов звідти. Він вирушив у Клюнійське абатство — столицю чернечої імперії, що простилалася всім християнським світом. Саме Клюнійський орден започаткував і підтримував традицію паломництва до гробниці святого Якова Компостельського. По всьому шляху до Компостели стояли церкви, де вшановували святого Якова, і клюнійські монастирі, що давали притулок пілігримам. Оскільки Джеків батько був менестрелем, він, напевне, мав відвідувати Клюні.
Однак його сподівання виявилися марними. У Клюні не було менестрелів, і Джек нічого не дізнався про батька.
І все ж подорож виявилася недаремною. Усі арки, які бачив Джек до того, як увійшов у церкву Клюнійського абатства, були півциркульні, а склепіння мали або тунельну форму — наче довга лінія об’єднаних між собою арок, або хрестову — немов перехрестя двох тунелів. Арки в Клюні були не півциркульні.
Головні аркади складалися зі стрілчастих арок, стрілчасті арки були в хрестовому склепінні бічних нав, але найбільше дивувало кам’яне склепіння над навою, яке можна було описати тільки як циліндрично-стрілчасте. Джека навчили того, що коло найміцніше, адже це ідеальна форма, тому й півциркульні арки мали бути міцними. Йому здавалося, що стрілчасті арки хиткі, але, як розповіли йому монахи, насправді ці арки були міцніші за старі півциркульні. Церква Клюнійського абатства була тому доказом: попри величезну вагу її кам’яного стрілчастого склепіння, вона була дуже висока.
У Клюні Джек також не затримався. Він пішов пілігримським шляхом далі на південь, але дорогою відвідував усі міста, що йому траплялися. На початку літа на тому шляху було чимало менестрелів, особливо у великих містах або поблизу клюнійських монастирів. Вони декламували віршовані історії серед натовпу біля церков і місць поклоніння, часом акомпануючи собі на віолі, — точно так, як розповідала йому мати. Джек заводив розмову з кожним із них і питав, чи не знали вони Джека Шербурського. Ніхто його не пригадував.
Церкви, які він бачив у південно-західній Франції та на півночі Іспанії, незмінно вражали його. Вони були набагато вищі за англійські собори. У деяких були циліндричні склепіння з поясками, що тягнулися від колони до колони, завдяки чому можна було будувати в кілька етапів, прогін за прогоном, а не все одразу. Вони також змінювали зовнішній вигляд церкви. Поділ між прогонами немов підкреслював, що будівля складається з кількох однакових елементів, наче нарізаний буханець хліба, і це додавало порядку й логіки просторому інтер’єру.
Джек прибув у Компостелу в середині літа. Досі він не знав, що на світі є місця, де буває так спекотно. Собор Сантьяго був такий високий, що аж дух забивало, а нава, яка ще тільки зводилася, також мала циліндричне склепіння з поясками. Утім, Джек ненадовго затримався тут, а продовжив свій шлях на південь.
Іспанське королівство донедавна перебувало під владою сарацинів, і у більшій частині країни на південь від Толедо переважали мусульмани. Сарацинська архітектура зачаровувала Джека: високі, прохолодні приміщення, аркади, сліпучо-біла кам’яна кладка. Але найцікавішим відкриттям було нервюрне склепіння та стрілчасті арки, притаманні ісламській архітектурі. Напевне, вона і слугувала джерелом нових ідей для французьких будівників.
Сидячи під теплим іспанським сонцем і прислухаючись до приглушеного жіночого сміху десь у великому прохолодному будинку, Джек думав, що вже не зможе працювати на будівництві церкви, подібній Кінгзбриджському собору. Він і досі мріяв про те, щоб побудувати найпрекрасніший собор на світі, але то мала бути не масивна конструкція, яка нагадує фортецю. Джек прагнув застосувати у своєму соборі нервюрні склепіння та стрілчасті арки. Але він не збирався використовувати ці елементи так, як бачив у церквах. У жодній з них будівники не скористалися своїми можливостями вповні. У Джековій уяві вже зароджувався образ собору його мрії. Деталі ще були неясні, але загальні риси вже вималювалися: то мала бути простора, але легка споруда з великими вікнами, крізь які лилося б сонячне світло, та арковим склепінням, що сягало б аж до небес.
— Йосефові з Раєю знадобиться будинок, — раптом сказав Рашид. — Якщо ти збудуєш його, то й надалі не залишишся без роботи…
Джек насторожився. У нього навіть у думках не було зводити будинки для когось.
— Гадаєте, вони довірять мені будувати їм домівку? — спитав він.
— Можливо.
Знову запала довга пауза, упродовж якої Джек старався уявити своє життя в ролі будівника для заможних купців із Толедо.
Рашид нарешті прокинувся. Він сів і широко розплющив очі.
— Ти мені подобаєшся, Джеку, — сказав він. — Ти чесна людина, і з тобою є про що поговорити, чого я не можу сказати про більшість знайомих мені людей. Сподіваюся, ми завжди будемо друзями.
— І я також, — відповів Джек, дещо спантеличений цим несподіваним зізнанням.
— Я християнин, тому не тримаю своїх жінок під замком, як мої брати-мусульмани. З іншого боку, я араб, тож не даю їм такої, перепрошую, волі, до якої звикли християнки. Я дозволяю їм зустрічатися та розмовляти з гостями, що приходять у мій дім. Я навіть не проти дружніх стосунків. Але якщо та дружба певної миті переростає в щось більше — як цілком природно відбувається в молодих людей, — то я очікую від чоловіка формальної пропозиції. Усе інше я вважатиму за образу.